ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11.03.08 Справа№ 18/39
Господарський суд Львівської області в складі:
головуючого-судді Мартинюка В.Я.
при секретарі судового засідання Колтун Ю.М.
у відкритому судовому засіданні у м.Львові
розглянувши справу за позовом | Державної податкової інспекції (надалі ДПІ) у Залізничному районі м.Львова |
до | Виробничого проектно-будівельного об‘єднання (надалі ВПБО) „Прикарпатбудсервіс” |
до | Товариства з обмеженою відповідальністю (надалі ТзОВ) „Компанія „Статіклюкс” |
про | визнання недійсним господарського зобов‘язання та застосування наслідків передбачених ст.208 ГК України |
з участю представників:
представника позивача – Карпин Я.С. –головний державний податковий інспектор (довіреність за №15208/8/10-016/19 від 18.05.2007 року);
представника відповідача ВПБО „Прикарпатбудсервіс” –Вершинін А.Г. –голова правління (протокол №3 від 28.01.2004 року );
від іншого відповідача ТзОВ „Компанія „Статіклюкс” –не з‘явились,
ВСТАНОВИВ:
що ДПІ у Залізничному районі м.Львова звернулась з позовом в господарський суд про визнання недійсним господарського зобов‘язання, що виникло між ТзОВ „Компанія „Статікоюкс” та ВПБО „Прикарпатбудсервіс” на підставі договору від 10.05.2005 року і застосування наслідків передбачених ст.208 ГК України за наявністю наміру у однієї із сторін (товариства) згаданого зобов‘язання.
Підставами позову є те, що оспорене господарське зобов‘язання є вчиненим з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, за наявністю наміру у ТзОВ „Компанія „Статіклюкс”, та підлягає визнанню недійсним із підстав визначених ст.207 ГК України, оскільки спрямоване на несплату сум податків та ухилення від оподаткування.
В судовому засіданні представник позивача вимоги підтримав з викладених підстав, просить їх задоволити.
У запереченні на позовну заяву ВПБО „Прикарпатбудсервіс” вважає, що воно не може нести відповідальності за порушення чинного законодавства іншими особами. Окрім того, вважає, що в даному випадку має місце порушення щодо сплати податків.
Представник згаданого відповідача дав аналогічні пояснення, просить в задоволенні позову відмовити. Окрім того, надав суду докази в підтвердження зберігання, перевезення та продажу товарів за спірним зобов‘язанням.
Кореспонденція від відповідача ТзОВ „Статіклюкс” повертається на адресу суду.
Враховуючи викладені обставини, справа розглядається у відповідності до вимог ч.6 ст.71 КАС України, на основі наявних доказів.
У відповідності до вимог п.11 ст.10 Закону України „Про державну податкову службу в Україні”, органи державної податкової служби уповноважені подавати до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними, а тому справа згідно п.8 ст.3 КАС України, розглядається за правилами цього Кодексу.
Заслухавши присутніх представників сторін, розглянувши матеріали справи, дослідивши надані докази, суд даючи правову оцінку спірним правовідносинам виходив з наступного.
10.05.2005 року між ТзОВ „Компанія Статіклюкс” (продавець) та ВПБО „Прикарпатбудсервіс” (покупець) було укладено договір, виконання якого підтверджується податковими накладними за №72-1 від 15.06.2005 року, №134 від 08.05.2005 року, №281 від 30.08.2005 року, №282 від 30.08.2005 року, накладними за №08/30-2 від 30.08.2005 року, за №08/30-4 від 30.08.2005 року, карточкою рахунку 63 та аналізом рахунку по субконто 63, платіжними дорученнями за №80 від 30.09.2005 року, за №40 від 08.07.2005 року, за №41 від 08.07.2005 року, за №39 від 07.07.2005 року, за №32 від 15.06.2005 року.
Окрім того в матеріалах справи наявні договір оренди складських приміщень від 29.08.2005 року, договір на транспортно-експедиційне обслуговування від 30.09.2005 року та докази в підтвердження виконання даних договорів –акт виконання послуг №0015 від 30.09.2005 року та податкова накладна за №000014 від 30.09.2005 року.
Також, в матеріалах справи наявний договір за №06/05 від 08.06.2005 року про подальший продаж згаданих товарів ВПБО „Прикарпатбудсервіс” ДП „Датський текстиль” та докази в підтвердження його виконання.
Орган державної податкової служби вважає, що згадане господарське зобов‘язання вчинялось з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та підлягає визнанню недійсним із підстав визначених ст.207 ГК України, оскільки спрямовано на несплату сум податків.
Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України, який набрав чинності з 01.01.2004, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави й суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
При цьому, суд звертає увагу на те, що положення ст. ст. 207 та 208 ГК України слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з ч. 1 ст. 203, ч. 2 ст. 215 ЦК України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Органи державної податкової служби, вказані в абзаці першому ст. 10 Закону „Про державну податкову службу в Україні”, можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Однак, орган державної податкової служби звернувся з позовом про визнання недійсним господарського зобов‘язання на підставі ст.207 ГК України та застосування наслідків передбачених ст.208 ГК України.
При цьому, суд звертає увагу на те, що орган державної податкової служби звернувся з вимогою про визнання недійсним згаданого господарського зобов‘язання –юридичних наслідків згаданого правочину, що відповідає вимогам ч.1 ст.207 ГК України та способам захисту визначеним абз.2 ч.1 ст.16 ЦК України.
Необхідними умовами для визнання зобов‘язання недійсним відповідно до ч.1 ст.207 ГК України, є, зокрема, його вчинення з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.
Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність вчинення зобов‘язання і суперечність його мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Умисел юридичної особи, в даному випадку, визначається за умислом тієї особи, що укладала угоду, на підставі якої виникло таке зобов‘язання.
В підтвердження наміру у ТзОВ „Статіклюкс” орган державної податкової служби посилається на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 26.06.2007 року у справі за №2-1565/07, яким визнано недійсними статуту, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво про державну реєстрацію в якості платника податку на додану вартість ТзОВ „Статіклюкс” з моменту реєстрації.
Даючи правову оцінку згаданому доказу, суд врахував те, що зазначене рішення суду було прийнято 26.06.2007 року - після вчинення оспореного господарського зобов‘язання.
Окрім того, юридичним наслідком скасування державної реєстрації підприємства на підставах визнання його установчих документів недійсними мало бути здійснення ліквідаційної процедури, під час якої вирішуються питання про задоволення вимог кредиторів, зокрема держави.
Сам факт скасування державної реєстрації підприємства не мав наслідком недійсності всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації і до моменту виключення з державного реєстру.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців” від 15 травня 2003 року №755-IV, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні. Третя особа не може посилатися на них у спорі в разі, якщо вона знала або могла знати про те, що такі відомості є недостовірними.
Отже, сам по собі факт визнання недійсними статуту, свідоцтво про державну реєстрацію та свідоцтво про державну реєстрацію в якості платника податку на додану вартість ТзОВ „Статіклюкс” з моменту реєстрації не може тягнути за собою визнання недійсним спірного господарського зобов‘язання.
Що стосується Акту №187/1509 від 15.05.2006 року про анулювання реєстрації платника податку на додану вартість, то такий складений після укладення та виконання договору на підставі якого виникло спірне зобов‘язання, а тому судом до уваги не може братись.
Слід також відмітити, що згідно інформаційної довідки ДПІ у Шевченківському районі м.Києва ТзОВ „Статіклюкс” в період вчинення спірного господарського зобов‘язання звітувалось до органів державної податкової служби, що також не може свідчити про наявність умислу у згаданого товариства.
Інших доказів в підтвердження обставин наявності наміру у ТзОВ „Статіклюкс” та підставності позовних вимог органом державної податкової служби не представлено.
Щодо вимоги органу державної податкової служби про застосування наслідків передбачених ст.208 ГК України, то суд першої інстанції зазначає наступне.
Враховуючи, те, що в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження правові підстави застосування такої санкції, передбаченої ч.1 ст.208 ГК України, в задоволенні даної вимоги щодо відповідачів слід відмовити.
Також, суд звертає увагу на те, що частиною 1 статті 208 ГК України передбачено застосування санкцій лише судом.
Це правило відповідає нормі ст.41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Оскільки санкції, передбачені цією частиною, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими санкціями як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 ГК України.
Тому, суд вважає, що такі санкції можуть застосовуватись лише протягом строків встановлених ст.250 ГК України.
Згідно ст.250 ГК України, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
Враховуючи те, що спірне господарське зобов‘язання вчинялось у 2005 році, більше ніж за один рік до звернення органу державної податкової служби до суду для застосування конфіскаційних наслідків передбачених ч.1 ст.208 ГК України, суд вважає, що минули строки, передбачені ст.250 ГК України, застосування таких наслідків.
За таких обставин, господарський суд вважає, що позовні вимоги є безпідставні і необґрунтовані, а тому в задоволенні адміністративного позову слід відмовити.
Щодо судових витрат, то у відповідності до вимог ст.94 КАС України, такі із сторін адміністративного процесу не належить стягувати.
Керуючись ст.ст. 21, 69, 70, 160-163 КАС України, суд –
П О С Т А Н О В И В :
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
3. Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя Мартинюк В.Я.