ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ         

Вищий господарський суд України у складі колегії  суддів:

ВСТАНОВИВ:

Рішенням від 28.03.2006 господарського суду міста Києва первісні  позовні задоволено. Визнано недійним п. 2.7 договору відповідального зберігання № НОМЕР_1 від 11.02.2003. Зобов'язано ТОВ “Електро-Люкс” повернути СПД ОСОБА_1 майно, передане на відповідальне зберігання за договором № НОМЕР_1 від 11.02.2003, а саме спортивні тренажери у кількості 7 одиниць на загальну суму 44433, 99 грн. Стягнено з ТОВ “Електро-Люкс” на користь  СПД ОСОБА_1 державного мита в сумі 444, 34 грн., 118, 00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

В задоволенні зустрічного позову відмовлено.

Постановою від 24.07.2006 Київського апеляційного господарського суду рішення від 28.03.2006 господарського суду міста Києва скасовано. Прийнято нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено. Зустрічний позов задоволено.

Постанова мотивована тим, що згідно п. 2.7 договору відповідального зберігання № НОМЕР_1 від 11.02.2003, відповідач зобов'язався повернути позивачу майно на підставі акту виконаних робіт, який є накладною на передачу товару. Вищевказаний акт підписаний обома сторонами та скріплений печатками. Позивач частково здійснив оплату послуг відповідача, решту суму коштів зобов'язаний був сплатити протягом 180 днів з моменту підписання акту виконаних робіт.

Не погоджуючись з постановою СПД ОСОБА_1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою і просить її скасувати, посилаючись на те, що судом порушені норми матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 175, 207 Господарського кодексу України, ст.ст. 251, 949 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваного судового акта, знаходить необхідним в задоволенні касаційної скарги відмовити.

Господарськими судами встановлено, що ТОВ “Електро-Люкс”  та СПД ОСОБА_1  11.02.2003 уклали договір відповідального зберігання №НОМЕР_1, за умовами якого позивач передає, а відповідач приймає на відповідальне зберігання майно, перелік якого визначений у п. 1.1 договору та накладній на передачу майна від 11.02.2003.

Відповідно до накладної № НОМЕР_1 від 11.02.2003 року відповідач отримав на збереження від позивача обумовлене у п. 1.1 майно - 7 спортивних тренажерів.

Пунктом 2.7 договору передбачено, що відповідач повертає майно позивача на підставі акту виконаних робіт по зберіганню майна, який є накладною на передачу товару.

06.07.2004 між сторонами  підписано та скріплено печатками акт  виконаних  робіт по зберіганню майна, відповідно до якого сторони дійшли згоди, що умови договору № НОМЕР_1 від 11.02.2003 ТОВ “Електро-Люкс” виконані в повному об'ємі та з належною якістю, замовник (позивач) претензій не має. Позивач зобов'язується оплатити послуги відповідача по зберіганню майна в розмірі 10660, 00 грн.

Апеляційним господарським судом встановлено, що позивач частково здійснив оплату послуг відповідача в розмірі 2 665,00 грн., решту суму коштів у розмірі 7 995,00 грн. позивач зобов'язаний був сплатити відповідачу протягом 180 днів з моменту підписання акту виконаних робіт від 06.07.2004,          однак в порушення п. 2.13 договору свої зобов'язання не виконав.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Пункт 1 статті 936 Цивільного кодексу України передбачає, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Апеляційним господарським судом обґрунтовано визнано помилковим висновок суду першої інстанції щодо недійсності п. 2.7 договору № НОМЕР_1 від 11.02.2003, оскільки ст. 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що Київським апеляційним господарським судом дана правильна юридична оцінка обставинам справи, тому постанова відповідає чинному законодавству України та обставинам справи і підстав для її  скасування  немає.

На підставі  викладеного, керуючись ст. 111⁵, п.1 ст. 111⁹, ст.111¹¹ Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ :

В задоволенні касаційної скарги відмовити.

Постанову від 24.07.2006 Київського апеляційного господарського суду  зі  справи № 24/41 залишити без змін.

Головуючий                                                 В.С. Божок

          Судді                                                             Т.Ф. Костенко

                                                                                                Г.П. Коробенко