РІШЕННЯ

Іменем України

17.11.2011 року                                                      Справа № 2-1536/11                                                        Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпропетровська в складі головуючого - судді Подорець О.Б, при секретарі - Завгородній Л.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суді в місті Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»про стягнення належних сум заробітної плати, -

                                                                     ВСТАНОВИВ:

Позивач звернулася до суду з даним позовом до відповідача, посилаючись на те, що з 04 липня 2005 року вона була прийнята в медико-санітарну частину ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»медичною сестрою вищої категорії (кабінет УЗД). Робота медичної сестри кабінету ультразвукової діагностики має шкідливий характер у зв’язку з чим відповідно до законодавства встановлена надбавка до заробітної плати в розмірі 15%, яку вона вчасно отримувала від відповідача.

Відповіддю заступника міністра МОЗ України позивачу роз’яснено, що тривалість робочого часу сестри кабінету ультразвукової діагностики має становити 38,5 годин на тиждень. Однак в дійсності з 01 липня 2006 року по 31 серпня 2007 року її робочий тиждень на підприємстві складав 40 годин на тиждень та оплату за роботу в цей надурочний час вона не отримувала.

З вересня 2007 року позивачу за розпорядженням відповідача добавили ще 0,5 ставки  фельдшера-нарколога, тобто вона стала працювати на 1,5 ставки. Крім того, її було зобов’язано працювати по суботах з 08-00 год. до 14-00 год., тобто по вихідних (неробочих) днях. Таким чином, з 03 вересня 2007 року по 31 травня 2008 року вона працювала медичною сестрою вищої категорії (УЗД) та фельдшером-наркологом на 1,5 ставки 60 годин на тиждень, замість 57,75 годин, а також виконувала свої обов’язки і по суботах, але отримувала звичайну заробітну плату. Оплату праці в надурочний час, а також у неробочі дні, в подвійному розмірі відповідач не проводив, чим порушував вимоги діючого законодавства про працю.

З 01 червня 2008 року по 31 жовтня 2008 року згідно з розпорядженням відповідача позивач стала працювати за суміщенням та одночасно виконувала обов’язки фельдшера-нарколога, але фактично розклад роботи не змінився, вона продовжувала працювати за сумісництвом та у неробочі дні.

З 01 листопада 2008 року відповідач в односторонньому порядку змінив умови трудового договору та залишив її працювати лише на ставці медичної сестри вищої категорії (кабінет УЗД). Так, з 01 листопада 2008 року по 31 грудня 2008 року позивач все одно продовжувала працювати в режимі 40 годинного робочого тижня, замість 38,5 годинного, однак вже без роботи в неробочі дні.

В січні 2009 року на підприємстві відповідача почався час простою, не з вини працівників, та на вимогу адміністрації відповідача всі робітники, в тому числі і вона, подали заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати на січень місяць. Фактично час простою продовжував тривати з 01 лютого 2009 року по 31 грудня 2009 року. Час простою в порушення вимог законодавства відповідачем позивачу також не оплачено.

Крім того, восени 2006 року позивач перебувала на курсах підвищення кваліфікації, які вона оплатила за власні кошти в розмірі 310 грн., а відповідач мав відшкодувати їх. Однак заява позивача про відшкодування такої суми була залишена відповідачем без задоволення.

Наказом відповідача №211 від 26 квітня 2010 року позивача було звільнено із займаної посади на підставі п.1 ст.40 КЗпП України у зв’язку зі зміною організації виробництва та праці.

Під час звільнення позивача відповідачем не були виплачені їй всі належні суми, в тому числі заробітну плату за роботу в надурочний час, неробочі дні та за час простою, суму витрат на курси підвищення кваліфікації, чим завдав позивачу моральної шкоди.

Таким чином, на підставі викладеного позивач згідно остаточних уточнених позовних вимог просить стягнути з відповідача на її користь невиплачену заробітну плату у загальному розмірі 18779,18 грн., що складається із заробітної плати: за роботу у надурочний час в періоди з 01 липня 2006 року до 31 серпня 2007 року в розмірі 710,17 грн., з 03 вересня 2007 року по 31 травня 2008 року в розмірі 1629,85 грн., з 01 липня 2008 року по 31 жовтня 2008 року в розмірі 4396,05 грн., з 01 листопада 2008 року по 31 грудня 2008 року в розмірі 90,51 грн., з 18 лютого 2010 року по 26 квітня 2010 року в розмірі 364,58 грн., а всього в сумі 7191,16 грн.; за роботу в неробочі дні в періоди: з 03 вересня 2007 року до 31 травня 2008 року в розмірі 2262 грн., з 01 липня 2008 року по 31 жовтня 2008 року в розмірі 1023,02 грн.,  а всього в сумі 3285,02 грн.; за час простою в період з 01 лютого 2009 року по 31 грудня 2009 року в розмірі 8303 грн.; а також просить стягнути суму коштів сплачених нею  за курси підвищення кваліфікації в розмірі 310 грн.,  моральну шкоду в сумі 50000 грн. та витрати на правову допомогу.        

Позивач та представник позивача ОСОБА_3 в судовому засіданні підтримали уточнені позовні вимоги та просили їх задовольнити в повному обсязі.

Представники відповідачів ОСОБА_4. та ОСОБА_2. в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог, оскільки згідно табелю обліку робочого часу і графіку роботи на ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»встановлено п’ятиденний робочий тиждень та відповідно до Колективного договору і правил внутрішнього трудового розпорядку встановлено 40 годинний робочий тиждень.  

Позивач займала посаду медичної сестри у кабінеті ультразвукової діагностики, а не ультрахвильової діагностики, тому тривалість її робочого часу правомірно складала 40 годин на тиждень. На підставі цього та у відповідності до розпорядження №90 від 07 липня 2005 року форма оплати праці позивача була ухвалена у вигляді окладу та 15% надбавки від окладу за шкідливі умови праці.

На підприємстві не було жодного випадку по МСЧ для встановлення роботи в надурочний час, рішення профспілкової організації підприємства стосовно дозволу роботи в надурочний час не приймалось та зокрема робота позивача не передбачала роботу понад встановлену правилами трудового розпорядку норму щоденного робочого часу.  

Позивач дійсно з 03 вересня 2007 року по 31 травня 2008 року працювала за сумісництвом на посаді фельдшера-нарколога та відповідно до наказу №201 від 03 вересня 2007 року отримувала заробітну плату у вигляді окладу у розмірі 725 грн. та 5% за шкідливі умови праці, а вже з 02 червня 2008 року по 31 жовтня 2008 року працювала за суміщенням за що з неї правомірно було знято додаткову оплату праці. А отже твердження позивача про те, що з 01 червня 2008 року по 31 жовтня 2008 року їй потрібно було сплачувати заробітну плату за понаднормову плату є безпідставними.

Також безпідставним та надуманим є те, що позивач з 03 вересня 2007 року по 31 травня 2008 року виконувала свої обов’язки кожну суботу по 6 годин з 08-00 год. до 14-00 год., оскільки знову ж таки на ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»для працівників відповідно до ст.52 КЗпП України та внутрішнього трудового розпорядку встановлено п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Випадки залучення позивача до роботи у вихідні та неробочі дні відсутні, а тому і відсутні підстави зарплати в подвійному розмірі.                      

Не підлягають також повернення позивачу суми коштів сплачених нею в 2006 році за курси підвищення кваліфікації в розмірі 310 грн., оскільки відповідачем було дотримано вимоги Постанови Кабінету Міністрів України «Про гарантії і компенсації для працівників, які направлялися для підвищення кваліфікації, підготовки, перепідготовки, навчання інших професій з відривом від виробництва»від 28 червня 1967 року №695, а саме навчання позивача відбувалося без відрядження та було збережено її середню заробітну плату за основним місцем роботи на час навчання.

Також у відповідача відповідно до ст.113 КЗпП України не виникало обов’язку щодо оплати працівникам підприємства часу вимушеного простою, оскільки підприємство в зазначений позивачем період не призупиняло роботу та не змінювало режиму роботи.

Таким чином, оскільки відсутнє з боку відповідача порушення законних трудових прав позивача, то відсутні і підстави для задоволення її вимог в частині відшкодування моральної шкоди.

Суд, вислухавши сторони, допитавши свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, дослідивши матеріали справи вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Наказом №90 від 07 липня 2005 року позивача прийнято до ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»в медико-санітарну частину на посаду сестри-медичної вищої категорії (кабінет УЗД).

