Справа № 2-а-3/2008 р.
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
19 лютого 2008 року м. Новомиргород
Новомиргородський районний суд Кіровоградської області у складі:
головуючого - судді ЩЕНЮЧЕНКА С.В.,
при секретареві ХИМЕНКО І.І.,
за участю позивачів ОСОБА_1, ОСОБА_2, представника відповідача К., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративними позовами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Новомиргородського РВ УМВС України в Кіровоградській області про стягнення коштів за відрядження та моральної шкоди,
В С Т А Н О В И В :
У листопаді 2007 р. у Новомиргородський районний суд надійшли адміністративні позови ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Новомиргородського РВ УМВС України в Кіровоградській області про стягнення коштів за відрядження та моральної шкоди.
Ухвалою Новомиргородського районного суду від 22.01.2008 р. вказані позови були об'єднані в одне провадження.
Заявники вважають, що відповідач необґрунтовано не сплачує їм компенсації за службові відрядження: ОСОБА_1 - у сумі 342 грн., ОСОБА_2 - 143,94 грн.
Вважають, що тривале зволікання з цими виплатами завдало їм моральної шкоди у розмірі 200 грн. кожному.
У судовому засіданні позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 підтримали позов, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.
Окрім цього, ОСОБА_2 підтвердив, що фактично відповідач не сплатив кошти за проїзд до місця відпустки та у зворотному напрямку.
Представник відповідача К . не визнав позов повністю, оскільки: компенсація за службове відрядження не відноситься до грошового забезпечення і тому не підлягає обов'язковому відшкодуванню; позивач не посилається на конкретні норми чинного законодавства, які б передбачали сплату компенсації та відшкодування моральної шкоди, не наводить розрахунку її розміру; заявник пропустив строк позовної давності звернення до суду і не надав доказів наявності поважних причин для його поновлення.
Заслухавши вказані пояснення та безпосередньо дослідивши докази в справі: оглянувши письмові докази, дослідивши інші матеріали справи, суд вважає за необхідне відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю із таких міркувань.
Відповідно до вимог:
ст. ст. 16, 18-19, 22, 24 Закону України “Про міліцію”, Постанови КМ України від 17.11.2001 р. № 1515 “Про формений одяг осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, військовослужбовців спеціальних моторизованих військових частин міліції внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу податкової міліції” працівники міліції мають єдиний формений одяг, зразки якого затверджуються Кабінетом Міністрів України, що видається безплатно, порядок та умови проходження служби в міліції регламентуються Положенням про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, затверджуваним Кабінетом Міністрів України.
Форми і розміри грошового утримання працівників міліції встановлюються Кабінетом Міністрів України і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування якісного особового складу міліції, диференційовано враховувати характер і умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності і компенсувати їх фізичні та інтелектуальні затрати.
Фінансування і матеріально-технічне забезпечення міліції здійснюються за рахунок коштів республіканського і місцевих бюджетів, а також за рахунок коштів, які надходять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств, установ, організацій і громадян.
Абзацу 1 ч. 1 ст. 14 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” військовослужбовцям та членам їх сімей забезпечується безплатний проїзд у відпустку, а також безплатний проїзд і перевезення багажу залізничним, повітряним, водним і автомобільним транспортом при переїзді на нове місце служби і виплачується грошова допомога у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
ст. 2 Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” від 17.02.2000 р. (з подальшими змінами і доповненнями) призупинено дію ч. 2 ст. 9 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна (за винятком військовослужбовців Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної прикордонної служби України, Управління державної охорони та Головного управління внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, що використовують цивільний одяг, який зашифровує особу та відомчу належність військовослужбовців), а також дію абзацу першого ч. 1 ст. 14 зазначеного Закону в частині забезпечення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) та членам їх сімей безоплатного проїзду у відпустку.
У судовому засіданні безспірно з'ясовано, що позивач:
ОСОБА_1 із 10.12.1990 р. по 31.10.2005 р. проходив службу в органах внутрішніх справ України, проте недоотримав компенсації витрат за відрядження у сумі: 288 грн. - 01.04.2001 р.; 36 грн. - 07.10.2002 р.; 18 грн. - 24.02.2005 р., а всього на загальну суму 342 грн.;
ОСОБА_2 із 01.10.1974 р. по 11.01.2005 р. проходив службу в органах внутрішніх справ України, проте недоотримав компенсації витрат за проїзд у відпустку у сумі: 71,58 грн. - 28.08.2003 р.; 72,36 грн. - 17.09.2004 р., а всього на загальну суму 143,94 грн.
Заявники вказали у суді, що про недоотримання компенсації вище згаданих витрат їм стало відомо відразу і тому вони систематично ставили питання перед керівництвом відповідача про сплату грошової компенсації як під час служби, так і після звільнення.
