Справа № 2-2/11                                     

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ       УКРАЇНИ

04.11.2011           Староміський  районний суд м. Вінниці  в складі:

головуючого судді:  Нечипорук Л.Ф.,

           при секретарі: Курутіній О.В.,                                                       

за участю позивача: ОСОБА_1,

відповідачки: ОСОБА_2

представників відповідачів: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

представника 3-х осіб: ОСОБА_5,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_6, КП „БМБТІ”, третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору Вінницької міської ради, виконавчого комітету Вінницької міської ради, третейського суду в особі ОСОБА_7 про поділ майна, визнання права власності на будинковолодіння, скасування рішення третейського суду від 01.09.2008 року, скасування реєстрації даного рішення та визнання недійсним реєстраційного посвідчення,-

в с т а н о в и в :

          ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_6, КП „БМБТІ”, третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору Вінницької міської ради, виконавчого комітету Вінницької міської ради, третейського суду в особі ОСОБА_7 про поділ майна, визнання права власності на будинковолодіння, скасування рішення третейського суду від 01.09.2008 року, скасування реєстрації даного рішення та визнання недійсним реєстраційного посвідчення, мотивуючи свої вимоги тим, що 14.04.1987 року він зареєстрував шлюб з відповідачкою. До реєстрації шлюбу вони знаходились у фактичних шлюбних відносинах і в 1985 році за спільні кошти купили будинок АДРЕСА_1 який знаходився в аварійному стані на ім’я дружини, та за власні кошти відбудували і відремонтували його. Після пожежі, що сталась у 1995 році, будинок потребував капітального ремонту. Ремонт було проведено частково за їхні спільні кошти, але будівництво припинено у зв’язку з розпадом сім'ї. Шлюб розірвано 15.03.2006 року. Просить суд поділити майно подружжя, визнати за ним право власності на ? частку вказаного будинку. Такий позивач просить скасувати рішення третейського суду від 01.09.2008 року, яким визнано дійсним договір дарування вчинений 01.09.2008 року ОСОБА_2 на користь її сина ОСОБА_6, оскільки третейський суд не вправі вирішувати спори, які відповідно до закону повинні вирішуватись в порядку цивільного судочинства. Такий позивач просить визнати недійсним реєстраційне посвідчення цього рішення.

          В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав, за обставин, викладених в позові, та заяві про збільшення позовних вимог, просив суд поділити майно подружжя та визнати за ним право власності на ? частку будинковолодіння за адресою: АДРЕСА_1. Відновити строк оскарження рішення  Третейського суду від 01.09.2008р. починаючи з 18.02.2009р. Скасувати дане рішення третейського суду від 01.09.2008 року про визнання дійсним договору дарування від 21.08.2008 року 19/200 часток будинковолодіння з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами АДРЕСА_1 укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 та визнання права власності 19/200 часток цього будинковолодіння за ОСОБА_6, скасувати реєстрацію даного рішення третейського суду  в Комунальному підприємстві «Вінницьке міське бюро  технічної інвентаризації». Визнати недійсними Реєстраційне посвідчення на 19/200 часток будинковолодіння з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та записано в реєстрову книгу за №111 за реєстровим № 590 від 04.09.2008р видане ОСОБА_6

          Відповідачка ОСОБА_2 в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, суду пояснила, що спірний будинок вона придбала у 1985 році за особисті кошти, не перебуваючи в цей час у фактичних шлюбних стосунках з позивачем. За  свої ж особисті  кошти  нею було зроблено ремонт  в даному будинку. На час придбання будинку та  його ремонту позивач ще перебував у зареєстрованому шлюбі. Шлюб з позивачем був зареєстрований 14.04.1987 року. Зазначає, що спірний будинок не підлягає поділу, оскільки є її особистою власністю. Будучи єдиним власником будинку, вона подарувала 19/200 його часток своєму синові ОСОБА_6 Просила в позові відмовити як безпідставному.

          Представник відповідача ОСОБА_3 позовні вимоги не визнав, просив в позові відмовити. Суду пояснив, що на час виникнення спірних відносин, діяв Кодекс про шлюб та сім’ю, яким не врегульовані майнові відносини осіб, які перебувають у фактичних шлюбних відносинах. Вважає незаконними вимоги позивача щодо поділу будинку, який не є спільним майном подружжя, а також скасування рішення третейського суду та реєстраційного посвідчення. Просив в позові відмовити.

          Представник відповідача ОСОБА_4 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, просив в задоволенні позову відмовити.

Представник третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляють самостійні вимоги на предмет спору Вінницької міської ради, її виконавчого комітету ОСОБА_5 в судовому засіданні при вирішенні спору  покладається на думку суду.

Представник третейського суду в судове засідання не з'явився, про дату та час слухання справи повідомлений своєчасно та належним чином, про причини неявки суду не повідомив, клопотання про відкладення розгляду справи не надав, позов не оспорив.

Суд, з’ясувавши думку учасників судового розгляду, вважає можливим розглянути справу у відсутності представника третейського суду по наявним у справі доказам.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, інвентарної справи №2894 на будинковолодіння АДРЕСА_1, оцінивши докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов до задоволення не підлягає.

Так, судом встановлено, що сторони  перебували  в зареєстрованому шлюбі з 14.04.1987 року, актовий запис №807 ( а.с.12), в зв»язку  з чим прізвище відповідачки  по шлюбу  стало «ОСОБА_2», по  15.03.2006р., актовий  запис №339 ( т.2 а.с.24).

Відповідно до свідоцтва про зміну прізвища від  25.10.2006р., актовий  запис №206, ОСОБА_2 змінила прізвище на  «ОСОБА_2»( т.2 а.с.27).

Згідно договору купівлі-продажу від  12.06.1985 року ОСОБА_2 було придбано 17/50 часток домоволодіння по АДРЕСА_1 на земельній  ділянці, площею 975 кв.м. ( а.с. 16-17  т.2), в які входив будинок «Б»( т.1 а.с.25). Договір зареєстровано у ВООБТІ 19.06.1985 року за реєстровим №590 ( т.1 а.с.17-18).

За заявою ОСОБА_2 ( а.с. 160 інвентарної справи), приймальною комісією, актом  від 04.06.1986 року було прийнято  в експлуатацію частина будинку ОСОБА_2 по АДРЕСА_1, зокрема прибудова, де обладнані кухня, площею 11,6 кв.м., коридор, площею 4,2 кв.м., 2 кладовки, площею 2,0 кв.м. та 1,0 кв.м. Такий переобладнана кухня  в кімнату, площею 8,3 кв.м. ( т. 1 а.с.20).

Згідно технічного паспорту на житловий будинок АДРЕСА_1 виготовленого КП ВМБТІ та договору про порядок  користування реальними частинами домоволодіння від 23.07.1986р. спірне будинковолодіння складається з будинку  «Б», який складається з кухні, площею 11,6 кв.м., коридору, площею 4,2 кв.м., 2 кладовок, площею 2,0 кв.м. та 1,0 кв.м., кімнати, площею 8,3 кв.м. та кімнати площею 16.8 кв.м. та незакінченої будівництвом прибудови   під літерою «Б1», площею 34.9 кв.м., яка є самочинно збудованою  ( т. 1 а.с.21-27, матеріали  інвентарної справи ).

Рішенням Замостянського районного суду  м. Вінниці за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2. про визнання  втрати право на  житлове приміщення, було встановлено, що  ОСОБА_2.  залишив  дружину в липні 1985 року та перейшов  проживати до іншої жінки  за адресою: АДРЕСА_1.( т.1 а.с.32).     

Відповідно до ксерокопії  домової книги  будинковолодіння АДРЕСА_2 ОСОБА_1 прописався  в даному  будинку 28.04.1987 р., а  ОСОБА_2 - 01.07.1985 ( т.1 а.с. 28-30).

Встановленим фактичним обставинам відповідають правовідносини, пов’язані з правом спільної сумісної власності подружжя та регулюються Главою 8 Сімейного кодексу України. Суд вважає необхідним застосувати законодавство, що діє на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 60 СК України, ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належать їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

          Відповідно до ст. 69 СК України, дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Частки майна дружини і чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (ст. 70 СК України, ст. 372 ЦК України).

Як вбачається з матеріалів  цивільної справи, інвентарної справи, станом на 14.04.1987р., на час реєстрації шлюбу  ОСОБА_1 та ОСОБА_2, останньою було вже придбано 17/50 часток домоволодіння по АДРЕСА_1 на земельній  ділянці, площею 975 кв.м., в які входив будинок «Б» та прийнято  в експлуатацію частину будинку- прибудови: кухні, площею 11,6 кв.м., коридору, площею 4,2 кв.м., 2 кладовок, площею 2,0 кв.м. та 1,0 кв.м. та переобладнано кухня  в кімнату, площею 8,3 кв.м. ( т. 1 а.с.20).

