ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 червня 2006 р. | № П6/2490 |
Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П.–головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Джунь В.В.
розглянув касаційну скаргу акціонерного комерційного банку “Прем’єрбанк”, м. Дніпропетровськ (далі –АКБ “Прем’єрбанк”)
на ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2005
та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.02.2006
зі справи № П6/2490
за зустрічним позовом АКБ “Прем’єрбанк”
до акціонерного комерційного банку “Імексбанк”, м. Одеса (далі –АКБ “Імексбанк”)
про визнання договору недійсним.
Судове засідання проведено за участю представників сторін:
АКБ “Прем’єрбанк” –Чимбара А.Д.,
АКБ “Імексбанк” –не з’явились.
За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України
ВСТАНОВИВ:
АКБ “Прем’єрбанк” звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з зустрічним позовом про визнання недійсним договору застави основних засобів від 19.01.2004 № 190104/02.
Ухвалою названого суду від 21.11.2005 (суддя Коваленко О.О.), залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.02.2006 (колегія суддів у складі: суддя Науменко І.М. - головуючий, судді Білецька Л.М., Голяшкін О.В.), зустрічну позовну заяву АКБ “Прем’єрбанк” повернуто без розгляду на підставі пунктів 3, 4 частини першої статті 63 Господарського процесуального кодексу України (далі –ГПК України) з мотивів неподання доказів на обґрунтування заявлених позовних вимог, несплати державного мита в установленому розмірі та відсутності доказів відправлення відповідачеві доданих до позовної заяви документів.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України АКБ “Прем’єрбанк” просить скасувати оскаржувані судові акти місцевого та апеляційного господарських судів та передати справу на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області, посилаючись на порушення господарськими судами норм процесуального права. Зокрема, на обґрунтування касаційної скарги зазначено про немайновий характер даного позову, що обумовлює сплату державного мита в сумі 85 грн. Крім того, як зазначає скаржник, чинним процесуальним законодавством не передбачено обов’язку заявника надсилати іншій стороні у справі документів на підтвердження повноважень особи, яка підписала позовну заяву.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.
Відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду справи у зв’язку з неможливістю участі його представника у судовому засіданні. Проте оскільки з огляду на повноваження касаційної інстанції в даному разі неявка представника відповідача не перешкоджає розгляду даної справи зазначене клопотання задоволенню не підлягає.
Перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального права, заслухавши пояснення представника позивача, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Вимоги щодо форми і змісту позовної заяви, а також порядку подання позовної заяви викладені у статтях 54, 57 ГПК України. Зокрема, пунктом 3 частини першої статті 57 ГПК України встановлено, що до позовної заяви додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі.
Відповідно до частини першої статті 46 ГПК України державне мито сплачується чи стягується в доход державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України.
Так, пунктом 2 статті 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" встановлено, що державне мито справляється із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів, та апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами. З приписами цієї статті кореспондують положення пункту 2 статті 3 названого Декрету, яким встановлено розміри ставок державного мита із зазначених заяв, що подаються до господарських судів.
Згідно ж з підпунктом “б” пункту 2 статті 3 Декрету "Про державне мито", ставка державного мита із позовних заяв немайнового характеру становить 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, тобто –85 грн.
Повертаючи зустрічну позовну заяву без розгляду, попередні судові інстанції виходили з того, що позов про визнання недійсним договору оплачується державним митом залежно від вартості майна, що є предметом такого договору.
Відповідно до пункту 36 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженої наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.1993 № 15, позовні заяви по спорах, які виникають при укладенні, зміні або розірванні господарських договорів, що носять одночасно майновий характер, до яких включено вимоги про стягнення штрафу тощо, оплачуються державним митом як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв по спорах, що виникають при укладенні, зміні або розірванні господарських договорів.
Як вбачається з матеріалів справи, АКБ “Прем’єрбанк” звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про визнання недійсним договору застави від 19.01.2004 № 190104/02, укладеного між учасниками спору. За своєю суттю ця вимога не має майнового характеру. Крім того, стаття 55 ГПК України, якою встановлено правила визначення ціни позову, не відносить позови про визнання договорів недійсними до числа тих, що підлягають грошовій оцінці.
Тому у зверненні з позовом АКБ “Прем’єрбанк” правильно сплатив державне мито за ставкою, встановленою для позовних вимог немайнового характеру, а саме - 85 грн., та додав до позовної заяви належним чином оформлений оригінал платіжного доручення.
Відтак висновок господарських судів щодо несплати заявником державного мита з позовної заяви в установленому розмірі є помилковим.
Посилання попередніх інстанцій на відсутність доказів надсилання іншій стороні у справі доданих до позовної заяви документів також суперечить фактичним обставинам справи, позаяк до позовної заяви додано фіскальний чек від 15.11.2005 № 2189, з якого вбачається факт відправлення на адресу АКБ “Імексбанк” цінного листа.
Згідно ж з абзацом першим пункту 36 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 року № 1155, про прийняття для пересилання реєстрованого поштового відправлення відправникові з додержанням вимог Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" видається розрахунковий документ, що підтверджує надання такої послуги (касовий чек, розрахункова квитанція тощо).
Отже, наданий АКБ “Імексбанк” фіскальний чек є доказом надсилання відповідачеві поштового відправлення в розумінні статті 32 ГПК України. У випадку сумніву чи недостатності такого доказу господарський суд вправі витребувати додаткові докази в порядку статті 38 ГПК України.
Крім того, як вбачається із змісту зустрічної позовної заяви, заявник обґрунтував неподання доказів, що підтверджують цей позов, їх залученням до первісного позову. Таким чином, в даному разі посилання на пункт 3 частини першої статті 63 ГПК України як на мотив для повернення позовної заяви є безпідставним.
За таких обставин оскаржувані ухвала та постанова місцевого та апеляційного господарських судів підлягають скасуванню, а зустрічна позовна заява АКБ “Прем’єрбанк” –передачі на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.
Керуючись статтями 1119 - 11111, 11113 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу акціонерного комерційного банку “Прем’єрбанк” задовольнити.
2. Ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 21.11.2005 та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 13.02.2006 зі справи № П6-2490 скасувати.
Справу передати на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.
Суддя | В. Селіваненко |
Суддя | І. Бенедисюк |
Суддя | В. Джунь |