Представник відповідача не заперечував розміру боргу перед позивачами, але вказував на відсутність правових підстав для стягнення компенсації і пропуск ними строку позовної давності.
Суд погоджується з обґрунтованістю заперечень відповідача, оскільки згідно ст. 2 Закону України “Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів” від 17.02.2000 р. (з подальшими змінами і доповненнями) було призупинено дію абзацу першого ч. 1 ст. 14 Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” в частині забезпечення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової служби) та членам їх сімей безоплатного проїзду у відпустку.
Вказаний закон діяв на протязі усього зазначеного позивачем ОСОБА_2 періоду виникнення заборгованості, а тому відповідач не мав змоги задовольнити його вимоги.
Суд також позбавлений такої можливості, бо цей закон продовжує діяти на час розгляду справи у суді.
До того ж позивачі систематично не одержували згаданих компенсацій: ОСОБА_2 - 28.08.2003 р. і 17.09.2004 р.; ОСОБА_1 - 01.04.2001 р., 07.10.2002 р. та 24.02.2005 р., тобто до набрання чинності КАС України, проте пред'явили адміністративний позов лише у листопаді 2007 р., тобто після перебігу дворічного терміну з моменту звільнення.
Відповідно до:
ст. 248-5 ЦПК України (в редакції 1963 р.), яка діяла на час виникнення заборгованості, скаргу можна було подати в суд:
у двомісячний строк, обчислюваний з дня, коли громадянин дізнався або повинен був дізнатися про порушення його прав чи свобод;
у місячний строк з дня одержання громадянином письмової відповіді про відмову у задоволенні скарги органом, службовою особою вищого рівня по відношенню до того органу, службової особи, що постановила рішення чи здійснила дії або допустили бездіяльність, або з дня закінчення місячного строку після подання скарги, якщо громадянином не було одержано на неї письмової відповіді.
Пропущений строк для подання скарги може бути поновлений судом, якщо буде встановлено, що його пропущено з поважних причин.
ч. 2 ст. 99 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
ч. 1 ст. 100 КАС України пропущення строку звернення до адміністративного суду є підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову за умови, якщо на цьому наполягає одна із сторін.
Представник відповідача категорично заперечував проти позову та наполягав на тому, що заявники пропустили строк позовної давності звернення до суду і не надали доказів наявності поважних причин для його поновлення.
Окрім зазначених пояснень, вказані обставини підтверджуються: копіями наказів, довідками про розмір заборгованості, іншими матеріалами справи.
Відповідно до судової практики в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що склалася в Україні, спори про відшкодування заподіяної особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються у випадках, коли право на її відшкодування передбачено спеціальним законодавством.
Під моральною шкодою суд розуміє втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Позивачі також стверджували, що тривале зволікання із виплатою грошової компенсації завдало їм моральної шкоди у розмірі 200 грн. кожному.
Проте вони не обґрунтували власних вимог посиланням на спеціальний закон, який передбачає можливість відшкодування такої шкоди у даному випадку.
В той же час ні Закон України “Про міліцію”, ні Положення про проходження служби особовим складом органів внутрішніх справ, які вони зазначили у позовній заяві, не регулюють це питання.
Також залишилася без обґрунтованих пояснень позивачів тривалість зволікання зі зверненням до суду: хоча недоотримання компенсацій тривало з 2001 р. та 2003 р. відповідно на протязі останніх 2 та 4 років служби, позов надійшов до суду лише через 2 роки після звільнення з органів внутрішніх справ, тобто через 4 та 7 років з моменту першого порушення відповідачем інтересів заявників.
Таким чином, у задоволенні адміністративного позову потрібно відмовити у повному обсязі.
Ураховуючи наведене, оцінюючи перелічені докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному і всебічному з'ясуванні обставин в адміністративній справі в їх сукупності, керуючись ст. ст. 16, 18-19, 22, 24 Закону України “Про міліцію”, постановою КМ України від 17.11.2001 р. № 1515 “Про формений одяг осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, військовослужбовців спеціальних моторизованих військових частин міліції внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу податкової міліції”, ст. ст. 1, 3-6 Закону України “Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист”, ст. ст. 6, 99-104, 111-112, 121, 158-163, 185-186 КАС України, суд
П О С Т А Н О В И В :
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Новомиргородського РВ УМВС України в Кіровоградській області про стягнення коштів за відрядження та моральної шкоди повністю.
Сторони мають право оскаржити в апеляційному порядку постанову суду першої інстанції повністю або частково.
Про апеляційне оскарження рішення суду спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до апеляційного суду через Новомиргородський районний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Головуючий:
суддя С.ЩЕНЮЧЕНКО