ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2025 рокуСправа № 380/9601/24 пров. № А/857/29536/24

    Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

судді-доповідача – Качмара В.Я.,

суддів – Гудима Л.Я., Кузьмича С.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії, провадження в якій відкрито за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року (суддя Качур Р.П., м.Львів), -

ВСТАНОВИВ:

У травні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 (далі в/ч НОМЕР_2 ) в якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплату грошової допомоги на оздоровлення у 2014-2017 роках грошового забезпечення з урахуванням у складі місячного грошового забезпечення для обрахунку вказаної виплати, щомісячної додаткової грошової винагороди);

- зобов`язати в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, виходячи з середньоденного заробітку (грошового забезпечення), нарахованого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 (далі Порядок №100), у розмірі 79028,04 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись із ухваленим рішенням, його оскаржив позивач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення позову.

В доводах апеляційної скарги вказує, що з боку відповідача мало місце порушення строків розрахунку при звільненні. Оскільки відповідачем, який уповноважений здійснювати нарахування та виплату грошового забезпечення, не проведено виплату грошового забезпечення з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року - це є підставою для відповідальності, передбаченої статті 117 Кодекс законів про працю України (далі КЗпП).

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на судове рішення, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Переглянувши справу за наявними у ній матеріалами, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що із позивачем не проведено остаточний розрахунок, а такий здійснено 30.04.2024 після виконання рішення Львівського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2023 року у справі №380/13083/23, яке набрало законної сили (далі Рішення суду-1). Враховуючи відсутність факту проведення з позивачем остаточного розрахунку при звільненні, суд позбавлений можливості стягнути на користь позивача середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні, оскільки виплата позивачу 30.04.2024 певних сум грошового забезпечення, не може вважатися повним розрахунком із позивачем після звільнення останнього з військової служби.

Такі висновки суду є помилковими, з таких міркувань.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи те, що ОСОБА_1  проходив військову службу у в/ч НОМЕР_2 .

Згідно з витягом із наказу командира в/ч НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 15.09.2020 №198 молодшого сержанта ОСОБА_1 , старшого механіка групи слюсарно-механічних робіт технічно-експлуатаційної частини, звільненого наказом командира НОМЕР_3 окремої бригади армійської авіації (по особовому складу) від 04.09.2020 №29-РС з військової служби у запас відповідно за підпунктом «б» (за станом здоров`я) пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон №2232-XII) виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

При звільненні відповідачем не виплачено всі належні позивачу суми.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 23 травня 2023 року у справі №380/5909/22, яке набрало законної сили (далі Рішення суду-2):

визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення у 2014-2017 роках, без врахування у складі місячного грошового забезпечення для обрахунку вказаної виплати, щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Міністерства надзвичайних ситуацій» від 22.09.2010 №889 (далі Постанова №889).

зобов`язано в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити позивачу недоплачену грошову допомогу на оздоровлення у 2014-2017 роках, з врахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою №889.

30.04.2024 на виконання Рішення суду-2 відповідачем здійснено виплату визначених судовим рішенням сум грошового забезпечення у розмірі 8020,25 грн.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 47 (далі  КЗпП; в редакції, чинній на час звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

Статтею 116 КЗпП встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Вказаними нормами на підприємство, установу, організацію покладений обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України.

Статтею 117 КЗпП передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені  статтею 116  цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений  частиною першою  цієї статті.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 травня 2020 року у справі №810/451/17 та від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17.

У постанові від 4 грудня 2019 року у справі №825/742/16 Верховний Суд зазначив, що аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП відшкодування відповідно до частини першої цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільненні; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.

Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП відшкодування відповідно до частини другої цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільненні; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.

З розглядуваної справи видно, що у 2022 році позивач звернувся до суду з позовом щодо недоплаченої грошової допомоги на оздоровлення у 2014-2017 роках, з урахуванням щомісячної додаткової грошової винагороди, передбаченої Постановою №889 (справа №380/5909/22).

Рішенням суду-2 позовні вимоги задоволено частково, на виконання якого 30.04.2024   відповідачем здійснено виплату у розмірі 8020,25 грн.

Разом з тим, під час дослідження пояснень сторін, суд першої інстанції встановив наявність ще одного спору між сторонами, за результами якого ухвалено Рішення суду-1, яким позов задоволено частково. Визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_2 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 у заниженому розмірі грошового забезпечення в період з 30.01.2020 по 15.09.2020, суми одноразової грошової допомоги при звільненні, грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій в кількості 84 дні, суми грошової допомоги на оздоровлення за 2020 рік та суми матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2020 рік, без врахування розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020. Зобов`язано в/ч НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 30.01.2020 по 15.09.2020, суми грошової допомоги на оздоровлення за 2020 рік, матеріальну допомогу за 2020 рік, грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій у розмірі 84 днів , одноразову грошову допомогу при звільненні, з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2020 та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30.08.2017, з урахуванням раніше виплачених сум. Зобов`язано в/ч НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрат доходів, у зв`язку з порушенням термінів виплати у належному розмірі грошового забезпечення з 30.01.2020 по 15.09.2020, виходячи із розрахункової величини - прожиткового мінімуму для працездатних осіб,"встановленого законом на 01 січня відповідного календарного року, з 30.01.2020 по день її фактичної виплати - відповідно до Закону України від 19.10.2000 №2050-111 «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 №159.

На виконання вказаного Рішення суду-1 01.05.2024 відповідач виплатив позивачу грошове забезпечення у розмірі 69145,20 грн.

Наведене дає підстави для висновку, що відповідач не дотримався обов`язку виплатити позивачу при звільненні всіх належних йому сум.

Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 26 травня 2022 року у справі №340/1972/21, з моменту звільнення у роботодавця виникає обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов`язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 КЗпП. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов`язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові). Лише після проведення фактичного розрахунку (виплати всіх сум, що належать звільненому працівникові) починається перебіг строку, визначеного частиною першої статті 233 КЗпП.".

Оскільки між сторонами наявний спір, який вирішений на користь позивача частково; відповідач здійснив виплати, належні позивачу при звільненні, із порушенням строків виплати, суд апеляційної інстанції вважає, що у позивача виникло право на стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні, передбачений частиною другою статті 117 КЗпП.

Помилковим є висновок суду першої інстанції, що у позивача не виникло право на стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у зв`язку з тим що повний розрахунок із позивачем відбувся не 30.04.2024, а 01.05.2024, адже оскільки фактичний розрахунок відбувся 01.05.2024, тобто до моменту подання даного позову (03.05.2024) у строк, встановлений частиною першої статті 233 КЗпП, отже, спірні відносини охоплюють даний період.

Таким чином, за встановлених обставин справи до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої  статті 117 КЗпП  згідно з якою на відповідача покладається відповідальність у вигляді обов`язку виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Стосовно розрахунку середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

19.07.2022 набрав чинності  Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»  (далі - Закон №2352-IX), яким внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до  КЗпП, зокрема, у  статті 116 цього Кодексу третє  речення частини першої викладено в такій редакції: «Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати»; частину другу викладено в такій редакції: «У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму».

Водночас текст  статті 117 КЗпП  викладено в такій редакції: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені  статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Наведена редакція  статті 117 КЗпП, як і  Закон №2352-IX, набрала чинності 19.07.2022.

Наразі вже сформована усталена судова практика щодо застосування положень  статті 117 КЗпП  у редакції, яка діяла до 19.07.2022, при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Так, Велика Палата Верховного Суду та Верховний Суд у своїх постановах неодноразово наголошували на тому, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника і додержанням принципів справедливості та співмірності у трудових відносинах, ураховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок і міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими  Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене  статтею 117 КЗпП, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після ухвалення судового рішення.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого  статтею 117 КЗпП, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Верховний Суд України в постанові від 17 лютого 2015 року у справі №21-8а/15 зазначив, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Така правова позиція неодноразово підтримана Верховним Судом.

За змістом висловленої у постановах Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №807/3664/14, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18 правової позиції питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу, одноразової грошової допомоги при звільненні, які не є складовими грошового забезпечення, не врегульовані положеннями спеціального законодавства, тому щодо них слід застосувати положення  КЗпП, а саме статті  116,  117  цього  Кодексу  як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.

З урахуванням наведеного нерозповсюдження на військовослужбовців норм  КЗпП  стосується лише врегулювання оплати праці (грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, як-от щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.

Верховний Суд у постанові від 01 травня 2024 року у справі №140/16184/23 висловив таку правову позицію «незважаючи на визначення приписами статті 117 КЗпП  невиплачених працівнику сум як оспорюваних та неоспорюваних, ця обставина не впливає на дату виникнення спірних правовідносин, оскільки вони прямо пов`язані з обов`язком роботодавця розрахуватися з працівником в строк, встановлений приписами статті 116 КЗпП України, яким переважно є день звільнення.»

Водночас відповідно до  статті 117 КЗпП  у чинній редакції, згідно із  Законом №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.

За висновками Верховного Суду у вказаних справах, у разі коли спірний період стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні одночасно охоплюється дією редакцій  статті 117 КЗпП  як до змін, внесених  Законом №2352-ІХ, та і після їх внесення, то за такого правового регулювання спірний період варто умовно поділяти на 2 частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 і після цього.

Отже, за період з дати звільнення до 19.07.2022 (до набрання чинності  Законом №2352-ІХ) правовідносини регулюється редакцією  статті 117 КЗпП, до внесення у неї змін  Законом №2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Проте, період з 19.07.2022 до дати виплати - регулюється вже нині чинною редакцією  статті 117 КЗпП, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

Аналогічний висновок висловлено у постанові Верховного Суду від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22 та від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22.

Враховуючи викладене, спірний період розрахунку середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні необхідно умовно поділити на дві частини: до набрання змінами чинності 19.07.2022 і після цього.

Оскільки позивач був звільнений з військової служби 15.09.2020, до правовідносин, що виникли до 19.07.2022, необхідно застосовувати попередню редакцію статті 117 КЗпП  без обмеження виплат шестимісячним строком до правовідносин.

Щодо періоду затримки розрахунку з 19.07.2022, то як уже наголошувалось вище, відповідно до  статті 117 КЗпП  у чинній редакції, згідно із  Законом №2352-ІХ, час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає оплаті середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями без застосування принципу співмірності цієї суми щодо коштів, які роботодавець невчасно сплатив працівникові.

В даному випадку сума середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні має обраховуватись також за період з 19.07.2022 по 18.01.2023 (шість місяців =184 календарних дні).

Відтак стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.09.2020 по 18.01.2023.

Разом з тим, згідно з частиною першою статті 308 КАС суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною пятою статті 308 КАС визначено, що суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.

Суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і за загальним правилом, не повинен виходити за межі цих вимог. Тобто суд зв`язаний предметом і обсягом заявлених вимог (постанова Верховного Суду від 19  лютого 2019  року у справі №824/399/17-а).

Відтак, зважаючи на заявлені позивачем вимоги про стягнення середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 79028,04 (розрахунок позивача за шість місяців, що дорівнює 181 день), суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для виходу за межі позовних вимог.

Верховний Суд, надаючи оцінку застосуванню положень статті 117 КЗпП, неодноразово наголошував на обов`язку визначення розміру середнього заробітку за час затримки органом, який виносить рішення по суті спору. Так, у постанові від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19 Верховний Суд констатував, що статтею 117 КЗпП України покладено обов`язок щодо визначення розміру середнього заробітку за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, встановивши право позивача для виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд повинен визначити розмір такої виплати.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до  статті 27 Закону України «Про оплату праці»  за правилами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» від 08.02.1995 №100 (далі Порядок №100).

Відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Пунктом 5 розділу ІV Порядку №100 (в редакції, чинній на час звільнення позивача з військової служби) визначено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначений  Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам»  (далі - Порядок №260).

Відповідно до пункту 7 розділу І Порядку №260 середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

Відповідно до Довідки про нараховане грошове забезпечення та додаткові види в період з 01.01.2014 по 15.09.2020 (додаток 1 до витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 від 15.09.2020 №198) розмір грошового забезпечення позивача за два повні місяці, що передували звільненню, становив: липень 2020 року  13535,19 грн, серпень 2020 року  13535,19 грн, усього  27070,38 грн за 2 місяці.

При діленні цієї суми на 62 дні (2 місяці в календарних днях) середньоденне грошове забезпечення становить 436,62 грн.

Відтак, з відповідача на користь позивача слід стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 16.09.2020 по 18.01.2023 (181 день згідно з розрахунком позивача), виходячи із розрахунку 436,62 грн у день у розмірі 79028,22 грн (262,61 грн * 181 день).

Таким чином, сума середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 16.09.2020 по 18.01.2023 становить 79028,22 грн.

У підсумку, зважаючи на наведену вище судову практику щодо регулювання спірних відносин та особливості спору в межах розглядуваної справи, враховуючи спосіб викладу позовних вимог та їх обґрунтування, які суд першої інстанції не взяв до уваги, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність стягнення з в/ч НОМЕР_1 на користь позивача середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні у розмірі 79028,22 грн без утримання податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

За правилами частини 1 статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

У розрізі викладеного, оцінюючи наведені скаржником доводи, апеляційний суд приходить до переконання, що такі є суттєвими і складають підстави для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права, що призвело до відмови у задоволенні позовних вимог. Відтак, апеляційну скаргу слід задовольнити, скасувати оскаржуване рішення суду та позов задовольнити, з урахуванням мотивів, що наведені вище.

Крім того, відповідно до  статті 139 КАС  при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього  Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи видно, що при поданні позову позивачем було сплачено судовий збір у розмірі 968,96 грн та за подання апеляційної скарги на рішення суду сплачено судовий збір в розмірі 1453,44 грн.

Оскільки апеляційний суд  дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, таким чином на користь позивача слід стягнути 2422,40 грн сплаченого судового збору.

Керуючись статтями 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329, КАС суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 9 жовтня 2024 року скасувати та прийняти постанову, якою позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 за період з 16.09.2020 по 18.01.2023 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 79028,22 гривень без утримання податку на доходи фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 2422,40 гривні.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 КАС.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар

судді Л. Я. Гудим

С. М. Кузьмич