КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД       

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

 13.11.2007                                                                                           № 31/354

 Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

 головуючого:          Губенко Н.М.

 суддів:             

 при секретарі:            

 За участю представників:

 від позивача - Коваль Ю.І. – заступник директора (дов. № 2 від 12.06.2007);

Данилов Ю.В. – юрист (дов. № 1 від 11.06.2007);

 від відповідача - Кравчук Г.Є. –представник (дов. б/н від 12.02.2007);

 розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ЗАТ "Завиток"

від третьої особи  - повідомлений, але не зявився.

 на рішення Господарського суду м.Києва від 05.09.2007

 у справі № 31/354  

 за позовом                               ЗАТ "Завиток"

 до                                                   Мале Підприємство "Київзв"язокбуд"

 третя особа відповідача           ЗАТ "Український мобільний зв"язок"

                       

 про                                                  визнання договору недійсним

 

Ухвалою апеляційного господарського суду від 23.10.2007 розгляд справи було відкладено на підставі ст. 77 Господарського процесуального кодексу України на 13.11.2007.

ВСТАНОВИВ:

 Рішенням Господарського суду міста Києва від 05.09.2007 у задоволенніпозовних вимог Закритого акціонерного товариства „Завиток” відмовлено.

Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, Закрите акціонерне товариство „Завиток” звернулось до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення від 05.09.2006 у справі № 31/354 скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги Закритого акціонерного товариства „Завиток” задовольнити у повному обсязі.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Господарський суд м. Києва безпідставно та необґрунтовано не зазначив (не конкретизував) в оскаржуваному рішенні на підставі яких саме нормативних актів він зробив висновок про те, що позивачу належить 13% площі даху, а послався лише на “нормативні акти житлово-комунального господарства”.

Необґрунтованими є посилання господарського суду першої інстанції на ст. 759 Цивільного кодексу України, а не на ст. 761 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що право передання майна у найм має власник речі, або особа, якій належать майнові права; відповідач не є власником спірного даху або особою, якій належать майнові права на нього з причин відсутності у нього підтверджуючих документів, а позивач не уповноважував відповідача на укладення з третьою особою договору найму частини спільної сумісної власності, якою є покрівля будинку № 14 по вул. Ревуцького у м. Києві.

Незаконним є як твердження господарського суду першої інстанції про те, що спірний договір був нотаріально посвідчений, оскільки згідно з чинним законодавством жодний нотаріус не посвідчить договір оренди частини даху будинку при наявності двох співвласників цього нежитлового будинку, так і висновок господарського суду першої інстанції про те, що оскільки позивачу належить “всього” 13% даху будівлі, то відповідач мав право не погоджувати з ним укладення з третьою особою спірного договору оренди.

При прийнятті оскаржуваного рішення, місцевим господарським судом не взято до уваги те, що пунктом 6.1.10. спірного договору порушуються права позивача, оскільки згідно з цим пунктом будь-які роботи на спірному даху повинні у письмовому вигляді узгоджуватись із третьою особою.

Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу позивача, а згодом і доповнення до нього, в якому зазначив, що рішення господарського суду першої інстанції є законним і обґрунтованим; позивач не довів факту порушення діями відповідача по встановленню на спірному даху станції мобільного зв’язку своїх прав та охоронюваних законом інтересів, а тому, згідно зі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, взагалі відсутні підстави для звернення до суду із таким позовом.

Право сумісної власності, до якого постійно апелює позивач, належним чином не оформлено та юридично не закріплено; правовстановлюючі документи на приміщення та технічні документи БТІ не містять будь-яких положень щодо права спільної сумісної власності позивача та відповідача на покрівлю та дах будівлі, тому посилання позивача на ст.ст. 368, 369 Цивільного кодексу України є безпідставними та передчасними.

Третя особа відзиву на апеляційну скаргу не надала, а також не скористалась своїм правом бути присутньою у судовому засіданні, незважаючи на те, що була повідомлена про час та місце розгляду апеляційної скарги належним чином, про що свідчать відповідні штампи господарського суду апеляційної інстанції з відміткою про відправку документа, зроблені на зворотах у лівому нижньому куті ухвал Київського апеляційного господарського суду: про прийняття апеляційної скарги до провадження від 01.10.2007 та про відкладення розгляду справи від 23.10.2007, згідно з вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002  № 75.

Згідно з ч.2 ст.101 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

При розгляді апеляційної скарги, апеляційним господарським судом були досліджені матеріали справи, обговорені усі обставини справи і встановлено наступне.

18.06.1996 Закрите акціонерне товариство “Завиток” (надалі позивач) уклало з Представництвом Фонду державного майна у Харківському районі м. Києва договір купівлі – продажу приміщення, орендованого Закритим акціонерним товариством “Завиток”; у пункті 1.1. вказаного договору визначено, що Представництво Фонду державного майна у Харківському районі м. Києва продало, а позивач (покупець по договору) купив приміщення площею 127, 4 мІ (довідка-характеристика з БТІ №275, реєстраційне посвідчення №1341-П від 13.05.1996 на домоволодіння №14 по вул. Ревуцького).

Відповідно до п.1.3 вищевказаного договору купівлі-продажу вартість відчужуваного приміщення згідно з актом експертної оцінки, затвердженим начальником Представництва Фонду державного майна у Харківському районі м. Києва від 28.06.1996, становить 2689000000 крб.

Колегією суддів досліджені наявні в матеріалах справи документи стосовно набуття позивачем права власності на приміщення в нежитловому будинку№14 по вул. Ревуцького, а також документи надані представником позивача на вимогу ухвали апеляційного господарського суду від 23.10.2007, а саме: довідка-характеристика будівлі №14 по вул. Ревуцького у м. Києві, реєстраційне посвідчення на домоволодіння №14 по вул. Ревуцького у м. Києві, експлікація внутрішніх площ будівлі №14 по вул. Ревуцького у м. Києві, та встановлено, що до 127,4 мІ площі приміщення викупленого позивачем, входять площі: трьох кабінетів (87 мІ), трьох коридорів (37,2 мІ), умивальника (1,2 мІ), туалету (2,0 мІ).

Акт експертної оцінки майна, про який йдеться в пункті 1.3. договору купівлі-продажу приміщення, що також вимагався від позивача ухвалою апеляційного господарського суду від 23.10.2007, із якого можна було б встановити, яке саме майно було оцінено на суму, вказану в п. 1.3. договору, позивач суду не надав.

Мале підприємство “Київзв’язокбуд” (надалі – відповідач) відповідно до договору купівлі-продажу приміщення, яке орендує Мале підприємство “Київзв’язокбуд” від 02.09.1996, укладеного з Представництвом Фонду державного майна України у Харківському районі м. Києва, також купило у будинку №14 по вул. Ревуцького у м. Києві приміщення площею 833, 2 мІ (реєстраційне посвідчення БТІ за реєстраційним №1788-П від 28.08.1996 №487); характеристика приміщення наводиться в справці-характеристиці, яка видається бюро технічної інвентаризації (п.1.1 договору).

За умовами п. 1.3. договору купівлі-продажу від 02.09.1996 вартість відчужуваного приміщення згідно із актом експертної оцінки, затвердженим начальником представництва Фонду державного майна України у Харківському районі м. Києва 23.08.1996 становить 172 380 грн.

Відповідно до п. 3.2. договору купівлі-продажу від 02.09.1996 передача приміщення продавцем (представництвом Фонду державного майна України У Харківському районі м. Києва) і прийняття приміщення покупцем (відповідачем) засвідчуються актом прийому-передачі, який підписується сторонами.

Із наявних в матеріалах справи акту прийому-передачі приміщення від 04.11.1996, реєстраційного посвідчення, а також із наданої на виконання вимог ухвали апеляційного господарського суду від 23.10.2007 довідки-характеристики належного відповідачу нежитлового приміщення вбачається, що відповідач купив нежитлове приміщення загальною площею 833, 2 мІ в будинку №14 по вул. Ревуцького у м. Києві; у вказаних документах не зазначено, які саме приміщення входять до загальної площі придбаного відповідачем приміщення.

В наданій відповідачем на вимогу ухвали апеляційного господарського суду від 23.10.2007 експлікації внутрішніх площ приміщення за вказаною адресою зазначено, що в загальну площу приміщення в розмірі 833, 2 мІ входить площа  основних приміщень в розмірі 615, 7 мІ та підсобних приміщень в розмірі 217, 5 мІ.

Витребуваний від відповідача ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 23.10.2007 акт експертної оцінки, в якому вказана вартість майна за яку відповідач, згідно з пунктами 1.3., 1.4. договору купівлі-продажу його придбав, і із якого можна було б встановити, яке саме майно ввійшло до складу майна, що було оцінено саме на цю суму, відповідачем  наданий суду не був.

Як вбачається з матеріалів справи відповідач згідно із договором оренди нерухомого майна №F-060/05 DRG від 28.12.2005 (надалі – спірний договір оренди) надав в оренду Закритому акціонерному товариству „Український мобільний зв’язок” (надалі – третя особа) частину даху (площею 20 мІ) будівлі №14 по вул. Ревуцького, 14 у м. Києві, в якій відповідач придбав приміщення.

Позивач подав до Господарського суду м. Києва позов про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна №F-060/05 DRG від 28.12.2005, укладеного між відповідачем та третьою особою, та про зобов’язання відповідача демонтувати встановлене обладнання базової станції, антенно-фідерних пристроїв з даху нежитлової будівлі № 14 на вул. Ревуцького у м. Києві.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що дах будівлі №14 по вул. Ревуцького, 14 у м. Києві є спільною сумісною власністю позивача та відповідача, а тому, відповідач, укладаючи з третьою особою договір оренди на частину даху, був зобов’язаний, як передбачено ст.ст. 368, 369 Цивільного кодексу України, погодити це з позивачем, однак цього не зробив, чим порушив права та інтереси позивача, а тому такий договір має бути визнаний недійсним на підставі ст. 215 Цивільного кодексу України.

Господарським судом м. Києва в задоволенні вимог позивача відмовлено повністю. Рішення суду мотивовано тим, що позивач не довів, що відповідач, уклавши з третьою особою договір оренди нерухомого майна, згідно з яким третя особа розмістила на даху будівлі антену та інші пристрої, порушив права позивача.

Київський апеляційний господарський суд не вбачає підстав для скасування вказаного рішення, виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно); майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності; спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Виходячи із приписів зазначених норм джерелом виникнення права спільної сумісної власності може бути договір або закон.

Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд вирішує спори на підставі Конституції України, цього кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Проаналізувавши відповідні законодавчі акти, зокрема, Закон України „Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, Закон України „Про приватизацію державного майна”, Закон України „Про Державну програму приватизації” тощо, колегія суддів приходить до висновку про те, що законодавчими актами України не врегульовано питання щодо того чи є дах (покрівля) саме нежитлової будівлі спільною сумісною власністю власників приміщень цієї будівлі.

Колегія суддів не бере до уваги посилання представника позивача на лист Спеціальної контрольної комісії з питань приватизації Верховної Ради України від 10.03.2004 за № 06-24/15-51 (а.с. 18) в підтвердження його доводів про те, що спірний дах є спільною сумісною власністю позивача та відповідача, оскільки даний лист не є законодавчим актом України, яким має керуватися господарський суд при вирішенні господарських спорів; доводи ж викладені в ньому є суб’єктивною думкою даної комісії.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів, зазначає, що в даному випадку, підставою виникнення права спільної сумісної власності на дах (покрівлю) нежитлової будівлі №14 по вул. Ревуцького у м. Києві у власників приміщень даної будівлі може бути відповідний договір.

Частиною 2 ст. 4і Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно з ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Однак, позивач, при зверненні до господарського суду із позовом, не надав документів на підтвердження того, що право спільної сумісної власності у позивача та відповідача на дах (покрівлю) будівлі №16/14 по вул. Ревуцького у м. Києві виникло на підставі правочину, не були надані відповідні документи в процесі розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції.

Частиною 2 ст. 25 Закону України „Про оренду державного та комунального майна” передбачено, що у разі приватизації орендованих нежилих приміщень у будинку між новим власником та іншими співкористувачами нежилих приміщень цього будинку, повинна укладатися угода про спільне користування будинком і прибудинковою територією; із матеріалів справи не вбачається, що між позивачем та відповідачем була укладена вказана угода.

Твердження представника позивача, викладені в поданих апеляційному господарському суду поясненнях про те, що під час розгляду даної справи Господарським судом м. Києва відповідач та третя особа у справі погодились з тим, що покрівля (дах) нежитлового будинку №14 по вул. Ревуцького у м. Києві є спільною сумісною власністю позивача та відповідача колегія суддів залишає поза увагою, оскільки матеріалами справи такий факт не підтверджується.

Крім того, під час розгляду даної справи апеляційним господарським судом,  представник відповідача заявив про те, що оскільки останній займає приміщення, які розташовані на другому поверсі спірної будівлі, то, відповідно, дах будівлі №14 по вул. Ревуцького у м. Києві належить лише відповідачу; на підтвердження таких своїх тверджень надав оціночний акт будівлі та технічний опис конструктивних елементів будівель і визначення зносу; однак із наданих відповідачем документів не вбачається, що спірний дах належить відповідачу, до того ж такі документи не є належними та допустимими доказами права власності відповідача на спірний дах, в розумінні ст. 34 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 “Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом; тому в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов’язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Частиною 1 ст. 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Із приписів ч. 4 роз’яснень Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 № 02-5/111 “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із визнанням угод недійсними” випливає, що позивачем у справах про визнання угод недійсними, може бути будь-яка особа (не обов’язково сторона за договором), якщо її права та інтереси порушуються даною угодою.

Згідно зі ст. 129 Конституції України та ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Виходячи із приписів вказаних норм, саме позивач повинен був довести, що укладений 28.12.2005 між відповідачем та третьою особою договір оренди нерухомого майна суперечить вимогам пунктів 2, 3 ст. 369 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач не отримував згоди позивача на укладення спірного договору, а відтак порушує права позивача як співвласника даху будинку №14 по вул. Ревуцького у м. Києві.

Однак позивач не довів, що дах будівлі № 14 по вул. Ревуцького у м. Києві є спільною сумісною власністю позивача та відповідача, а тому у суду відсутні підстави вважати правочин, укладений між відповідачем та третьою особою таким, що вчинений з порушенням вимог чинного законодавства України, зокрема, пунктів 2, 3 ст. 369 Цивільного кодексу України, а відтак, колегія суддів не знаходить підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Колегія суддів не бере до уваги твердження заявника апеляційної скарги про те, що незаконним є висновок господарського суду першої інстанції про наявність у відповідача права самостійно розпоряджатися усією площею даху будівлі № 14 (укладати без згоди позивача договір оренди частини даху) у зв’язку з тим, що позивачу належить лише 13% спільного даху будівлі № 14, оскільки оскаржуване рішення Господарського суду м. Києва взагалі не містить такого висновку, так само як і не містить висновку про нотаріальне посвідчення спірного договору.

Колегія суддів не погоджується із твердженнями позивача про те, що п. 6.1.10. спірного договору оренди порушуються права позивача, оскільки даним пунктом встановлений обов’язок орендодавця (відповідача) узгоджувати з орендарем (третьою особою у справі) проведення будь-яких дій на даху, тощо, а оскільки позивач не є стороною по вказаному договору, то відповідно даний пункт жодним чином не впливає та не порушує прав позивача.

Колегія суддів погоджується із твердженнями заявника апеляційної скарги про те, що посилання Господарського суду м. Києва в рішенні на “нормативні акти житлово-комунального господарства” без зазначення конкретних назв нормативно-правових актів є необґрунтованим, однак вважає за необхідне зазначити, що це не призвело до прийняття неправильного по суті рішення, а тому не є підставою для його скасування.

Враховуючи вищевикладене, керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ПОСТАНОВИВ:

 1. Рішення Господарського суду м. Києва від 05.09.2007 у справі № 31/354 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

2. Справу № 31/354 повернути до Господарського суду м. Києва.

 Головуючий суддя                                                                      

 Судді                                                                                          

 20.12.07 (відправлено)