справа №2-5484/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2011 року          Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

у складі: головуючого судді –Браги А.В.,

при секретарі –Авраменко А.М.,

за участю: представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідача –Пилипчук С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа –приватний нотаріус Дніпропетровського нотаріального округу Козіна Анжеліка Валеріївна, про визнання кредитного договору недійсним –

ВСТАНОВИВ:

18 серпня 2010 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивача із вищезазначеним позовом, який в подальшому було уточнено. В обґрунтування позовних вимог позивач, його представник послались на наступне. 14 квітня 2008 року між позивачем та відповідачем укладено договір про видачу траншу та кредитний договір №2008-035-М, на підставі яких позивач отримав 16000 доларів США. З метою забезпечення виконання позивачем грошового зобов`язання із повернення вказаного кредиту, сплати відсотків за його користування, 14 квітня 2008 року між позивачем та відповідачем укладено договір іпотеки №2008-035-М. 24 липня 2008 року між позивачем та відповідачем укладено кредитно-заставний договір №DNA61A101118699, за яким позивач отримав від банку кредит в розмірі 17623,47 гривень. Посилаючись на підписання позивачем вказаного кредитного та кредитно-заставного договорів під впливом обману з боку відповідача, позивач, його представник зазначили, що ОСОБА_2 працівниками банку не було роз`яснено наслідки отримання кредиту в іноземній валюті (необхідність повернення кредиту в гривні саме за фактичним курсом долару США на час повернення). Враховуючи дані обставини, посилаючись на те, що кредит, як належна послуга, повинен бути наданий лише в гривні, а для надання валютного кредиту фізичній особі відповідач повинен був отримати індивідуальну ліцензію НБУ, позивач, представник позивача просили суд визнати кредитний договір №2008-035-М від 14 квітня 2008 року та кредитно-заставний договір №DNA61A101118699 від 24 квітня 2008 року, договір іпотеки договір іпотеки №2008-035-М від 14 квітня 2008 року недійсними, на підставі чого зобов`язати відповідача прийняти від позивача суму в розмірі 110000,5 гривень з розстрочкою платежів на 120 місяців, за таких умов, що місячний платіж буде складати 917 гривень. Окрім того, позивач, його представник просили суд зобов`язати приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Козіну А.В. виключити з реєстру іпотек запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за договором іпотеки №2008-035-М від 14 квітня 2008 року. Судові витрати сторона позивача просила покласти на відповідача.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, наполягала на їх задоволенні в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти задоволення позову заперечував, вважаючи позовні вимоги безпідставними, таким, що не ґрунтуються на законі та не відповідають змісту правовідносин, що мають місце між сторонами у справі. При цьому від представника відповідача до суду надійшли письмові заперечення на позов, в яких представник відповідача просить суд відмовити в задоволенні позову, посилаючись на те, що при укладенні спірних договорів сторонами було дотримано всі передбачені законом істотні умови договору, на момент укладення таких договорів обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі.

Вислухавши пояснення представників сторін у справі, а також дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку з таких підстав.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

В судовому засіданні встановлено, що між відповідачем, як кредитором, та позивачем, як позичальником, 14 квітня 2008 року укладено кредитну угоду №2008-035-М (а.с.8), за умовами якої позичальнику була надана загальна сума кредиту в рамках цієї угоди на суму 20000 доларів США. Також 14 квітня 2008 року між тими ж сторонами укладено відповідно до зазначеної угоди договір про видачу траншу №2008-035-М (а.с.11-12), згідно з яким сума траншу кредиту для позивача склала 16000 доларів США. Позивач, в свою чергу, зобов`язався повернути вказаний кредит в строки та в порядку, визначених умовами договору та графіком до нього (а.с.12).

З метою забезпечення виконання позивачем своїх договірних зобов`язань за вказаними договорами, між сторонами у справі 14 квітня 2008 року укладено договір іпотеки №2008-035-М (а.с.26-28).

Як свідчить копія заяви про видачу готівки №69 (а.с.25), відповідачем на виконання своїх кредитних зобов`язань були надані позивачу кредитні кошти в розмірі 16000 доларів США –еквівалентом у вигляді 80800 гривень.

Судом також встановлено, що 24 липня 2008 року між позивачем, як позичальником, та відповідачем, як кредитором, укладено кредитно-заставний договір №DNA61A101118699, за яким позивачу надано кредитні кошти в розмірі 17623,47 доларів США. Позивач, в свою чергу, зобов`язався повернути вказаний кредит в строки та в порядку, визначних умовами цього договору (а.с.13-20).

Правовідносини, які виникли між сторонами, окрім умов зазначених вище договорів та додаткових угод до них, врегульовані нормами Цивільного кодексу України, Законом України «Про банки та банківську діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», «Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженим постановою Правління НБУ № 275 від 17 липня 2001р., «Положенням про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу», затвердженим постановою Правління НБУ №483 від 14.10.2004 р.

Відповідно до норм ст.ст.11, 525, 627, 629 ЦК України підставами для виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договір, який є обов`язковим для виконання сторонами, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (предмет договору, умови, визначені законом як істотні, а також ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди). Різновидом договору є кредитний договір, який обов`язково укладається в письмові формі (ст.ст.1054, 1055 ЦК України).

Нормою ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Положеннями ст.524 ЦК України визначено, що сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

За змістом ст.ст.546, 547, 573 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватись заставою, якою також може бути забезпечена вимога, яка може виникнути в майбутньому. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. При цьому відповідно до ст.575 ЦК України різновидом застави є іпотека.

Згідно до ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.

Нормою ст.230 ч.1 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення у відповідності до ч.1 ст.229 ЦК України, такий правочин визнається судом недійсним.

Враховуючи викладені фактичні обставини, норми чинного законодавства та приймаючи до уваги факт ненадання позивачем, його представником жодних належних та допустимих доказів щодо дійсності укладення спірних договорів під впливом обману позивача, суд приходить до висновку, що у відповідності до вимог ст.ст.203, 1054, 1055 ЦК України при укладанні спірних договорів між сторонами були дотримані всі передбачені діючим законодавством істотні умови договору, які обумовлені їх згодою, як узгоджені сторонами, так і ними прийняті, а також дотримані вимоги щодо форми договору. Окрім того, на момент укладення спірних договорів обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення відповідало їхній внутрішній волі, було вільним, що підтверджується власноручними підписами учасників правочину та печаткою фінансової установи. Крім того, позивач підписав оспорювані ним зараз договори особисто, чим відповідно засвідчив та підтвердив факт надання йому повної інформації про умови кредитування банку. Таким чином, викладене виключає можливість визнання спірних договорів недійсними як правочинів, зокрема і на підставі ст.230 ЦК України.

Стосовно посилань позивача, його представника про невідповідність спірних договорів вимогам діючого законодавства щодо валюти кредиту, якою, на думку позивача та представника позивача, повинна бути національна валюта України, необхідно зазначити наступне. Згідно ст.192 ЦК України валютні цінності можуть використовуватися на території України у випадках і порядку, встановлених законом. Зокрема, відповідно до ст.533 ЦК України на території України у випадках, встановлених законом, допускається використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків за зобов`язаннями. Згідно ст.ст.2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність`банки мають право на підставі банківської та генеральної ліцензії здійснювати операції з валютними цінностями, зокрема кредитні операції. Оскільки представником відповідача були надані суду копії виданої відповідачу банківської ліцензії, дозволу НБУ (генеральної ліцензії) разом із додатком на здійснення операцій з валютними цінностями, немає підстав вважати, що відповідач був позбавлений права надати позивачу кредит в іноземній валюті. Аналогічна позиція щодо умов для здійснення банками операцій з валютними цінностями була висловлена НБУ у листі від 07 грудня 2009 року №13-210/7871-22612.

Також не можна погодитися з посиланням позивача, його представника на необхідність отримання відповідачем для надання кредиту в іноземній валюті саме індивідуальної ліцензії НБУ, оскільки згідно ст.5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю`така ліцензія є необхідною лише у тому випадку, якщо строк або розмір кредиту в іноземній валюті, який надається або отримується резидентом, перевищує межі, встановлені законодавством. В той же час, чинне законодавство таких меж не визначає. Окрім того, необхідно зазначити, що з аналізу положень ст.ст.2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», п.5.3 «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого постановою Правління НБУ №275 від 17 липня 2001 року, п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління НБУ №483 від 14 жовтня 2004 року випливає необхідність отримання банком для постійного здійснення операцій з іноземною валютою лише банківської ліцензії та письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями, що виключає необхідність в отриманні банком саме індивідуальної ліцензії задля надання кредиту позичальникам в іноземній валюті. При цьому зі змісту наведених нормативно-правових актів слідує, що наявність у банку банківської та відповідної генеральної ліцензії дозволяє не тільки надавати кредит в іноземній валюті, а й використовувати позичальнику іноземну валюту при розрахунках з банком по такому кредиту.

Посилання позивача, його представника на введення позивача в оману співробітниками відповідача щодо дійсного змісту положень кредитної угоди №2008-035-М від 14 квітня 2008 року, договору про видачу траншу №2008-035-М від 14 квітня 2008 року, кредитно-заставного договору №DNA61A101118699 від 24 липня 2008 року не можуть бути прийняті до уваги, оскільки фактично є бездоказовими. Крім того, сутність положень спірних договорів є очевидною і під час ознайомлення вказаного позивача з їх текстом не могла залишитися поза його увагою або бути ним неправильно сприйнятою.

Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову в частині позовних вимог щодо визнання недійсним кредитного договору №2008-035-М від 14 квітня 2008 року, кредитно-заставного договору №DNA61A101118699 від 24 липня 2008 року. При цьому не підлягає задоволенню решта позовних вимог як така, що ґрунтувалася на задоволенні позову у зазначеній частині.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд на підставі ст.88 ЦПК України, враховуючи результат вирішення справи, вважає за необхідне покласти судові витрати по сплаті судового збору (державного мита) та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у розмірі на позивача.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 192,  203, 215, ч. 2 ст. 216, ст. ст. 627, 632, 1054 ЦПК України, ст. ст. 47, 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. ст. 10, 11, 60 - 61, 88, 212 –215 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_2 , -  відмовити в повному обсязі.

Судові витрати у справі покласти на позивача.

Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду Дніпропетровської області протягом 10 днів з дня проголошення рішення шляхом подання апеляційної скарги через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська.

Суддя          А.В. Брага