Наказом №211 від 26 квітня 2010 року позивача відповідно до п.1ч.1 ст.40 КЗпП України було звільнено у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці –скорочення штату.  

Заступником міністра охорони здоров’я України листом №10.02.11/737 від 20 лютого 2011 року роз’яснено, що відповідно до пп.1.1 п.1 наказу №319 від 25 травня 2006 року Міністерства охорони здоров’я України тривалість робочого часу медичної сестри кабінету ультразвукової діагностики становить 38,5 годин на тиждень, оскільки посади лікаря та медичної сестри, які проводять ультразвукові дослідження, відсутні у Переліку виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочені тривалість робочого тижня, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №163.

Статтею 62 КЗпП України встановлено, що надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня та власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством.

Відповідно до пояснень сторін, письмових заперечень представника відповідача ОСОБА_2 (а.с.50-53, 247-251 т.1), показань свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6, виписок з табелю обліку робочого часу (а.с. 141-155, 175-201 т.1) встановлено, що позивач з 01 липня 2007 року до 31 серпня 2007 року, з 03 вересня 2007 року до 31 травня 2008 року, з 01 липня 2008 року до 31 жовтня 2008 року, з 01 листопада 2008 до 31 грудня 2008 року та з 18 лютого 2010 року по 26 квітня 2010 року всупереч вимогам наказу №319 від 25 травня 2006 року Міністерства охорони здоров’я України «Про затвердження норм робочого часу для працівників закладів та установ охорони здоров'я»фактично виконувала надурочні роботи, оскільки замість належних 38,5 годин на тиждень відпрацьовувала 40 годин.

Згідно наказу (розпорядження) №201 від 03 вересня 2007 року позивач за сумісництвом була прийнята до медико-санітарної частини відповідача фельдшером-наркологом та наказом (розпорядженням) №105 від 31 травня 2008 року її за власним бажанням було звільнено з посади фельдшера-нарколога.

Наказом ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»№107 від 23 квітня 2008 року позивачу було доручено поряд зі своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, виконувати в період з 02 липня 2008 року по 31 жовтня 2008 року в порядку суміщення посад професію фельдшера-нарколога, з яким позивача 24 квітня 2008 року було ознайомлено під підпис (а.с. 156 т.1).

В судовому засіданні не знайшли свого підтвердження твердження позивача про те, що вона в період з 03 вересня 2007 року до 31 травня 2008 року та з 01 липня 2008 року по 31 жовтня 2008 року працювала в неробочі дні, що підтверджується виписками з табелів обліку робочого часу.

Як на підставу своїх доводів, позивачка посилається на показання свідка ОСОБА_6, яка в судовому засіданні пояснила, що на підприємстві відповідача працює з 1957 року на посаді головної медсестри. В 2010 році була звільнена за скороченням штату. З 2005 року вона знає ОСОБА_1, коли останню прийняли на роботу медсестри у кабінет УЗІ. ОСОБА_1 спочатку працювала на ставку, потім десь через рік-півтора була переведена на 1,5 ставки, працювала вона по 8 годин. Бували такі періоди у роботі, коли їй і ОСОБА_1 приходилося у зв’язку із службовою необхідністю працювати у вихідні дні –по суботах.

Разом з тим, суд зважує на те, що допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_5 дають показання з питання роботи в неробочі дні та графіка роботи  медсестри ОСОБА_1 на листопад-грудень 2007 року (а.с.72 т.1), які протиріччять один одному, а тому суд ставиться критично до показань обох свідків в цій частині. Інших доказів на підтвердження позовних вимог щодо стягнення невиплаченої заробітної плати у неробочі дні в періоди: з 03.09.2007 по 31.05.2008 та з 01.07.2008 по 31.10.2008 суду не надано.

Протоколом №70 зборів цехової профспілкової організації МСЧ позивачу скасували суміщення посад, а саме виконання поряд з основною роботою виконання обов’язків фельдшера-нарколога.

Статтею 34 КЗпП України встановлено, що простоєм є зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. Всупереч заперечень представників відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_2, показань свідка ОСОБА_5  в судовому засіданні встановлено, що без зміни робочого графіку позивача, правил внутрішнього трудового розпорядку та пред’явлень будь-яких претензій з боку відповідача у позивача згідно виписок з табелів обліку робочого часу з лютого 2009 року по грудень 2009 року включно (а.с. 180-190 т.1) було лише 56 робочих днів з чого слідує, що у зв’язку з призупиненням роботи на ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»відповідач не мав необхідності у виконанні позивачем своїх посадових обов’язків, тому і претензії у зв’язку з невиходом на роботу до позивача не пред’являлося. Зокрема представниками відповідача ОСОБА_4 та ОСОБА_2 в судовому засіданні не звернуто увагу з приводу того, що позивач так довго була відсутня на роботі протягом 2009 року та не надано жодного пояснення щодо наявності такої великої кількості днів невиходу на роботу без поважних причин та до неї не було застосовано дисциплінарне стягнення.     

Враховуючи, що впродовж 2009 року на ДП «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»був простій, оскільки позивача майже не залучали до роботи в даний період, то відповідач на виконання вимог ч.1 ст. 113 КЗпП України повинен був оплатити час простою з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу).  

Позовні вимоги позивача в частині відшкодування відповідачем сплачених нею 310 грн. у зв’язку з перебування на курсах підвищення кваліфікації не підлягають задоволенню як такі, що не відповідають діючому законодавству. Так, статтею 122 КЗпП України передбачено, що при направленні працівників для підвищення кваліфікації з відривом від виробництва за ними зберігається місце роботи (посада) і провадяться виплати, передбачені законодавством.  Однак, з копії квитанції від 09 жовтня 2006 року вбачається, що сплату вартості курсів підвищення кваліфікації здійснено позивачем особисто, будь-яких інших доказів з приводу направлення позивача відповідачем на зазначені курси в процесі розгляду справи суду не надано. Крім того, відповідачем в порядку виконання вимог Постанови Кабінету Міністрів України №695 від 28 червня 1997 року на час перебування позивача на курсах підвищення кваліфікації в жовтні-листопаді 2006 року з урахуванням того, що навчання відбувалося без відрядження, за нею було збережено середню заробітну плату за місцем роботи на час навчання, що також підтверджується виписками табелю обліку робочого часу (а.с.140-141 т.1).

Згідно ст.237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

              З огляду на наведене, суд вважає, що у позивача виникло право на відшкодування моральної шкоди, оскільки було порушено її трудові права та нормальні життєві стосунки. Тобто, позовні вимоги позивача підлягають задоволенню, але частково, в рахунок відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню з відповідача на користь позивача  500 грн.

Відповідно до ст. 88 ЦПК України встановлено, що якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Таким чином, суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги позивача в частині стягнення на її користь судових витрат, а саме стягнути з відповідача на користь позивача понесені нею витрати на правову допомогу у розмірі 1000 грн.   

На підставі викладеного, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь позивача невиплачену заробітну плату, а саме: за роботу в надурочний час в сумі 7191,16 грн., за час простою в період з 01.02.2009 по 31.12.2009 в сумі 8303 грн., на відшкодування моральної шкоди в розмірі 500 грн., на відшкодування витрат на правову допомогу в сумі 1000 грн.; в задоволенні решти позовних вимог слід відмовити, оскільки позивачем в порядку вимог ст. 60 ЦПК України не були доведені ті обставини, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог і заперечень, та вони не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Крім того, з відповідача на користь держави у відповідності до вимог ст.88 ЦПК України підлягає стягненню судовий збір в розмірі 282 грн. 30 коп.         

Керуючись ст.ст.10,11, 57-60, 212-215, 218, 88,222 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»про стягнення належних сум заробітної плати - задовольнити частково.

Стягнути з Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»на користь позивача ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату, а саме: за роботу в надурочний час в сумі 7191,16 грн., за час простою в період з 01.02.2009 по 31.12.2009 в сумі 8303 грн., на відшкодування моральної шкоди –500 грн., на відшкодування витрат на правову допомогу в розмірі 1000 грн., а всього 16 994 (шістнадцять тисяч дев’ятсот дев’яносто чотири) грн. 16 коп.

В іншій частині позову –відмовити.

Стягнути з відповідача Державного підприємства «Дніпропетровський науково-виробничий комплекс «Електровозобудування»на користь держави судовий збір в сумі 282 (двісті вісімдесят два) грн. 30 коп.

З повним текстом рішення суду сторони можуть ознайомитися 22 листопада 2011 року.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення до апеляційного суду Дніпропетровської області через Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпропетровська. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя: