КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 березня 2025 року місто Київ

єдиний унікальний номер справи: 753/7179/19

номер провадження: 22-ц/824/5763/2025

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого - Верланова С.М. (суддя - доповідач),

суддів: Невідомої Т.О., Нежури В.А.,

за участю секретаря - Олешко Л.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Єгорова Олександра Федоровича та за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш Марини Ігорівни на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 рокуу складі судді Трусової Т.О., у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна Вікторія Михайлівна, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун Олександр Юрійович, ОСОБА_5 , про визнання правочинів недійсними,

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 (27 листопада 2019 року змінила прізвище на « ОСОБА_7 » у зв`язку з реєстрацією шлюбу), треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна В.М., приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Перевертун О.Ю., про визнання правочинів недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що з 10 травня 2003 року ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 .

На підставі договору дарування від 21 березня 2014 року його дружина набула у власність земельну ділянку загальною площею 0,0596 га, кадастровий номер 8000000000:90:805:0022, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Також під час перебування у шлюбі подружжя за спільні кошти побудувало на цій земельній ділянці садовий будинок загальною площею 111,4 кв.м, який 26 серпня 2014 року був зареєстрований за ОСОБА_4 на праві власності.

Вказував, що внаслідок побудови будинку відбулося суттєве поліпшення земельної ділянки.

Зазначав, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2017 року шлюб між сторонами було розірвано.

У травні 2018 року позивач дізнався, що 03 листопада 2017 року на підставі нотаріально посвідчених договорів купівлі-продажу його колишня дружина ОСОБА_4 , відчужила вказані вище садовий будинок та земельну ділянку на користь ОСОБА_6 , підробивши 02 листопада 2017 року його згоду як співвласника на відчуження цього нерухомого майна.

Вказував, що оспорювані договори не відповідають його внутрішній волі, відповідно, суперечить вимогам ч.3 ст.203 ЦК України, у зв`язку з чим мають бути визнані недійсними, оскільки майно вибуло з його володіння як співвласника всупереч його волі.

З урахуванням наведеного ОСОБА_3 просив:

визнати недійсним договір купівлі-продажу садового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. за реєстровим номером 1919;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0596 га, кадастровий номер 8000000000:90:805:0022, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. за реєстровим номером 1921.

Ухвалою Дарницького районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року, занесеною до протоколу підготовчого судового засідання, за клопотанням представника відповідача ОСОБА_6 - адвоката Єгорова О.Ф. залучено до участі у справі як третю особу ОСОБА_5 .

Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. за реєстровим № 1919.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Єгорова О.Ф. та апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш М.І., задоволено.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. за реєстровим № 1919, та стягнення судових витрат скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні цих позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат (а.с.147-160, т.3).

Постановою Верховного Суду від 04 грудня 2024 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Чаруха Р.Р. задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року скасовано, справу в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку, Верховний Суд дійшов висновку, що вимога позову ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку, укладеного 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , відповідає належному способу захисту його прав, який передбачено, зокрема п.2 ч.2 ст.16 ЦК України. При цьому право на застосування вказаного конкретного способу захисту виникло у позивача внаслідок порушення його суб`єктивного цивільного права - незаконного відчуження майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Разом із тим, слід приймати до уваги, що саме під час розгляду такого позову суду необхідно досліджувати питання щодо наявності/відсутності недобросовісних дій контрагента за договором купівлі-продажу (зокрема, чи знала ОСОБА_6 (або за обставинами справи не могла не знати) про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_4 не отримала згоди ОСОБА_3 на продаж садового будинку).

Водночас відсутні будь-які правові підстави вважати, що вимогу про визнання указаного правочину недійсним необхідно заявляти одночасно (у межах одного позову) із вимогою про витребування майна в останнього набувача, оскільки, згідно з положеннями ч.3 ст.13 ЦПК України, учасник справи розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд і з метою захисту своїх прав може звернутися до суду з відповідними вимогами у подальшому в межах окремого позову.

При таких обставинах, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що у цій конкретній справі ОСОБА_3 як особа, законний інтерес та право якої порушено, скористався способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, і на таку особу (позивача) не можна покладати обов`язок об`єднання вимог про визнання правочину недійсним і витребування майна з чужого володіння.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції на зазначені обставини справи належної уваги не звернув, оцінки їм не надав, у зв`язку із чим дійшов передчасного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку з підстав обрання позивачем неналежного (неефективного) способу захисту порушених прав. При цьому слід ураховувати, що можливе задоволення такого позову не призведе до порушення прав іншої особи - останнього набувача майна ОСОБА_2 , оскільки питання щодо позбавлення саме її прав на спірну квартиру або витребування майна з її володіння не є предметом розгляду у цій справі. Разом із тим, апеляційний суд, в силу положень п.1 ч. 1 ст.365 ЦПК України, не позбавлений можливості залучити особу, яка не брала участі у справі, на права та обов`язки якої може вплинути рішення суду, до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції фактично не переглянув рішення суду першої інстанції та не вирішив спір по суті заявлених позовних вимог в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку (а.с.132-140, т.4).

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Єгоров О.Ф. просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_3 та ухвалити нове рішення, згідно з яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що згода позивача на продажу будинку його колишньою дружиною ОСОБА_4 в судовому порядку недійсною не визнавалась, недійсність (нікчемність) законом не встановлена. Звертає увагу на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду від 23 червня 2021 року у справі №537/3100/17.

Вказує, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів відмови позивача від одностороннього правочину (згоди) на підставі ст. 214 ЦК України, такий односторонній правочин (згода) не визнаний недійсним та відсутні підстави його нікчемності. Тому відсутні підстави вважати, що договір купівлі-продажу садового будинку на користь ОСОБА_6 укладений без згоди позивача та, відповідно, немає підстав для визнання оспорюваного договору недійсним.

Крім того зазначає, що недобросовісність контрагента за договором (покупця) не встановлена та позивачем належними і допустимими доказами не доведена. Суд першої інстанції не прийняв до уваги, що ОСОБА_6 не знала і не могла знати, що письмова нотаріально посвідчена згода позивача на укладання договору купівлі-продажу садового будинку ним не підписувалася. Ця обставина була встановлена лише після проведення відповідної експертизи та вже після укладення оспорюваного правочину. Також суд першої інстанції не врахував, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_6 , укладаючи оспорюваний договір, діяла недобросовісно.

Звертає увагу суду, що садовий будинок та земельна ділянка, які є предметом оспорюваних договорів, на даний час не належать ОСОБА_6 , оскільки вона їх відчужила на користь ОСОБА_5 згідно з договором купівлі-продажу садового будинку і договору купівлі-продажу земельної ділянки від 16 квітня 2018 року. В подальшому садовий будинок перейшов у власність іншої особи, а саме, ОСОБА_2 , яка не є учасником даної справи. Тому вважає, що визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна не матиме наслідком повернення цього майна позивачу, а тому не відновить його порушеного права. Вказує, що з приводу цих обставин Велика Палата Верховного Суду висловила думку «що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (процесуальна економія)». Крім того, звертає увагу, що згідно з п.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Не погоджуючись з рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року, ОСОБА_2 , яка не брала участі у справі, однак вважає, що цим рішенням суду вирішено питання про її права та обов`язки, через свого представника - адвоката Миклуш М.І. подала апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 в цій частині, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішення суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що в серпні 2022 року ОСОБА_3 подав до суду інший позов з вимогами до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку, скасування державної реєстрації та визнання права власності на цей садовий будинок (справа № 753/8852/22). ОСОБА_4 також подала до Дарницького районного суду міста Києва позов з аналогічними вимогами до ОСОБА_2 (справа №753/12320/22). Вказує, що вказані позовні заяви ОСОБА_3 і ОСОБА_4 обґрунтовуються лише оскаржуваним рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року. Тобто, позивач ОСОБА_3 і відповідач ОСОБА_4 , які при розгляді цієї справи №753/7179/19 були опонентами, вже при розгляді інших цивільних справ № 753/12320/22, №753/8852/22 діють разом і намагаються використати рішення суду першої інстанції у цій справі №753/7179/19 для позбавлення ОСОБА_2 законного права власності на її садовий будинок.

Таким чином, договір купівлі-продажу від 03 листопада 2017 року, який рішенням суду першої інстанції було визнано недійсним, можливо стосується садового будинку, який належить на праві власності ОСОБА_2 . Вважає, що при розгляді цієї справи суд першої інстанції прийняв рішення, яким вирішив питання про права, обов`язки та інтереси ОСОБА_2 , про яке вона дізналася лише у грудні 2022 року. При цьому, суду першої інстанції було відомо про те, що на момент розгляду цієї справи власником земельної ділянки і садового будинку була ОСОБА_2 і прийняття рішення у справі вплине на її права, обов`язки та інтереси. Однак, суд першої інстанції не залучив ОСОБА_2 до участі у розгляді цієї справи, що згідно з п.4 ч.3 ст. 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Вказує, що судом не було досліджено процедуру, за якою відповідачка ОСОБА_4 оформила свідоцтво про право власності на цей будинок. Судом також не було досліджено те, що садовий будинок було побудовано на земельній ділянці, яка була набута у власність відповідачкою ОСОБА_4 в якості дару і належала їй на праві особистої приватної власності, у тому числі, на момент реєстрації права власності на садовий будинок. При цьому, з моменту отримання відповідачкою ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку (21 березня 2014 року) і до моменту виготовлення технічного паспорту на будинок (07 липня 2014 року) та реєстрації права власності на нього (26 серпня 2014 року), земельна ділянка знаходилась постійно в особистій приватній власності відповідачки ОСОБА_4 . Тобто, для позивача ОСОБА_3 зазначена земельна ділянка і побудований на ній садовий будинок вважалися чужим майном. Таким чином, висновки суду першої інстанції і заяви позивача ОСОБА_3 щодо будь-якої його участі у придбанні садового будинку є необґрунтованими.

Стверджує, що визнання відповідачкою ОСОБА_4 позовних вимог, без доведення позивачем ОСОБА_3 факту спільного придбання садового будинку, не може бути покладеним судом в основу рішення, оскільки порушуються права ОСОБА_2 , оскільки цей позов і його визнання спрямований для невиконання відповідачкою ОСОБА_4 взятих на себе зобов`язань щодо продажу садового будинку.

Зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували право власності позивача ОСОБА_3 на земельну ділянку та садовий будинок. Таким чином, ОСОБА_3 ніколи не мав права власності ні на земельну ділянку, ні на садовий будинок. Тобто, наявність чи відсутність згоди позивача на продаж садового будинку не має юридичного значення і не впливає на право продажу садового будинку відповідачкою ОСОБА_4 .

Вказує, що позивачем ОСОБА_3 було заявлено позовні вимоги про визнання правочину недійсним, але без застосування наслідків недійсності такого правочину, а тому є неефективним способом захисту прав як позивача, так і добросовісного набувача, який не передбачений законом, і такі обставини є підставою для відмови у задоволенні позову. Однак судом першої інстанції не було враховано релевантну судову практику, внаслідок чого було неправильно застосовано норми матеріального і процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції.

Звертає увагу на те, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру судових рішень Шевченківський районний суд міста Києва виніс вирок у кримінальній справі №761/8472/19, яким задовольнив цивільний позов ОСОБА_3 про відновлення його прав і стягнув на його користь збитки у розмірі вартості садового будинку. Тому вважає, що позивач шляхом зловживання своїми правами і шляхом введення суду в оману, отримав згідно з вироком суду у справі №761/8472/19 відшкодування вартості 1/2 частини садового будинку, а в даній цивільній справі №753/7179/19 намагається протиправно створити умови для подальшого протиправного присвоєння майна.

Відповідно до положень ч.ч.1,2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року в частині відмови у задоволені позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 03 листопада 2017 року, укладеного між ОСОБА_8 та ОСОБА_6 , не оскаржується, а тому відповідно до правил ч.1 ст.367 ЦПК України судом апеляційної інстанції не перевіряється.

Про судове засідання призначене на 18 березня 2025 року о 12 год 00 хв. учасники справи були повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у справі докази та сторонами не заперечується.

17 березня 2025 року на адресу Київського апеляційного суду надійшла заява представника ОСОБА_3 - адвоката Чарухи Р.Р. про відкладення судового засідання, призначеного на 18 березня 2025 року о 12 год 00 хв. з тих підстав, що цього ж дня, тобто 18 березня 2025 року 12 год 00 хв., він буде приймати участь у судовому засіданні у кримінальному провадженні №754/1792/22 в Дніпровському районному суді міста Києва в якості захисника і його участь є обов`язковою (а.с.7, т.5).

Ухвалою Київського апеляційного суду від 18 березня 2025 року, занесеною до протоколу судового засідання, відмовлено у задоволенні заяви представника ОСОБА_3 - адвоката Чарухи Р.Р. про відкладення судового засідання з таких підстав.

По-перше, як вбачається із протоколу судового засідання від 25 лютого 2025 року, у даній справі оголошено перерву та наступна дата й час продовження судового розгляду (18 березня 2025 року о 12 год. 00 хв.) узгоджувалась апеляційним судом з урахуванням думки всіх учасників процесу, зокрема, представника ОСОБА_3 - адвоката Чарухи Р.Р., який погодився з такою датою судового засідання, про що свідчить його розписка (а.с.229, т.4). Адвокат Чаруха Р.Р. не пропонував альтернативних дат судового засідання та не повідомляв про його зайнятість в іншому судовому процесі в цей день. Тому колегія суддів визнала неповажними причинами відкладення розгляду цієї справи (зайнятість в іншій справі), які були заявлені адвокатом.

По-друге, відповідно до ст.59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно з положеннями ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Таким чином, у даній справі представник ОСОБА_3 - адвокат Чаруха Р.Р., прийнявши рішення про пріоретит його участі в іншій справі, незважаючи на попереднє узгодження дати та місця розгляду у цій справі, взяв на себе ризики за вчинення (не вчинення) таких юридично значущих процесуальних дій у даній справі як участь у судовому засіданні.

Водночас сам ОСОБА_3 з`явився у судове засідання, призначене на 18 березня 2025 року о 12 год. 00 хв. та покинув зал судових засідань після того, як ухвалою апеляційного суду було відмовлено у відкладенні розгляду справи.

По-третє, колегія суддів враховує, що практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява № 8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).

У даній справі ОСОБА_3 через свого представника - адвоката Чарухи Р.Р. детально викладав свою позицію в поданих процесуальних документах та під час усних пояснень у судових засіданнях, зокрема, і під час нового апеляційного розгляду в судовому засіданні 25 лютого 2025 року.

По-четверте, відповідно до ч.ч.1, 2, п.10 ч.3 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі. Однією з основних засад здійснення цивільного судочинства є розумність строків розгляду справи судом.

Розгляд справи упродовж розумного строку є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено ст.6 Конвенції, про що неодноразово вказував у своїх рішенням ЄСПЛ. Зокрема, ЄСПЛ в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватись від використання прийомів, які пов`язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 210 ЦПК України суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, а у випадку продовження строку підготовчого провадження - не пізніше наступного дня з дня закінчення такого строку.

Суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

З матеріалів справи вбачається, що дана справа не знаходить свого вирішення майже 6 років, що не відповідає встановленим процесуальним законом строкам і свідчить про порушення розумних строків її розгляду.

При цьому з 20 грудня 2024 року, тобто, після надходження справи з Верховного Суду на новий апеляційний розгляд, в ній було призначено вже три судових засідання: 28 січня 2025 року, 25 лютого 2025 року та 18 березня 2025 року.

З огляду на викладене вище, з урахуванням балансу інтересів сторін та з метою дотримання передбачених законом розумних строків розгляду справи, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника ОСОБА_3 - адвоката Чарухи Р.Р., який належним чином повідомлений про розгляд справи, зважаючи також на те, що за вимогами ч.2 ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з`явилися в судове засідання, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг, враховуючи вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, які відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України є обов`язковими для суду апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Єгорова О.Ф. підлягає задоволенню, а апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш М.І. на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року слід закрити, з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст.264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 з 10 травня 2003 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується копією свідоцтва про одруження, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Шепетівського міського управління юстиції Хмельницької області від 10 травня 2003 року.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 05 липня 2017 року шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 розірвано. Вказане рішення суду набрало законної сили 08 серпня 2017 року.

Згідно з копією свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 26009702, виданого 26 серпня 2014 року Реєстраційною службою Головного управління юстиції у місті Києві, ОСОБА_4 набула у власність садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 111,4 кв.м, житловою площею 50,60 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

Установлено, що 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу садового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. та зареєстрований в реєстрі за № 1919, за умовами якого ОСОБА_4 відчужила на користь ОСОБА_6 садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 111,4 кв.м, житловою площею 50,6 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 950 000 грн 00 коп.

Відповідно до пункту 1 цього договору, садовий будинок розташований на земельній ділянці площею 0,0596 га, кадастровий номер 8000000000:90:805:0022, яка належить ОСОБА_4 .

Згідно з пунктом 2 договору, відчужуваний садовий будинок належить продавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, індексний номер 26009702, виданого 26 серпня 2014 року Реєстраційною службою Головного управління юстиції у місті Києві.

Відповідно до пункту 12 договору, він укладений за згоди колишнього чоловіка продавця ОСОБА_3 , який окремою заявою, засвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертун Ю.О. 02 листопада 2017 року за реєстровим № 265, надав свою згоду на продаж садового будинку.

03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. та зареєстрований в реєстрі за №1921, за умовами якого ОСОБА_4 відчужила на користь ОСОБА_6 земельну ділянку загальною площею 0,0596 га, кадастровий номер 8000000000:90:805:0022, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення - для ведення садівництва.

Відповідно до пункту 1 цього договору, на земельній ділянці розташований садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 111,4 кв.м, житловою площею 50,60 кв.м, який належить ОСОБА_4 .

Згідно з пунктом 2 цього договору, відчужувана земельна ділянка належить продавцю на підставі договору дарування земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Клітко В.В. від 21 березня 2014 року.

Зі змісту заяви від 02 листопада 2017 року слідує, що ОСОБА_3 надає згоду на укладення договору купівлі-продажу (здати в оренду, закласти) його колишньою дружиною ОСОБА_4 садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що за адресою: АДРЕСА_1 . Заява посвідчена приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертун О.Ю. за реєстровим № 265.

Відповідно до висновку експерта № 8-4/1286 від 13 липня 2018 року, виконаного судовим експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Фандіковою К.Г. в ході здійснення досудового розслідування кримінального провадження за №12018100100005621 від 18 травня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення за частиною четвертою статті 190 КК України, підпис від імені ОСОБА_3 в графі «Підпис» та рукописний запис «ОСОБА_13» в графі підпис в оригіналі договору заяви ОСОБА_3 про надання згоди на укладення договору купівлі-продажу (здати в оренду, закласти) його колишньою дружиною ОСОБА_4 садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , від 02 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О.Ю., за реєстровим №265, виконаний не ОСОБА_3 .

Судом першої інстанції встановлено, що вироком Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року у справі № 761/8473/19 ОСОБА_4 визнана винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.190, ч.3 ст.358, ч.4 ст.358 КК України, та призначено їй покарання у виді: за ч.3 ст.190 КК України - 3 років позбавлення волі; за ч.3 ст.358 КК України - обмеження волі на строк 2 роки; за ч.4 ст.358 КК України - штрафу в розмірі п`ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн 00 коп. На підставі ч.5 ст.74 КК України ОСОБА_4 звільнено від призначеного покарання за ч.4 ст.358 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, передбачених ст.49 КК України. На підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, призначено ОСОБА_4 покарання у виді 3 років позбавлення волі. На підставі ст.75 КК України звільнено ОСОБА_4 від відбування покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком 2 роки, поклавши на неї виконання обов`язків, передбачених пунктами 1, 2 ч.1, п.2 ч.3 ст.76 КК України.

У вказаному вироку зазначено, що ОСОБА_4 наприкінці жовтня 2017 року передала ОСОБА_9 копію паспорту та копію ідентифікаційного номеру колишнього чоловіка, а через деякий час ОСОБА_10 повідомила її, що вона зробила у нотаріуса заяву від колишнього чоловіка ОСОБА_3 , якою він надає згоду на укладення нею договору купівлі-продажу вказаного садового будинку з господарськими спорудами, погоджується з умовами договору купівлі-продажу, які визначаються нею. У подальшому, використовуючи завідомо підроблений документ, ОСОБА_4 уклала договір купівлі-продажу садового будинку.

При апеляційному розгляді даної справи встановлено, що ухвалою Київського апеляційного суду від 06 червня 2024 року у справі № 761/8473/19 клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш М.І. задоволено та їй поновлено строк на апеляційне оскарження вироку Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш М.І. на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року (а.с.207-209, т.4). Згідно з ухвалою судді Київського апеляційного суду від 17 червня 2024 року підготовку до апеляційного розгляду у справі закінчено та призначено розгляд за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш М.І. на вирок Шевченківського районного суду міста Києва від 15 лютого 2021 року на 03 жовтня 2024 року на 12 год 30 хв. Відповідно до даних офіційного сайту Київського апеляційного суду розгляд апеляційної скарги у справі № 761/8473/19 не завершено та наступне судове засідання призначено на 19 травня 2025 року.

З матеріалів справи вбачається, що 16 квітня 2018 року відповідачка ОСОБА_6 уклала нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким відчужила садовий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на користь ОСОБА_5 .

15 червня 2018 року ОСОБА_5 відчужила на користь ОСОБА_2 спірний садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами відповідно до договору купівлі-продажу, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Нестеренко Л.О.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, власником садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 111,4 кв.м, житловою площею 50,6 кв.м, що за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_2 .

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_3 не підписував заяву від 02 листопада 2017 року зі згодою на укладення оспорюваного договору, що свідчить про відсутність його волевиявлення на продаж ОСОБА_6 садового будинку. Тому суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність та обґрунтованість позовних вимог ОСОБА_3 в частині недійсності договору купівлі-продажу садового будинку на загальних підставах за відсутності волі співвласника майна на його укладення.

Колегія суддів не в повному обсязі погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з таких підстав.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч.1 ст.5 ЦПК України).

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч.ч.1, п.2. ч.2 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним

Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1 ст.61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Згідно з статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У відповідності до ч.1 статті 355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Оскільки садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 111,4 кв.м, житловою площею 50,6 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був придбаний подружжям ОСОБА_11 під час перебування у шлюбі, то судом першої інстанції правильно встановлено, що його реєстрація за відповідачкою ОСОБА_4 не змінює правового статусу цього майна як спільного майна подружжя.

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном (ч.ч.1-4 ст.369 ЦК України).

Отже для відчуження ОСОБА_4 садового будинку була необхідною письмова та нотаріально посвідчена згода іншого співвласника майна - ОСОБА_3 .

Відповідно до ст.328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів.

Стаття 202 ЦК України визначає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Частина 1 ст. 626 цього Кодексу дає визначення, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, а у статті 627 закріплено принцип свободи договору, яка полягає передусім у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України).

Відповідно до ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до положень ч.ч.1-3 та 5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, що вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У справі встановлено, що 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу садового будинку, за умовами якого ОСОБА_4 відчужила на користь ОСОБА_6 садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

16 квітня 2018 року відповідачка ОСОБА_6 уклала нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким здійснила відчуження указаного садового будинку на користь ОСОБА_5 .

В свою чергу, 15 червня 2018 року ОСОБА_5 уклала з ОСОБА_2 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким здійснила відчуження на користь останньої спірного садового будинку з господарськими будівлями та спорудами.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_4 відчужила на користь ОСОБА_6 спірний садовий будинку на підставі оскаржуваного договору купівлі-продажу від 03 листопада 2017 року, без згоди її колишнього чоловіка - ОСОБА_3 , що встановлено у висновку експерта № 8-4/1286 від 13 липня 2018 року, виконаного судовим експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Фандіковою К.Г. в ході здійснення досудового розслідування кримінального провадження за № 12018100100005621 від 18 травня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення за ч.4 ст.190 КК України. Відповідно до цього висновку підпис на нотаріально посвідченій заяві від 02 листопада 2017 року ОСОБА_3 не належить.

У письмовій заяві до суду першої інстанції відповідачка ОСОБА_4 позовні вимоги ОСОБА_3 визнала повністю та підтвердила той факт, що вона спільно із групою осіб дійсно підробила підпис позивача в нотаріально посвідченій згоді на продаж нерухомого майна, за що була засуджена за вироком суду. Тому вказана обставина вважається встановленою в силу приписів ч. 1 ст. 82 ЦПК України, якою передбачено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

При таких обставинах, у цій конкретній справі ОСОБА_3 як особа, законний інтерес та право якого порушено, скористався способом захисту, який прямо передбачено нормою матеріального права, і на таку особу (позивача) не можна покладати обов`язок об`єднання вимог про визнання правочину недійсним і витребування майна з чужого володіння.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що оскільки ОСОБА_3 не підписував заяву від 02 листопада 2017 року зі згодою на укладення оспорюваного договору, що свідчить про відсутність його волевиявлення на продаж ОСОБА_6 садового будинку, то наявні правові підстави для висновку, що такий договір купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. за реєстровим № 1919, був укладений без волевиявлення ОСОБА_3 .

Разом із тим, колегія суддів враховує, що положеннями ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу Європейської конвенції з прав людини передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція «майна» в розумінні ст.1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».

Таким чином, ст.1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Системний аналіз ст.369 ЦК України та ст.65 СК України, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Відповідно до ч.2 ст.369 ЦК України а ч.2 ст.65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

Водночас пунктом 6 ст.3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

З аналізу зазначених норм закону в їх взаємозв`язку можна зробити висновок, що презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Подібні правові висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 (провадження № 12-71гс20), відступивши від висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

У відповідності до вимог ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У даній справі Верховний Суд, скасовуючи постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку, вказав, що саме під час розгляду позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 необхідно досліджувати питання щодо наявності/відсутності недобросовісних дій контрагента за договором купівлі-продажу (зокрема, чи знала ОСОБА_6 (або за обставинами справи не могла не знати) про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_4 не отримала згоди ОСОБА_3 на продаж садового будинку).

Як у суді першої інстанції, так і під час апеляційного розгляду справи, представник ОСОБА_1 - адвокат Єгоров О.Ф. наголошував, що недобросовісність ОСОБА_1 як контрагента за договором (покупця) не встановлена та позивачем належними і допустимими доказами не доведена.

Адвокат Єгоров О.Ф. категорично стверджував, що ОСОБА_1 не знала і не могла знати, що письмова і нотаріально посвідчена згода позивача на укладання купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року ним не підписувалася. Вказував, що та обставина, що письмова і нотаріально посвідчена згода позивача на укладання купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року ним не підписувалася, була встановлена лише після проведення відповідної експертизи та вже після укладення оспорюваного правочину. Наголошував, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про те, що ОСОБА_1 , укладаючи договір зі свого боку, діяла не добросовісно, що призвело до ухвалення помилкового судового рішення.

Так, ст.89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до положень ст.ст. 77, 78, 81 ЦПК України належними доказами є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Установлені судами фактичні обставини справи свідчать про такі хронологічно та фактологічно важливі обставини, які мають значення для з`ясування того чи знала ОСОБА_1 (або за обставинами справи не могла не знати) про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що ОСОБА_4 не отримала згоди ОСОБА_3 на продаж садового будинку:

- 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 було укладено договір купівлі-продажу садового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. та зареєстрований за реєстровим № 1919, за умовами якого ОСОБА_4 відчужила на користь ОСОБА_6 садовий будинок з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 111,4 кв.м, житловою площею 50,6 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 950 000 грн 00 коп. При цьому у пункті 12 договору вказано, що він укладений за згоди колишнього чоловіка продавця ОСОБА_3 , який окремою заявою, засвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертун Ю.О. 02 листопада 2017 року за реєстровим №265, надав свою згоду на продаж садового будинку. При посвідчені цього договору купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Анохіна В.М. не виявила жодних обставин що юридично перешкоджають його укладенню;

- 13 липня 2018 року судовим експертом Київського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру МВС України Фандіковою К.Г. було складено висновок експерта № 8-4/1286, виконаного в ході здійснення досудового розслідування кримінального провадження за № 12018100100005621 від 18 травня 2018 року, за ознаками кримінального правопорушення за частиною четвертою статті 190 КК України. Згідно з цим висновком підпис від імені ОСОБА_3 в графі «Підпис» та рукописний запис «ОСОБА_13» в графі підпис в оригіналі договору заяви ОСОБА_3 про надання згоди на укладення договору купівлі-продажу (здати в оренду, закласти) його колишньою дружиною ОСОБА_4 садового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , від 02 листопада 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Перевертуном О.Ю. за реєстровим №265, виконаний не ОСОБА_3 .

Зазначені обставини у сукупності дають підстави для обґрунтованого висновку, що контрагент за договором купівлі-продажу садового будинку від 03 листопада 2017 року ОСОБА_1 діяла добросовісно, зокрема, не знала та не могла знати про те, що ОСОБА_4 , як той з подружжя, хто укладає договір, не отримала згоди на це другого з подружжя.

При цьому колегія суддів враховує, що доказів того, що ОСОБА_1 знала або могла знати про те, що підпис у заяві від 02 листопада 2017 року виконаний не ОСОБА_3 , а іншою особою, матеріали справи не містять.

Таким чином, оскільки укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, а матеріали справи не містять відомостей про те, що ОСОБА_1 на дату укладення спірного договору відступлення права вимоги володіла інформацією про відсутність згоди ОСОБА_3 на таке відчуження, то відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання недійсним цього договору купівлі-продажу садового будинку, укладений 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М. за реєстровим номером 1919.

Подібного по суті висновку у справі з хронологічно та фактологічно схожими обставинами дійшов Верховний Суд у постанові від 02 лютого 2022 року у справі № 756/5458/16-ц, провадження № 61-6123св21.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, у порушення вимог ст.ст.263, 264 ЦПК України, на вказані вище вимоги закону, правові висновки Верховного Суду та фактичні обставини справи належної уваги не звернув, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку.

Крім того, колегія суддів враховує таке.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

Згідно з ч.1, 2 ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У відповідності до ст.2 Закону України «Про доступ до судових рішень» (далі - Закон) визначено, що усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Відповідно до ст.3 Закону для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень. Суд загальної юрисдикції вносить до Реєстру всі судові рішення і окремі думки суддів, викладені у письмовій формі.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст. 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Загальний доступ до судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади України забезпечується з дотриманням вимог статті 7 цього Закону.

Оскільки відповідно до ч.5 ст.7 Закону України «Про доступ до судових рішень» судді мають право на доступ до усіх інформаційних ресурсів реєстру, то судом апеляційної інстанції було досліджено повний зміст ухвали колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у справі №761/8472/19 (провадження №11-кп/824/1511/2023).

Так, ухвалою колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у справі №761/8472/19, якою частково змінено вирок Шевченківського районного суду від 19 січня 2022 року щодо обвинуваченої ОСОБА_12 за вчинення злочинів, передбачених ч.5 ст.27, ч.3 ст.358, ч.3 ст. 190 КК України, встановлено, що маючи у наявності всі необхідні документи для продажу будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_12 , діючи із прямим умислом і корисливим мотивом, за попередньою змовою із ОСОБА_4 з метою оволодіння чужим майном, яке належить ОСОБА_3 шляхом зловживання його довірою, а саме, 1/2 частини суми, отриманої від реалізації садового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , у невстановлений досудовим розслідуванням спосіб, відшукали покупця вищевказаного будинку в особі ОСОБА_6 . У подальшому, 03 листопада 2017 року в першій половині дня ОСОБА_12 у приміщенні приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Анохіної В.М. за адресою: АДРЕСА_2 , передала ОСОБА_4 заяву від імені ОСОБА_3 , складену 02 листопада 2017 року, після цього, остання стала зберігати завідомо підроблений офіційний документ з метою подальшого використання.

Також цією ухвалою Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у справі №761/8472/19 встановлено, що обвинувачена ОСОБА_12 свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.190 КК України в суді першої інстанції визнала повністю, щиро розкаялась у вчиненому, намагаючись все виправити, почала відшкодовувати потерпілим спричинену шкоду. На стадії апеляційного оскарження обвинувачена ОСОБА_12 повністю відшкодувала визначену оскаржуваним вироком шкоду заподіяну потерпілому ОСОБА_3 у розмірі 475 000 грн 00 коп. та потерпілій ОСОБА_4 у розмірі 284 384 грн 86 коп., що підтверджується копіями двох нотаріально посвідчених заяв потерпілої ОСОБА_4 та ОСОБА_3 і поясненнями останніх в ході апеляційного розгляду.

Вказана ухвала Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у справі №761/8472/19 набрала законної сили.

Згідно з ч.6 ст.82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Відтак наведені вище обставини згідно з ч.6 ст.82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Тобто ОСОБА_3 отримав сатисфакцію за своє порушене право власника 1/2 частини спірного майна - будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Тому з урахуванням наведених вище вимог закону та встановлених у справі обставин посилання ОСОБА_3 та його представника - адвоката Чарухи Р.Р. у суді апеляційної інстанції на те, що відшкодування шкоди в кримінальному процесі не позбавляє позивача на поновлення його порушеного речового права щодо оскарження правочину, не приймаються колегією суддів до уваги, оскільки ці доводи наведених вище висновків суду не спростовують.

Відтак у цій справі відмова у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку не залишає його без можливості у законний спосіб поновити свої права та, відповідно, не суперечить завданням цивільного судочинства в таких його елементах як справедливість та ефективність.

Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на викладене, рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку не відповідає вимогам ст.263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, оскільки при його ухваленні судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, та судом допущено порушення норм матеріального і процесуального права, що в силу ст.376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду в цій частині та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині з наведених вище підстав.

Згідно з ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч.13 ст.141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 1 362 грн 00 коп. (а.с.74, т.2). Оскільки колегія суддів задовольняє її апеляційну скаргу, скасовує рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу та ухвалює нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_3 в цій частині, то з нього на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1 362 грн 00 коп.

Разом з тим, колегія суддів приходить до висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш М.І. на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року з таких підстав.

Згідно п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Пунктом 1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у рішенні у справі «Белле проти Франції» («Bellet v. France», заява № 13343/87) від 04 грудня 1995 року Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права». Як засвідчує позиція Європейського суду з прав людини, основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання, і держава, у свою чергу, не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.

У ст.129 Конституції України у числі основних засад судочинства зазначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Право на оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій є складовою конституційного права особи на судовий захист. Воно гарантується визначеними Конституцією України основними засадами судочинства, які є обов`язковими для всіх форм судочинства та всіх судових інстанцій, зокрема забезпеченням апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина.

Отже конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи в касаційному порядку, яке має бути реалізоване, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження.

Конституційне право на судовий захист передбачає як невід`ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких установлена в належній судовій процедурі та формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному обсязі та забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Право на суд, одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; накладення обмежень дозволено за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватися з легітимною метою та зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ «Воловік проти України», «Креуз проти Польщі», «Подбіельські та ППУ Полпуре проти Польщі»).

Проте право доступу до суду не може бути обмежене таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати легітимну мету та гарантувати пропорційність між їх використанням і такою метою (mutatis mutandis, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мельник проти України» («Melnyk v. Ukraine» заява № 23436/03, § 22, від 28 березня 2006 року).

Обмеження, накладене на доступ до суду, буде несумісним з п.1 ст. 6 Конвенції, якщо воно не має законної мети або коли не існує розумної пропорційності між застосованими засобами та законністю мети, яку прагнуть досягти (рішення Європейського суду з прав людини «Тіннеллі та сини, Лтд та ін.», «Мак-Елдуф та інші проти Сполученого Королівства»).

Конвенція має на меті гарантію не теоретичних або ілюзорних прав, а практичних та ефективних. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на визначене місце, яке посідає в демократичному суспільстві право на справедливий суд (рішення Європейського суду з прав людини «Ейрі проти Ірландії», «Аїт-Мугуб проти Франції»).

Реалізація конституційного права на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення ставиться у залежність від положень процесуального закону.

Відповідно до положень ч.1 ст.17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Указаній нормі кореспондуються приписи ч.1 ст. 352 ЦПК України, згідно якої учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Конструкція ст.352 ЦПК України у системному тлумаченні з ч.1 ст.17 ЦПК України, з врахуванням принципу верховенства права, складовою якого є доступ до суду, дає підстави дійти висновку, що особи, які не брали участі у справі, мають право на апеляційний перегляд справи виключно у випадку, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

ЦПК України передбачено право осіб, які не брали участі у справі, подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, але при дотриманні певних умов.

Так, особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку, передбаченому ст.352 ЦПК України, повинна довести, наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

Слід ураховувати, що судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах.

Рішення є таким, що прийнято про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині цього рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав по права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

Якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, буде встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційний суд своєю ухвалою закриває апеляційне провадження на підставі п.3 ч.1 ст.362 ЦПК України, оскільки у такому випадку немає правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, а отже немає і суб`єкта апеляційного оскарження.

Близькі за змістом висновки викладені Верховним Судом у постанові від 14 серпня 2019 року у справі №62/112 та у постанові від 13 вересня 2019 року у справі № 916/914/19.

Відповідно до ч.1 ст.417 ЦПК України вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.

У даній справі №753/7179/19, яка розглядається судом апеляційної інстанції, Верховний Суд у своїй постанові від 04 грудня 2024 року, скасовуючи постанову Київського апеляційного суду від 18 жовтня 2023 року в частині позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу, установив, що навіть можливе задоволення цих позовних вимог не призведе до порушення прав іншої особи - останнього набувача майна ОСОБА_2 , оскільки питання щодо позбавлення саме її прав на спірну квартиру або витребування майна з її володіння не є предметом розгляду у цій справі.

Отже, враховуючи наведене та, приймаючи до уваги, що апеляційна скарга подана адвокатом Миклуш М.І. в інтересах ОСОБА_2 , яка не є учасником даної справи і суд першої інстанції не вирішував питання про її права, свободи, інтереси чи обов`язки, апеляційний суд відповідно до приписів ст.362 ЦПК України закриває апеляційне провадження за цією апеляційною скаргою.

Керуючись ст.ст. 352, 362, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Єгорова Олександра Федоровича задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку скасувати та ухвалити нове рішення в цій частині.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу садового будинку, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного 03 листопада 2017 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною Вікторією Михайлівною за реєстровим номером 1919 - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 1 362 грн 00 коп.

Апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Миклуш Марини Ігорівни на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 09 листопада 2021 року - закрити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий

Судді: