ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2025 рокуСправа №160/30818/24

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Озерянської С.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в письмовому провадженні у місті Дніпрі адміністративну справу №160/30818/24 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" про стягнення середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

19.11.2024 року ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовною заявою, в якій просить стягнути з Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільнені за період з 01.09.2022 по 07.11.2024 року в сумі, розрахованій судом у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08 лютого 1995 року №100.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що з 21.12.2015 року по 30.09.2022 року він проходив службу у Державній установі "Криворізька установа виконання покарань (№3). Відповідно до наказу №308/ОС-22 від 29.09.2022 року його звільнено зі служби. 07.11.2024 року на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду № 160/1957/23 від 12.04.2023 року, на рахунок позивача було зараховано частину невиплаченого належного грошового забезпечення. Вважає, що відповідачем несвоєчасно здійснено остаточний розрахунок при звільненні, відтак, на підставі статей 116, 117 Кодексу законів про працю України позивач вважає за необхідне стягнути з відповідача середнє грошове забезпечення за весь час затримки остаточного розрахунку, у зв`язку з чим звернувся до суду з даним позовом. 

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25.11.2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 160/30818/24. Розгляд справи призначено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.

Заперечуючи проти позовної заяви, відповідачем 09.12.2024 року до суду подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що остаточний розрахунок був проведений своєчасно під час звільнення позивача зі служби. Вказує, що рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 12.04.2024 № 160/1957/23 зобов`язано відповідача здійснити нарахування та виплату позивачу додаткової винагороди у розмірі, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», за період з 11.03.2022 до 31.05.2022, з урахуванням фактично виплачених сум». Вказує, що спору про виплачені суми не існувало і підстав для перерахунку вже нарахованої та виплаченої додаткової винагороди відповідно до постанови №168 не було, а додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 містить тимчасовий характер і не входить до складу грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу ДКСУ, що визначено в пункті 3 розділу І Порядку № 925, у зв`язку з чим позовні вимоги є безпідставними та не підлягають задоволенню.

Дослідивши повно і всебічно письмові докази, які містяться в матеріалах справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.

ОСОБА_1 в період з 21.12.2015 року по 30.09.2022 року проходив службу у Державній установі "Криворізька установа виконання покарань (№3).

Згідно витягу з наказу Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" П особовий склад від 29.09.2022 року №308/ОС-22 позивача звільнено з Державної кримінально-виконавчої служби (за власним бажанням).

При звільненні з позивачем не було здійснено повного розрахунку виплати грошового забезпечення.

Відповідно рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду у справі №160/1957/23 від 12.04.2023 року адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи «Криворізька установа виконання покарань (№3)» про визнання дій протиправними, зобов`язання нарахування та виплати додаткової винагороди, стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні задоволено частково, зокрема зобов`язано Державну установу «Криворізька установа виконання покарань (№3)» здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової винагороди у розмірі, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану», за період з 11.03.2022 до 31.05.2022, з урахуванням фактично виплачених сум. 

07.11.2024 року згідно виписки з карткового рахунку, позивачу нараховано та виплачено грошові кошти у розмірі 55  301,99 грн. та 553,02 грн. (у загальній сумі 55 855,01 грн.) на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду №160/1957/23 від 12.04.2023 року.

Відповідно довідки від 05.12.2024 року середньоденний розмір грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням, складає 320,88 грн. 

Оскільки відповідач здійснив повний розрахунок із позивачем при звільненні, виплативши йому всі належні суми, лише 07.11.2024 року, позивач, вважаючи, що має право на середній заробіток, звернувся до суду з даним позовом.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.

Відповідно частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23 червня 2005 року № 2713-IV визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження (далі Закон № 2713-IV).

Відповідно до статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України. Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.

На осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України «Про Національну поліцію», а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України затверджено наказом Міністерства юстиції України від 28.03.2018 року № 925/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28.03.2018 року за № 377/31829 (далі Порядок № 925/5).

Абзацом першим пункту 4 розділу І Порядку № 925/5 (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що грошове забезпечення виплачується особам рядового і начальницького складу, які: займають штатні посади в Департаменті з питань виконання кримінальних покарань, міжрегіональних управліннях з питань виконання кримінальних покарань Міністерства юстиції, органах пробації, установах виконання покарань, слідчих ізоляторах, воєнізованих формуваннях, навчальних закладах та закладах охорони здоров`я, на підприємствах установ виконання покарань, інших підприємствах, в установах і організаціях, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.

Відповідно частини 1 статті 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний у день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, письмове повідомлення про нараховані та виплачені йому суми при звільненні (стаття 116) та провести з ним розрахунок у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.

Статтею 116 Кодексу законів про працю України передбачено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.    

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Згідно зі статтею 117 Кодексу законів про працю України  в редакції, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.   При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Разом з тим, 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX.

Вказаним Законом, зокрема, внесені зміни до  Кодексу законів про працю України, частину першу та другу статті 117  викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені  статтею 116  цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою  цієї статті».

Надаючи оцінку спірним правовідносинам з урахуванням приписів  статті 117 Кодексу законів про працю України та правових позицій Верховного Суду в подібних правовідносинах, суд зазначає, що відшкодування, передбачене цією статтею, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин.

Щодо розміру стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Так, у межах цієї справи належить належить враховувати приписи чинної редакції статті 117 Кодексу законів про працю України щодо періоду з 19.07.2022, яким законодавець обмежив виплату 6 місяцями, проте без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

Наведена правова позиція узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеному у постанові від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22 та від 10.04.2024 у справі № 360/380/23.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Як зазначено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.

Мета відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Тож, саме виходячи із природи такого відшкодування, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому, оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 наведено формулу застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні.

У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, Верховний Суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

Наведений підхід до вирішення питання обрахунку належного до виплати розміру середнього заробітку підтримано Верховним Судом у низці постанов, зокрема від 09.03.2023 у справі № 520/899/21, від 05.04.2023 у справі № 560/13719/21, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 08.02.2024 у справі №560/3971/19, тощо.

Такий підхід в частині необхідності застосування принципів розумності, справедливості та пропорційності при визначенні суми розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку, запроваджено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 та від 26.02.2020 у справах №761/9584/15-ц та №821/1083/17, та застосовано Верховним Судом у постанові від 20.05.2020 у справі №816/1640/17.

Водночас, Верховний Суд у постановах від 29.02.2024 у справі №460/42448/22, від 22.02.2024 у справі №560/831/23, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 29.01.2024 у справі №560/9586/22, від 30.11.2023 у справі №380/19103/22 та від 28.06.2023 у справі №560/11489/22 зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц викладено щодо приписів  статті 117 КЗпП України  у редакції, яка діяла до набрання чинності  Законом №2352-ІХ.

Наведений у цій постанові підхід щодо критеріїв/способів зменшення суми середнього заробітку, який підлягає стягненню у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, був побудований з урахуванням, зокрема, того, що оплаті середнім заробітком підлягав весь час затримки по день фактичного розрахунку, оскільки на той час  стаття 117 Кодексу законів про працю України не обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні.

Разом з тим, суд зазначає, що у постанові від 20.06.2024 року у справі №120/10686/22 Верховний Суд зауважив, що фактично зміст частини першої статті 117 Кодексу законів про працю України із набранням чинності  Законом України № 2352-IX не змінився, а лише доповнився формулюванням "але не більше як за шість місяців". Отже, обмеживши з 19.07.2022 року шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції норми частини першої  статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Разом з тим, такі критерії як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні  фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022. Крім того, чітка формула застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до  статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні міститься у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30.11.2020 у справі №480/3105/19.

Викладене, за позицією Верховного Суду у справі №120/10686/22, не дає підстави вважати неможливим, з огляду на приписи частини п`ятої  статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів  статті 117 Кодексу законів про працю України  у редакції  Закону України №2352-IX.

Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 26.06.2024 року у справі №520/9192/22.

           Однак, Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду  у постанові від 06.12.2024 року у справі №  440/6856/22 здійснила вирішення питання, яке і зумовило передачу цієї справи на її розгляд, щодо можливості розповсюдження висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються  статтею 117 Кодексу законів про працю Українив редакції  Закону № 2352-IX.

         Передаючи цю справу на розгляд судової палати, колегія суддів встановила наявність неоднакової практики Верховного Суду з цього питання.

         Так, у постановах від 29.01.2024 у справі № 560/9586/22, від 15.02.2024 у справі  № 420/11416/23, від 22.02.2024 у справі № 560/831/23, від 29.02.2024 у справі № 460/42448/22, від 30.11.2023 у справі № 380/19103/22, від 28.06.2023 у справі № 560/11489/22 Верховний Суд зауважив на тому, що правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц викладено щодо приписів  статті 117 Кодексу законів про працю Україниу редакції, яка діяла до набрання чинності  Законом № 2352-ІХ. Застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, до правовідносин, які регулюються  статтею 117 Кодексу законів про працю Українив редакції  Закону № 2352-ІХ, не є можливим, адже вона була сформована за попереднього нормативно-правового регулювання спірних правовідносин.