          Згідно ст.ст.11,60 ЦПК України, суд розглядає цивільні  справи не інакше як в межах заявлених  вимог і на підставі доказів  сторін та  інших осіб, які беруть участь у справі. Крім того, кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які  вона  посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

          Зокрема, позивачем не  ставились позовні  вимоги  про визнання спірного будинковолодіння   об»єктом  спільної сумісної власності та  встановлення  факту  спільного проживання  до реєстрації шлюбу, як і не доведено  придбання даного майна та його переобладнання в період незареєстрованих шлюбних відносин, а  враховуючи, що дані  правовідносини  виникли до моменту  набрання чинності   СК України ( до 01.01.2004р), до даних правовідносин необхідно застосовувати норми  цивільного законодавства, які регулюють спільну часткову власність.

          Зокрема, частка  в майні цих осіб повинна визначатись у разі спору залежно від ступеня участі кожного з них у його набутті. Однак  відповідні  позовні  вимоги  позивачем   знову ж таки не ставились та   під  час  судового слідства не доводились.

          Разом з тим, під час  спільного подружнього життя  сторонами  було зведено самочинну  споруду, під літерою «Б1». Зазначене будівництво було здійснено без отримання дозволу на початок будівництва та є самочинним.  

          Відповідно до ч.ч.2, 3 ст. 325 ЦК України спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (ст. ст. 60,69 СК України,  ч.3 ст. 368 ЦК України) можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Відповідно до ч.1, ч.2 ст. 376 ЦК України, житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до висновку  судової будівельно-технічної експертизи №1063 від 10.10.2011р.  ступінь готовності прибудови піл літерою «Б1», що розташована по АДРЕСА_1 становить 35,0 % ( т.3 а.с.2-17).

Відповідно до ст. 331 ЦК України до завершення будівництва (створення  майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). Однак  позивачем  не ставились  позовні  вимоги  про поділ  будівельних  матеріалів  чи стягнення  суми їх компенсації, а тому дані  обставини  також не були предметом  судового слідства.

Збільшуючи позовні  вимоги, на думку  ОСОБА_1, рішення третейського суду є незаконним та  таким, що порушує його право власності так як було винесено під час розгляду в суді цивільної справи про право власності на спірну частину будинку, а також винесене з порушенням норм  матеріального та процесуального права, оскільки Цивільний кодекс України  набув  чинності до прийняття Закону України «Про третейські суди», а тому на думку позивача, законодавець в посиланні на ту тезу, що  визнання правочинів здійснюється  судом, мав на  увазі саме суди  судової влади в розумінні закону України «Про судоустрій»,  а тому  відповідачі, на його думку,  з даним позовом повинні були звернутись у суд загальної юрисдикції.

Дані  вимоги  також є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Згідно ст.ст. 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.   

У відповідності до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.   

Як зазначено у ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.   

Згідно зі ст.330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.   

Згідно ст.334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, якщо договір про відчуження майна підлягає реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту реєстрації.   

Ст.346 ЦК України передбачено, що право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу пам’яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника; реквізиції; конфіскації;припинення юридичної особи чи смерті власника.   

Відповідно до ст. 38 Закону України «Про третейські суди», обставини, встановлені рішенням третейського суду, підлягають обов'язковому доказуванню при розгляді цивільних, господарських та інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлені ці обставини.     

Зокрема, згідно ч.1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.   

П.1 ч.1ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” передбачено, що речові права на нерухоме майно підлягають обов’язковій державній реєстрації.   

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом, як зазначено у ст. 210 ЦК України.   

Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів встановлюються законом.   

Договір дарування нерухомого майна є укладеним з моменту його державної реєстрації (ст. 334 ЦК України, ч.3ст. 640 ЦК України).   

          На  момент відчудження    майна  ОСОБА_2,  відповідно до  свідоцтва про право власності  №2763 від 14.08.2008р., виданого замість договору купівлі-продажу від 12.06.1985 року, була єдиним власником 19/100 часток домоволодіння, яке розташоване за  адресою: АДРЕСА_1 Дане право власності  було  зареєстроване в КП «ВООБТІ»21.08.2008р. за реєстровим  №590 ( т.2 а.с.14). Дане майно під забороною не перебувало.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону N 1701-IV ( 1701-15 ) треті особи  не мають права оскарження рішення третейського суду.   

Згідно ст. 51 Закону України «Про третейські суди»рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених цим Законом.   

       Рішення третейського суду може бути оскаржене стороною у випадках, передбачених цим законом, до компетентного суду відповідно до встановлених законом підвідомчості та підсудності справ.               

          Рішення третейського суду може бути оскаржене та скасоване лише з таких підстав:   

1.     справа, по якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону;   

2.     рішення третейського суду прийнято у спорі, не передбаченому третейською угодою, або цим рішенням вирішені питання, які виходять за межі третейської угоди.

Якщо рішенням третейського суду вирішені питання, то скасовано може бути лише ту частину рішення, що стосується питань, які виходять за межі третейської угоди;   

3.     третейську угоду визнано недійсною компетентним судом;   

4.     склад третейського суду, яким прийнято рішення, не відповідав вимогам статей 16-19 цього Закону.   

           Заяву про скасування рішення третейського суду може бути подано до компетентного суду протягом трьох місяців з дня прийняття рішення третейським судом.   

            Як зазначалось, згідно зі ст.2 Закону компетентним судом є місцевий загальний суд за місцем розгляду справи третейським судом.   

           Отже, відповідно до ст. 51 Закону України «Про третейські суди», в редакції закону, що діяла на час виникнення правовідносин між сторонами, рішення третейського суду   не може бути оскаржене, якщо третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.     

Лише 05.03.2009р. Верховною радою України відповідно до Закону №1076 було внесено зміни до деяких законодавчих актів щодо діяльності третейських судів. Закон №1076 набрав чинності лише 31.03.2009р. і лише з цієї дати третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо нерухомого майна, та підставою для оскарження є, той факт, що третейський суд вирішив питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.   

Тобто, на момент ухвалення оскаржуваного рішення третейського суду та момент здійснення реєстрації права власності на об'єкт нерухомості спірне домоволодіння  (здійснено до 31.03.2009р.) Міністерство юстиції України надавало роз'яснення №19-32/30 від 22.06.2007р., відповідно до якого: Рішення третейського суду, яким визнано право власності на нерухоме майно, є право встановлювальним документом, на підставі якого проводиться реєстрація прав власності.

Суд, вважає за необхідне зауважити, що скасування рішення третейського суду можливе лише за наявності порушень передбачених ст. 51 Закону України «Про третейські суди», однак, на зазначену норму в своїй уточненій позовній заяві ( т.1 а.с.229-230) ОСОБА_1  взагалі не посилається.   

В свою чергу, відповідно до п. 1.6 Рекомендацій Президії Вищого Господарського суду України №04-5/639 від 11.04.2005 р. «Про деякі питання практики застосування господарськими судами Закону України "Про третейські суди"»- «Судам необхідно мати на увазі, що наведений у частині третій статті 51 Закону перелік підстав, з яких може бути оскаржене та скасоване рішення третейського суду, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Отже, у разі оскарження рішення третейського суду з інших підстав, ніж наведені у зазначеній нормі Закону, у прийнятті відповідної скарги слід відмовляти».  

Таким чином, при розгляді вказаної справи, суд дійшов висновку,  що рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, оскільки підстав, передбачених законом для скасування, судом не встановлено,

Такий України «Про третейські суди» не містить  положень про можливість поновлення  строку звернення з заявою про скасування рішення третейського суду.

За  викладених обставин і не підлягають до задоволення  позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання  недійсним Реєстраційного посвідчення на 19/200 часток будинковолодіння з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами, що розташовані за  адресою: АДРЕСА_1 та записано в реєстрову книгу за №111 за реєстровим №590 від 04.09.2008р., видане ОСОБА_6

          На підставі викладеного, керуючись Законом України « Про третейські  суди», Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень”, ст.ст.334,640,210,331,182,376,325,368,372,316,317,319,321,328,330,346 ЦК України, ст.ст.60,69,70,63 СК України  та ст.ст. 10, 11, 15, 30, 60, 62,  212-215 ЦПК України, суд, -

в и  р і ш и в :

          В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_6, КП „БМБТІ”, третіх осіб на стороні відповідача, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору Вінницької міської ради, виконавчого комітету Вінницької міської ради, третейського суду в особі ОСОБА_7 про поділ майна, визнання права власності на будинковолодіння, скасування рішення третейського суду від 01.09.2008 року, скасування реєстрації даного рішення та визнання недійсним реєстраційного посвідчення - відмовити.          

Судові витрати по справі віднести за рахунок позивача.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана сторонами протягом десяти днів після проголошення рішення суду.

Суддя: