Справа № 2-1574/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          30 листопада 2011 року  

Балтський районний суд Одеської області у складі:

головуючого –судді БОДАШКО Л.І.,

при секретарі  ТИХОНОВІЙ Н.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду  в м. Балті Одеської області цивільну справу за позовною заявою  ОСОБА_1 до ОСОБА_2  про  визнання права власності на  житловий будинок з господарськими будівлями,

                    в с т а н о в и в :

Позивач в позовній заяві стверджує, що в АДРЕСА_1  на земельній ділянці площею 600 кв. м   розташований  житловий будинок з господарськими будівлями, який належав на праві приватної власності  відповідачу, яка  запропонувала купити його у неї за 74 525 грн., на що позивач дав свою згоду і відповідач попередила його про те, що,  спочатку він  повинен уплатити гроші за будинок  і  після отримання грошей,  вони у  нотаріуса оформлять цю угоду належним чином, що позивач і зробив, уплатив відповідачу  74 525 грн..,  відповідач склала договір купівлі-продажу, підписала його,  але до нотаріуса неодноразово не з’являлася, що вимушує позивача звернутися до суду.

В судове засідання позивач не з’явився, однак направив суду клопотання  про розгляд справи без нього, а також в заяві просив задовольнити позов і дав свою згоду на розгляд справи без відповідача, якщо той не з’явиться в судове засідання.

Відповідач в судове засідання не з’явилася і направила суду клопотання  про розгляд справи без неї, при цьому підтвердила факт продажу будинку позивачу, однак також повідомила, що наміру оформити угоду належним чином не має.

Вивчивши матеріали справи, суд вважає за можливе задовольнити вимоги позивача у повному обсязі у зв’язку з наступним.

Житловий будинок з господарськими будівлями, що  розташований в АДРЕСА_1  на земельній ділянці площею 600 кв. м   в м.  належав на праві приватної власності   відповідачу, що підтверджується технічною документацією на будинок, виданою Балтським РБТІ 28.10.2011 року.  

          Крім того, судом встановлено, що сторони уклали між собою договір купівлі-продажу   житлового будинку з господарськими будівлями, розташованого в АДРЕСА_1  на земельній ділянці площею 600 кв. м   від 10.11.2011 року, згідно якого відповідач продала, а позивач купив вищевказаний будинок за 74 525 грн.

Відповідно до розписки, написаної відповідачем, вона отримала від позивача вищевказану суму грошей і взяла зобов’язання оформити угоду належним чином.

Згідно рекомендацій викладених у п.13 Постанови пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року N 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню,   чому він не був нотаріально посвідчений,   чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість,   а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

Судом з’ясовано, що відповідно до ст..657 ЦК України договір купівлі-продажу житлового будинку або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

В судовому засіданні встановлено, що відповідач ухилилася від нотаріального посвідчення договору, про що повідомила в клопотанні про розгляд справи без її присутності, де вказала, що наміру з’явитися до нотаріуса для посвідчення договору у неї не має, оскільки послуги нотаріуса коштують багато грошей, тому втрачена можливість посвідчення вищевказаного договору у нотаріуса, а також встановлено, що інших підстав нікчемності правочину в даному випадку не має.

Відповідно до ч.2 ст.210 ЦК України, перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом. Такого закону досі не має. Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. №671 не є законом.

Відповідно до ч.4 ст.4  ЦК України, якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу (ч.4 ст.8 ЦПК України).

За таких обставин, Тимчасовий порядок державної реєстрації правочинів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. №671 не може бути застосований судом.

Між тим, як встановлено ч.9 ст.8 ЦПК України, забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Таким чином, відсутність закону, яким би було визначено перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів (ч.2 ст.210 ЦК України) не є підставою для відмови у позові.

Як встановлено ч.8 ст.8 ЦПК України, якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

У ст.8 ЦК України також зазначено, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону). У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

За таких обставин суд  вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 ч.2 ст.220 ЦК України та визнати дійсним договір купівлі-продажу, укладений  10 листопада 2011 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2.

Що ж стосується визнання права власності на нерухоме майно, то як встановлено ч.3 ст.334 ЦК України, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, а ч.4 ст.334 ЦК України передбачено, якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, але, як вже було встановлено, виконати вимоги закону щодо державної реєстрації договору неможливо, у наслідок відсутності відповідного закону.

За таких обставин, враховуючи положення ст.8 ЦК України, ч.ч.8, 9 ст.8 ЦПК України,  суд вважає, що право власності у позивача виникає з моменту набрання законної сили рішення суду про визнання дійсним договору купівлі-продажу, укладеного 10.11.2011 року між  ОСОБА_1 і ОСОБА_2 (ч.3 ст.334 ЦК України).

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 210,212,220,334,640  ЦК України, ст.ст.10,11,214,215,223 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В :

          Визнати такою, що відбулася і дійсною угоду купівлі-продажу  житлового будинку з господарськими будівлями,  розташованого  в АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею 600 кв. м      між ОСОБА_1 і ОСОБА_2.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на вищевказаний  житловий будинок з господарськими будівлями, який раніше належав        ОСОБА_2.

 Рішення може бути оскаржене до Одеського апеляційного суду через Балтський районний суд  в 10-денний строк  з дня отримання сторонами рішення суду.

                                                  С  У  Д  Д  Я