          Водночас у постанові від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22 Верховний Суд зауважив, що фактично зміст частини першої  статті 117 Кодексу законів про працю Україниіз набранням чинності  Законом № 2352-IXне змінився, а лише доповнився формулюванням «але не більше як за шість місяців». Отже, обмеживши з 19.07.2022 шестимісячним строком час, за який роботодавець має виплатити працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, законодавець як і в попередній редакції частини першої  статті 117 Кодексу законів про працю України, не передбачав можливості зменшення його розміру. Протилежний підхід був сформований правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду з урахуванням її висновків про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності. У згаданих рішеннях суду касаційної інстанції критерій періоду затримки (прострочення) виплати такої заборгованості був лише одним з принаймні чотирьох інших. Водночас такі критерії, як: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум; причини тривалості невиплати заборгованості, ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні - фактично не скасовані та/або змінені, починаючи з 19.07.2022. Викладене, за позицією суду у справі № 120/10686/22, не дає підстав вважати неможливим, з огляду на приписи частини п`ятої  статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, застосування сформульованих Великою Палатою Верховного Суду правових позицій щодо застосування приписів  статті 117 Кодексу законів про працю України  у редакції  Закону № 2352-IX.

          Указані висновки застосовано Верховним Судом у постановах від 26.06.2024 у справі № 520/9192/22, від 29.08.2024 у справі № 200/3662/23.

Судова палата з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду  у постанові від 06.12.2024 року у справі №  440/6856/22 зазначила, що загалом аналіз змісту постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц дає підстави для висновку, що критерії зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника, які викладено у цій постанові, побудовані саме з урахуванням того, що  стаття 117 Кодексу законів про працю Українив редакції  Закону від 20.12.2005 № 3248-IVне обмежувала періоду, за який може стягуватися середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні. Такі критерії визначено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, і задля уникнення недобросовісності як роботодавця, так і працівника у таких правовідносинах. Також необхідність такої позиції була зумовлена недосконалістю нормативно-правового регулювання у питанні дотримання принципу співмірності в умовах необмеженості строку, за який такі суми підлягали стягненню. Водночас із прийняттям  Закону № 2352-IXзаконодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності. Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до  статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.

        У зв`язку з обмеженням законодавцем строку звернення до суду у таких спорах та можливістю отримання середнього заробітку шістьма місяцями, судова палата вважає, що застосовувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.09.2019 у справі № 761/9584/15-ц, на правовідносини, які регулюються  статтею 117 Кодексу законів про працю Українив редакції  Закону № 2352-IX, не є можливим.

        Зважаючи на наведене, судова палата  відступила від висновку, викладеного в постанові Верховного суду у складі колегії Касаційного адміністративного суду від 20.06.2024 у справі № 120/10686/22, у якій зроблено протилежний висновок щодо застосування  статті 117 Кодексу законів про працю Україниу редакції  Закону № 2352-IX.

Суд зазначає, що враховуючи правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 року в справі №755/10947/17, відповідно до якої під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, врахуванню в межах даної справи підлягають наведені вище правові позиції Верховного Суду щодо не можливості застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до  статті 117 КЗпП України,  в редакції після 19.07.2022 року.

З урахуванням приписів частини 5  статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вважає за необхідне врахувати наведені вище правові позиції Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду) та не  застосовувати в даній справі критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до  статті 117 Кодексу законів про працю України, виходячи з середнього заробітку за час затримки належних при звільненні виплат.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100, у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 5 Порядку №100 передбачено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.

Згідно пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Відповідно до абзацу 2 пункту 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено  наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 року №260, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.

З огляду на матеріали справи, днем звільнення позивача є 29.09.2022 року, тому двома попередніми місяцями перед звільненням є серпень 2022 року та липень 2022 року.

Остаточний розрахунок мав бути проведений з позивачем 29.09.2022 року в день звільнення. 

Натомість частина належних до виплати сум в загальному розмірі 55 855,01 грн. була виплачена лише 07.11.2024 року.

Судом встановлено, що днем звільнення ОСОБА_1 є 29.09.2022 року, а тому першим днем затримки є 30.09.2022 року 

Щодо кінцевого строку проведення розрахунку, суд встановив, що такий проведено 07.11.2024 року, а тому останнім днем є 06.11.2024 року. 

Відповідно довідки від 05.12.2024 року середньоденний розмір грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням, складає 320,88 грн. 

Враховуючи редакцію статті 117 Кодексу законів про працю України, викладену відповідно до Закону України від 1 липня 2022 року № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», за період з 29.12.2022 року по 06.05.2024 року, але не більше 6 місяців, середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні становить 58  721,04 грн. (320,88*183).

Отже, сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у даному спорі, становить 58  721,04 грн.

Щодо тверджень відповідача про те, що додаткова винагорода, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 168 від 28.02.2022 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» є тимчасовою та не входить до скаду грошового забезпечення, суд зазначає насутпне.

Відповідно до частини 5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено схему тарифних розрядів за основними типовими посадами, в тому числі, осіб начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби.

Згідно з пунктом 2 Постанови № 704 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.

На підставі пункту 3 Постанови № 704 виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснюється в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, […].

Відповідно до пункту 3 Порядку № 925/5 грошове забезпечення осіб рядового і начальницького складу включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення. До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за спеціальним званням; надбавка за вислугу років. До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; премія. До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: допомога для оздоровлення; матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань.

Таким чином, додаткова грошова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України № 168 не включена до складу грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України.

Між тим, згідно з пунктом 1 Постанови № 168 на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Отже, додаткова винагорода, передбачена Постановою № 168, за наявності визначених підстав, нараховується та сплачується особам, які мають на неї право, роботодавцями (розпорядниками бюджетних коштів), на фінансовому забезпеченні яких перебувають вказані особи.

Суд зазначає, що Порядок № 925/5 не містіть норм, які регулюють питання щодо виплати звільненому працівнику середнього заробітку у зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому при звільненні виплат (в тому числі виплат, які не включені до структури грошового забезпечення відповідно до пункту 3 Порядку № 925/5).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 зазначила, що виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Оскільки додаткова грошова винагорода, передбачена пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України № 168 є виплатою, на яку позивач мала права за час проходження служби відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, тому ця винагорода повинна бути виплачена позивачу при звільненні.

Як наслідок, у зв`язку із затримкою остаточного розрахунку із позивачем (в тому числі в частині виплати при звільненні додаткової винагороди, передбаченої пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 168), відповідач мав також здійснити виплату йому у листопаді 2024 року (при виплаті додаткової винагороди на виконання рішення суду) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, в межах періоду, визначеного статтею 117 Кодексу законів про працю України (шість місяців), але не зробив цього.

Враховуючи, що позивачу при звільненні не виплачені належні суми додаткової винагороди та при виплаті винагороди на виконання судового рішення відповідач не виплатив позивачу в добровільному порядку середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, тому наявні підстави для стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Згідно з статтею 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю; 7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об`єднання громадян; 8) примусовий розпуск (ліквідацію) об`єднання громадян; 8-1) заборону політичної партії та передачу майна, коштів та інших активів політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави; 9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів; 11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання; 12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; 13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 15) зобов`язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.

Частиною 2 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльність Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а належним способом захисту є стягнення з Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні  58  721,04 грн. 

Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. 

Згідно з частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З урахуванням з`ясованих обставин, досліджених матеріалів справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1  статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України  при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього  Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Положеннями частини 3 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України  визначено, що при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Водночас суд зауважує, що на користь позивача підлягає відшкодуванню вся сума судового збору, адже незважаючи на часткове задоволення позовних вимог, суд визнав порушення законних прав позивача внаслідок протиправної бездіяльності суб`єкта владних повноважень, і спір по суті вирішено на користь позивача.

Враховуючи зазначене, судовий збір у розмірі 1211,20 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)".

Враховуючи перебування головуючого судді Озерянської С.І. на лікарняному, рішення ухвалено у перший робочий день.

На підставі викладеного, керуючись статтями 143, 241, 243, 252, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд –

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_1 ) до Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" (50066, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Світла, буд. 2, ЄДРПОУ 14316899) про стягнення середнього заробітку - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнути з Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 58  721,04 грн.

В задоволенні іншої частини позовних вимог – відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної установи "Криворізька установа виконання покарань (№3)" на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору у розмірі 1211,20 грн.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені статтями 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя                                                     С.І. Озерянська