Справа № 2-675/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          11 жовтня 2011 року  

11 жовтня  2011 року                                                                                  м.Балта

Балтський районний суд Одеської області в складі:

головуючого -  судді                              ДЯЧЕНКО В.Г.

при секретарі                                               СІРОТА О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні  цивільну справу за позовом ОСОБА_1 (представник ОСОБА_2)  до ОСОБА_3 (представникОСОБА_4), третя особа –приватний нотаріус Балтського районного нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями недійсним

                                                           встановив:

      Позивач звернулась до суду з позовом про визнання договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями, який знаходиться за адресою –АДРЕСА_1 –недійсним.

     Свої вимоги позивач мотивує тим, що в 2007 році позивач та її чоловік, ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, а на той час сильно хворів, вирішили скласти заповіт стосовно свого майна. Про свій намір повідомили відповідача та сина ОСОБА_7 через деякий час відповідач привела до них додому незнайому їм жінку  «нотаріуса», яка склала заповіт, який позивачем був підписаний. Після смерті чоловіка позивача, відповідач почала зневажливо ставитись до неї, ображати, на що позивач, в листопаді 2010 року, вирішила  скасувати заповіт. У нотаріуса позивач дізналась, що заповіту не існує, а є договір дарування на спірне майно між чоловіком позивача та відповідачем.

   Позивач вважає, що договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями (Р-1747), який знаходиться за адресою –АДРЕСА_1  від 31.07.2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 є незаконним з підстав:

-               - Через стан здоров’я (проявлялись психічні розлади) ОСОБА_6 не міг укласти угоду щодо відчуження домогосподарства, оскільки з дому не виходив і постійно знаходився в полі зору позивача.

-                - Для відчуження об’єкта спільної сумісної власності необхідна взаємна згода подружжя. Позивач згоди такої не давала.

     Позивач вказує, що підпис на заяві про згоду на відчуження не її, та підпис на договорі дарування не її чоловіка.

    Також позивач вказує, що відповідач ввела її та покійного чоловіка в оману стосовно природи правочину, що перешкодило їх вільному формуванню волі, прав та обов’язків, та шляхом обману заволоділа майном.

   В судовому засіданні позивач підтримала позов з уточненнями.

   Відповідач в судовому засіданні проти позову заперечувала. В своїх запереченнях відповідач вказує, що в 2007 році її батьки –позивач і покійний ОСОБА_6 домовились між собою про те що вони надавали допомогу її брату –ОСОБА_7 в будівництві іншого житлового будинку, а будинок за адресою- АДРЕСА_1, вони подарують її.

   В липні 2007 року нотаріус посвідчила договір дарування, він був зареєстрований в Балтському БТІ. Позивач про це знала, вони продовжували проживати разом в будинку.

   Доводи позивача про те, що їй стало відомо про договір дарування лише в 2010 році не відповідають дійсності, так як нотаріус при посвідченні договору попередила позивача про право власності позивача на 1\2 частину майна, та позивач не заперечувала проти укладання договору дарування.

   При укладанні договору дарування ОСОБА_6 психічно хворим не був, відсутні докази про його психічну хворобу.

   Третя особа, приватний нотаріус Балтського районного нотаріального округу ОСОБА_5, в судовому засіданні пояснила, що посвідчення договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями (Р-1747), який знаходиться за адресою –АДРЕСА_1  від 31.07.2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3 відбулося за місцем проживання дарувальника так як він був хворий ( не міг ходити), але при цьому була перевірена його дієздатність, належність йому майна, встановлена згода дружини дарувальника, ОСОБА_1, на відчуження спільного сумісного майна подружжя. Сторонам були надані проекти договорів  і тільки після роз'яснення їх правового статусу та юридичних наслідків договори були ними підписані, що свідчило про справжність намірів всіх сторін на укладення саме договору дарування.

      Заслухавши пояснення представників сторін, третьої особи, дослідивши зібрані по справі докази, з’ясувавши дійсні обставини справи, суд дійшов  до наступного:

      Відповідно до п.2 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.

    Згідно до ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

    Згідно ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

    У відповідності до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману, щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.

   31.07.2010 року приватним нотаріусом Балтського районного нотаріального округу ОСОБА_5 посвідчено договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями (Р-1747), який знаходиться за адресою –АДРЕСА_1  від 31.07.2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_3.

     В пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»зазначено, що правочин  може  бути  визнаний  недійсним  лише з підстав, визначених законом.

       В тексті спірного договору зазначено, що ОСОБА_6  діяв  добровільно, розумів значення своїх дій, попередньо ознайомлений нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють договір дарування.   

           В якості доводу про недійсність правочину позивач зазначила, що через стан здоров’я (проявлялись психічні розлади) ОСОБА_6 не міг укласти угоду щодо відчуження домогосподарства, оскільки з дому не виходив і постійно знаходився в полі зору позивача. Однак в підтвердження цих обставин позивачем не надано ніяких доказів.

  Також зазначено, що для відчуження об’єкта спільної сумісної власності необхідна взаємна згода подружжя. Позивач згоди такої не давала. Однак протилежне встановлено в судовому засіданні, де оглянуто копію заяви позивача про згоду на відчуження її чоловіком спірного майна, заяв та клопотань щодо цієї обставини позивачем не заявлено.

       Відповідно до ст. 129 Конституції України, ст. 10, 60 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно з вимогами ч. 2 ст. 27 ЦПК України всі наявні докази для підтвердження своїх вимог та заперечень сторони повинні надати до початку розгляду справи по суті. В ст. 137 ЦПК України  зазначено, що у випадках,  коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які   беруть  участь  у  справі,  є  складнощі,  суд  за  їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі.   

      Відповідно до ч. ст. 136 ЦПК України у заяві про виклик свідка зазначаються, крім іншого, обставини, які свідок може підтвердити. Сторони заявили клопотання про виклик свідків та зазначили обставини щодо предмету спору, які свідки можуть підтвердити. Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_7, ОСОБА_8,  ОСОБА_9, ОСОБА_10 пояснили, що обставини укладення договору дарування їм не відомі, присутні при укладенні договору не були. Пояснення свідків допитаних у судовому засіданні не приймаються судом до уваги, оскільки вони носять загальний характер, та відносно обставин укладення договору  їм  стало відомо лише зі слів позивача та відповідача, тому у суду виникають сумніви, щодо їх об’єктивності та неупередженості.

      Відповідно до ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього кодексу), такий правочин визнається недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або вона замовчує їх існування.

       Як роз’яснює  Пленум Верховного Суду України в п..20 постанови від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є  умисел однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких  особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

       Оскільки наявність  умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману позивач не довела,   суд приходить до висновку, що підстав для задоволення позову немає.

    Керуючись ст. 16, 203, 210 ЦК України, ст.ст. 10, 11,15,  31, 56, 60, 61, 88, 169, 205, 209-210,  212- 215, 218, ЦПК України,   суд -

                                                                   ВИРІШИВ:

           В позові ОСОБА_1  до ОСОБА_3, третя особа  –приватний нотаріус Балтського районного нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями недійсним - відмовити.  

     Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду Одеської області через Балтський районний суд протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.                

Суддя:                                                      В.Г.  Дяченко