Справа № 2-1525а/11
провадження № 22-ц/0390/1919/11 Головуючий у 1 інстанції:Кухтей Р.В.
Категорія: 2 Доповідач: Антонюк К. І.
АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
18.11.2011 року місто Луцьк
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:
головуючого судді - Антонюк К.І.
суддів Русинчука М.М., Мудренко Л.І.
при секретарі Губарик К.А.
з участю представника позивача –ОСОБА_1
представника відповідача –ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права власності, усунення перешкод в користуванні квартирою, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду від 17 жовтня 2011 року, -
В С Т А Н О В И Л А:
В позовній заяві, поданій до суду 19.01.2011 року, позивач ОСОБА_3 просить визнати за ним право власності на Ѕ частини квартири АДРЕСА_1 та зобов’язати відповідача не чинити йому перешкоди в користуванні квартирою.
Вимоги обґрунтовані тим, що з відповідачем перебували у фактичних шлюбних стосунках з 2000 року. Проживали разом у її батьків в смт. Маневичі, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. В зв’язку з вагітністю відповідача вирішили придбати квартиру. З цією метою 18 квітня 2003 року було оформлено кредитний договір на суму 6000 доларів США, в якому відповідач виступала позичальником, а він поручителем. В цей же день за отримані кредитні кошти відповідно до договору купівлі-продажу була придбана квартира АДРЕСА_1, яка була оформлена на відповідача. 10.08.2003 року між ними зареєстровано шлюб, 30.11.2003 року народився син. Кредитні кошти повернуті в період перебування у шлюбних стосунках ним особисто.
Рішенням Луцького міськрайонного суду від 17.10.2011 року в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання права на майно відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_3, покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи просив рішення суду скасувати з ухваленням нового про задоволення позовних вимог.
В суді апеляційної інстанції представник позивача підтримав апеляційну скаргу з підстав в ній наведених.
Представник відповідача вважає апеляційну скаргу безпідставною, просить її відхилити.
Колегія суддів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених в суді першої інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з наступних підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив встановлений законом трирічний строк позовної давності, суд вважав це підставою для відмови в позові.
Проте з таким висновком суду погодитися не можна, оскільки його зроблено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства вирішив справу згідно з законом.
Обґрунтованим є рішення ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалюючи рішення суд не встановив чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги, не проаналізовані докази у справі, не надана їм оцінка. Застосувавши позовну давність суд в рішенні не зазначив і не встановив початку перебігу позовної давності.
Як вбачається з матеріалів справи шлюб між позивачем та відповідачем зареєстрований 10 серпня 2003 року. 30 листопада 2003 року у сторін народився син. 12 лютого 2007 року шлюб між ними розірвано. Ці обставини підтверджуються рішенням суду від 12.02.2007 року (а.с.8).
18 квітня 2003 року ОСОБА_4 уклала з АКБ «Правекс-Банк»договір про відкриття карткового рахунку та встановлення кредитного ліміту, за умовами якого банк надав кредитний ліміт на картковий рахунок в сумі 6000 доларів США терміном до 18.04.2013 року. Сторони обумовили, що протягом 30-ти днів ОСОБА_4 передає в заставу банку належну їй квартиру (а.с.16).
В цей же день 18.04.2003 року на підставі договору купівлі-продажу, стороною якого була ОСОБА_4, придбана квартира за адресою АДРЕСА_1 за 33 000 грн. (а.с.19), яка була передана в заставу відповідно до договору застави від 3.06.2003 року з метою забезпечення виконання зобов’язань за договором від 18.04.2003 року (а.с.47).
Як вбачається з виписок банку по особовому картковому рахунку відкритого відповідно до договору від 18.04.2003 року до укладення шлюбу між позивачем та відповідачем сума погашеної заборгованості за кредитним договором склала 195 доларів США, інша сума заборгованості за договором в розмірі 5936 доларів США погашена в період перебування сторін у шлюбі до 1.09.2004 року (а.с.56-63).
З 2000 року сторони були зареєстровані за місцем проживання батьків відповідача в АДРЕСА_2 (а.с.7, 36).
Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_3 показав, що з 2000 року проживав з відповідачем однією сім’єю, вели спільне господарство, мали спільний бюджет. В зв’язку з вагітністю дружини купили квартиру отримавши кредит, який він погасив особисто перебуваючи у шлюбі з відповідачем. Квартира була оформлена на дружину, однак він вважав, що це їх спільна власність.
Отже, дослідженими в судовому засіданні доказами встановлено, що квартира була придбана під час проживання сторін однією сім’єю без реєстрації шлюбу за рахунок отриманого кредиту, який погашено в період перебування сторін у шлюбі за їх спільні кошти.
Відповідно до ст. ст. 16, 17, 18 Закону України «Про власність», положення якого щодо спільної власності громадян на майно підлягають до застосування при вирішення даного спору, до спільної сумісної власності відноситься майно, нажите подружжям за час шлюбу, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім’ї, майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство тощо.
Статтею 25 Кодексу про шлюб та сім’ю України передбачено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилось у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.
Аналізуючи нори закону, які діяли на час виникнення даних правовідносин, приймаючи до уваги, що квартира придбана внаслідок спільної праці сторін за їх спільні кошти, тому колегія суддів вважає, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін і їх частки в цій квартирі є рівними.
Доводи представника відповідача про те, що сторони проживали як сім’я з моменту одруження і спірна квартира куплена за особисті кошти ОСОБА_4 спростовуються сукупністю вищенаведених доказів.
Ці докази свідчать, що квартира куплена в день отримання кредиту за вартістю яка співпадає з сумою отриманого кредиту, який погашено сторонами під час шлюбу. На момент укладення договору відповідач була вагітна, зареєстрована з позивачем за однією адресою, що підтверджують показання ОСОБА_3 допитаного як свідка щодо придбання квартири та час їх спільного проживання, спільної праці та спільних коштів і інші докази, які б спростовували встановлені в судовому засіданні обставини в справі відсутні.
Ухвалюючи рішення про відмову в позові суд не встановивши і не зазначивши в рішенні про те, з якого періоду позивачу стало відомо про порушення його права, застосував трьохрічний строк позовної давності, що суперечить вимогам ст. ст. 261, 267 ЦК України.
Відповідно до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Представник позивача стверджує, що позивачу стало відомо про порушення його права з моменту, коли відповідач стала чинити перешкоди в користуванні його власністю –з 2009 року. Крім того, з пояснень представників сторін в судовому засіданні вбачається, що після розірвання шлюбу сторони повторно 25.03.2007 року зареєстрували шлюб, який розірвали 26.06.2008 року. В справі відсутні докази, які б свідчили, що до моменту розірвання шлюбу, тобто до 26.06.2008 року, порушувалось право позивача як співвласника квартири, оскільки сторони перебуваючи у шлюбі спільно користувались, володіли та розпоряджались квартирою. Позов до суду подано 19.01.2011 року в межах строку позовної давності.
За таких обставин колегія суддів вважає, що строк звернення позивача до суду за захистом порушеного права не порушено.
Отже, в зв’язку з порушенням судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, рішення суду про відмову в позові підлягає скасуванню з ухваленням нового про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на Ѕ частину спірної квартири та усунення перешкод у користування цією квартирою.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314 ЦПК України, колегія суддів, -
В И Р І Ш И Л А:
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 задовольнити.
Рішення Луцького міськрайонного суду від 17 жовтня 2011 року скасувати з ухваленням нового.
Позов ОСОБА_3 задовольнити.
Визнати за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1
Зобов’язати ОСОБА_4 нечинити ОСОБА_3 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий суддя:
Судді: