У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 листопада 2011 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Пшонки М.П.,
суддів Мазур Л.М., Макарчука М.А.,
Писаної Т.О., Юровської Г.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 в її інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6, Київського РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області про стягнення заборгованості, звернення стягнення на заставлене майно та виселення, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 серпня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 24 березня 2011 року,
в с т а н о в и л а:
У липні 2009 року ВАТ «Державний ощадний банк України» звернулось до суду з позовом до відповідачів про стягнення заборгованості, звернення стягнення на заставлене майно та виселення, посилаючись на те, що 11 квітня 2008 року між Банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 2203/1898. Відповідно до вказаного кредитного договору Банк надав відповідачу кредит у вигляді відновлювальної кредитної лінії у розмірі 200 000 грн., а відповідач взяв зобов’язання повернути отримані у кредит кошти. З метою забезпечення вказаного зобов’язання 11 квітня 2008 року між Банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого сторони визначили квартиру АДРЕСА_1. Оскільки відповідач взяті на себе зобов’язання по поверненню кредитних коштів не виконав, унаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 262 073 грн. 16 коп., Банк просив стягнути з відповідача заборгованість за договором кредиту та у рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки, виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4 та малолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_6 зі спірної квартири та зняти їх з реєстраційного обліку.
Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 20 серпня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 24 березня 2011 року, позов відкритого акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» про стягнення заборгованості, звернення стягнення на заставлене майно та виселення задоволено: стягнуто з ОСОБА_3 на користь Банку заборгованість за кредитним договором від 11 квітня 2008 року № 2203/1898, а саме: основну заборгованість, що підлягає достроковому стягненню у розмірі 191 666 грн. 68 коп., прострочену заборгованість у розмірі 8 333 грн. 32 коп., нараховані відсотки у розмірі 1 821 грн. 92 коп., прострочені відсотки у розмірі 54 126 грн. 54 коп., пеню у розмірі 6 124 грн. 76 коп., а всього стягнуто 262 073 грн. 16 коп.; у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 11 квітня 2008 року № 2203/1898, укладеним між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 у розмірі 262 073 грн. 16 коп.; звернуто стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1, що належить на праві спільної власності ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5; виселено ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 з квартири АДРЕСА_1; знято відповідачів з реєстраційного обліку за вказаною адресою; вирішено питання про судові витрати.
У касаційній скарзі ОСОБА_3 порушує питання про скасування судових рішень та ухвалення нового рішення про відмову в позові, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм матеріального і процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.
Судами встановлено, що 11 квітня 2008 року між ВАТ «Державний ощадний банк України» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 2203/1898, за умовами якого Банк надав відповідачу кредит у розмірі 200 000 грн. на строк до 5 квітня 2018 року зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 17,5 % річних.
11 квітня 2008 року між сторонами укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого в забезпечення виконання зобов’язання за кредитним договором ОСОБА_3 передав в іпотеку Банку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, оцінену в розмірі 266 220 грн., а Банк в разі невиконання позичальником зобов’язання, забезпеченого іпотекою - одержати за рахунок переданого в іпотеку предмет іпотеки переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.
Згідно наданих розрахунків загальна сума заборгованість становить 262 073 грн. 16 коп. та складається: з суми основної заборгованості, що підлягає достроковому стягненню у розмірі 191666 грн. 68 коп.; суми простроченої заборгованості за кредитом у розмірі 8 333 грн. 32 коп., суми нарахованих відсотків у розмірі 1821 грн. 92 коп. , суми прострочених відсотків в розмірі 54126 грн. 54 коп. та пені у розмірі 54126 грн. 54 коп.
Задовольняючи позові вимоги ВАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення заборгованості, звернення стягнення на заставлене майно та виселення відповідачів з квартири, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що унаслідок неналежного виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов’язань за умовами укладеного між ним та Банком кредитного договору по поверненню кредиту та сплаті відсотків утворилась заборгованість, яка відповідно до вимог ст. ст. 525, 526, ч. 2 ст. 1050 ЦК України та норм ст. ст. 24, 25 Закону України «Про іпотеку» підлягає стягненню з боржника шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки й відповідно, відповідачі, з метою вжиття заходів по реалізації предмета іпотека, усунення перешкод для здійснення реалізації предмета іпотеки, а також з метою забезпечення прав майбутніх покупців підлягають виселенню зі спірної квартири із зняттям їх з реєстраційного обліку за адресою місцезнаходження спірної квартири.
Проте, з такими висновками судів погодитись не можна з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею 3 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 40 Закону України ”Про іпотеку” звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.
У частинах 2 і 3 цієї ж ст. 40 законодавець установлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов’язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дні отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК України.
Таким чином, при вирішенні позову іпотекодержателя про виселення мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення в разі задоволення вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки суд має враховувати те, що виселення мешканців житлового будинку чи житлового приміщення, яке є предметом іпотеки, проводиться в порядку, встановленому законом, зокрема при вирішенні цього питання слід чітко враховувати вимоги ч. ч. 2, 3 ст. 40 Закону України «Про іпотеку», якими встановлено певний порядок дій іпотекодержателя ( банку).
При цьому примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов, а саме: у разі якщо мешканці не звільнили житловий будинок чи житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника або в інший погоджений сторонами строк.
Проте, суди у порушення цих норм права, а також ст.ст. 212-214 ЦПК України на зазначені положення закону уваги не звернули, у достатньому об’ємі не визначилися з характером спірних правовідносин та задовольняючи позовні вимоги Банку в частині виселення відповідачів зі спірної квартири - предмета іпотеки, обґрунтували свій висновок щодо наявності правових підстав для виселення лише тим, що відповідно до вимог ст. 25 Закону України «Про іпотеку» виселення відповідачів необхідне для вжиття заходів по реалізації предмета іпотека, усунення перешкод для здійснення реалізації предмета іпотеки, а також забезпечення прав майбутніх покупців, при цьому не звернули уваги на положення ст. 109 ЖК України, ст. 40 Закону України «Про іпотеку», якими безпосередньо регулюються порядок примусового виселення мешканців квартири при зверненні стягненні на предмет іпотеки, зокрема встановлена певна процедура, й відповідно не врахували того, що на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні виконання положень, встановлені ч. 2 ст. 40 Закону України «Про іпотеку» щодо примусового виселення за рішенням суду мешканців із житлового будинку чи житлового приміщення, на які здійснюється звернення як на предмет іпотеки, у зв’язку з чим такі позовні вимоги одночасно із рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не можуть бути задоволені, так як на цей момент відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав та свобод іпотекодержателя або нового власника щодо звільнення вказаних житлових приміщень їх мешканцями (ст. 3 ЦПК України) й відповідно до цього не встановили чи дійсно є підстави для задоволення позовних вимог Банку в частині виселення відповідачів із спірної квартири.
Крім того, відповідно до ст. 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові , що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотеко держателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Однак, судами при постановленні рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки на враховані вищезазначені положення ст. 39 Закону України «Про іпотеку» та у порушення норм ст. 215 ЦПК України у судовому рішенні не визначено, зокрема: способу реалізації предмета іпотеки: чи то шляхом проведення прилюдних торгів, чи застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону, а також не визначена ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Так, звертаючись до суду із зазначеним позовом, Банк просив стягнути з відповідачів заборгованість за кредитним договором та у рахунок погашення зазначеної заборгованості звернути стягнення на предмет іпотеки - спірну квартиру відповідачів, при цьому не вказавши способу реалізації предмета іпотеки.
У зв’язку з цим суди в порушення вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з’ясуванню обставин справи, не уточнили позовні вимоги, не попередили про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій, зокрема щодо уточнення позовних вимог в частині способу реалізації предмета іпотеки, зокрема: чи шляхом проведення прилюдних торгів чи шляхом застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону України «Про іпотеку».
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, на зазначені порушення уваги не звернув.
Оскільки судами допущені порушення норм матеріального і процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Київського районного суду м. Полтави від 20 серпня 2010 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 24 березня 2011 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.П. Пшонка
Судді: Л.М. Мазур
М.А. Макарчук
Т.О. Писана
Г.В. Юровська