КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД      

01025, м.Київ, пров. Рильський, 8                                                            т. (044) 278-46-14

  ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28.09.2011                                                                                           № 22/181

Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого:          Тищенко  О.В.

суддів:           

при секретарі:           

за участю представників

від позивача:                не з’явився

від відповідача 1 :         ОСОБА_1 дов. №472/11.5.2 від 30.07.2010 року

від відповідача 2           не з’явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні

апеляційну скаргу  Товариства з обмеженою відповідальністю “Контракт 61”

на рішення                      Господарського суду м. Києва

від                               15.07.2011 року

у справі                       № 22/181 (суддя Самсін Р.І.)

за позовом                Товариства з обмеженою відповідальністю “Контракт 61”

до                               1. Публічного акціонерного товариства “ВТБ Банк”

2. Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2

про                             визнання недійсним договору поруки

 СУТЬ СПОРУ ТА СКАРГИ:

На розгляд господарського суду м. Києва передані вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю “Контракт 61” до  Публічного акціонерного товариства “ВТБ Банк”, Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання недійсним договору поруки № 4.97-33/08-ДП2 від 01.08.2008р.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначає, що оспорюваний договір є недійсним внаслідок недодержання форми договору та недотримання вимог абзацу 2 ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України, яким передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою. На думку позивача, філія банку не мала права скріплювати спірний договір поруки власною печаткою.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 15.07.2011 р. у справі № 22/181 в позові відмовлено повністю.

Вищезазначене рішення місцевого господарського суду обґрунтовано тим, що підпис уповноваженої особи банку на договорі поруки № 4.97-33/08-ДП2 скріплений печаткою, що використовується Білоцерківською філією ВАТ “ВТБ Банк”, а договір підписаний від імені банку ОСОБА_3, повноваження якого підтверджені довіреністю від 08.02.2008р. посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 і зареєстрованою в реєстрі за № 586. Крім цього, п. 1. 7 Положення про Білоцерківську філію ВАТ “ВТБ Банк” регламентовано використання філією печатки.

Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду м. Києва від 15.07.2011 р. у справі №22/181 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду М. Києва прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи. Скаржник зазначає, що оспорюваний договір є недійсним внаслідок недодержання форми договору та недотримання вимог абзацу 2 ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України, яким передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою. Апелянт зазначає, що філія банку не мала права скріплювати спірний договір поруки власною печаткою.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 12.09.2011 року апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 28.09.2011 року.

Розпорядженням Секретаря судової палати з розгляду справ у спорах між господарюючими суб’єктами №01-23/1/3/12 від 26.09.2011 року у зв’язку з виробничою необхідністю - перебуванням судді Смірнової Л.Г. у відпустці та з метою забезпечення дотримання вимог законодавства в частині додержання процесуальних строків, розгляд апеляційної скарги у справі  № 22/181 було доручено колегії суддів у складі: головуючого судді – Тищенко О.В., суддів Чорної Л.В., Іваненко Я.Л. відповідно до приписів статті 46,  69 Господарського процесуального кодексу України, статтею 29 Закону України “Про судоустрій  і статус суддів”, на підставі наказу голови суду № 197-в від 31.05.2011 року, у відповідності до п. 3.1.12 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26.11.2010 року № 30, згідно рішення Зборів суддів Київського апеляційного господарського суду, оформленого протоколом від 28.01.2011 року.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні апеляційної інстанції заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення Господарського суду м. Києва від 15.07.2011 року у справі №22/181.

Представник позивача та відповідача 2 в судове засідання 28.09.2011 року не з’явились, будучи належним чином повідомленими про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги. (поштові повідомлення наявні в матеріалах справи).

В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 – 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Згідно з п. 3.6 роз’яснення Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 р. №02-5/289 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Оскільки, всі учасники судового процесу  були  належним чином повідомлені про час та місце розгляду апеляційної скарги, проте позивач та відповідач 2 не скористались своїми правами, передбаченими статтею 22 ГПК України та виходячи з того, що явка сторін не визнавалася обов’язковою судом апеляційної інстанції, а участь в засіданні суду (як і інші права, передбачені статті 22 ГПК України) є правом, а не обов’язком сторони, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку про можливість розгляду апеляційної скарги по суті в судовому засіданні  28.09.2011 року за відсутності представника позивача та відповідача 2.

Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.

Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представника відповідача 1, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -

ВСТАНОВИВ :

01.08.2008 року між Публічним акціонерним товариством “ВТБ Банк” та Фізичною особи-підприємцем ОСОБА_2 укладено Договір про відкриття валютної кредитної лінії № 4.97-33/08-КЛ .

Відповідно до умов договору про відкриття валютної кредитної лінії № 4.97-33/08-КЛ банк на підставі Генеральної угоди №33 від 16.07.2008 року та на положеннях та умовах цього Кредитного договору надає позичальнику грошові кошти шляхом відкриття відновлювальної валютної лінії з максимальним загальним лімітом 45 000,00 дол. США та сплатою процентів за користування  кредитними коштами 16% річних строком по 31.01.2010 року.

Відповідно до п. 8.2 договору про відкриття валютної кредитної лінії № 4.97-33/08-КЛ забезпечення виконання зобов’язань позичальника перед банком по поверненню кредиту, сплаті  процентів за його користування є майно та (або) майнові права позивальника та третіх осіб (поручителів, майнових поручителів) згідно укладених договорів застави, поруки та гарантії.

 01 серпня 2008 року між Публічним акціонерним товариством “ВТБ Банк”, ТОВ “Контракт-61” та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладено договір поруки № 4.97-33/08-ДП2, згідно з яким поручитель, яким є позивач у справі, поручився перед банком за виконання позичальником  (відповідач-2) зобов’язань щодо повернення кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, пені, штрафних санкцій та збитків, розмір, термін та умови повернення та сплати яких встановлюються кредитним договором № 4.97-33/08-КЛ від 01.08.2008р. та будь-якими додатковими угодами до нього (в т. ч. збільшуючими основне зобов’язання).

 Позивач зазначає, що договір поруки № 4.97-33/08-ДП2 від 01 серпня 2008 року є недійсним внаслідок недодержання форми договору та недотримання вимог абзацу 2 ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України, яким передбачено, що правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою.  На думку позивача, філія банку не мала права скріплювати спірний договір поруки власною печаткою.

 Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об’єктивному дослідженні в судових засіданнях з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв’язок, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.

 У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину,  у відповідності до ч. 1 ст. 215 ЦК України, є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 203);

- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2 ст. 203);.

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3 ст. 203);

-  правочин має вчинятись у формі, встановленій законом (ч.4 ст. 203)

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203).

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (ч. 2 ст. 215  ЦК України).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).

Як вбачається із пп. 1, 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.

Пунктами 1, 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” передбачено, що цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України (далі - ЦК), Земельним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законом України від 12 травня 1991 року № 1023-XII „Про захист прав споживачів” (в редакції Закону від 1 грудня 2005 року № 3161-IV), Законом України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV „Про оренду землі” (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 року № 1211-IV) та іншими актами законодавства.

При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

 Відповідно до преамбули договору поруки № 4.97-33/08-ДП2, зазначений договір укладений ПАТ “ВТБ Банк”, в особі директора Білоцерківської філії ОСОБА_3 діючого на підставі Положення про Білоцерківську філію та довіреності від 08.02.2008 року, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_4 і зареєстрованою в реєстрі за № 586

Представництвом за ч. 1 ст. 237 Цивільного кодексу України є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Відповідно до ч. 1 ст. 239, ч. 3 ст. 244 названого Кодексу, правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, які він представляє; довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи. Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню. Такі норми викладені у ч. 2 ст. 245, ст. 246 Цивільного кодексу України.

Від імені  ПАТ “ВТБ Банк”, договір поруки № 4.97-33/08-ДП2 підписаний уповноваженою особою, яка діяла на підставі довіреності.

Таким чином, укладений договір відповідає вимогам ст. 207 ЦК України.

 Щодо посилання позивача на те, що юридична особа та її відокремлений підрозділ є два зовсім різних учасника цивільних правовідносин та філія банку не мала права скріплювати спірний договір поруки власною печаткою, колегія суддів  зазначає наступне.

Відповідно до ст. 95 ЦК України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи.

Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.

Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності.

Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Відповідно до листа Мінюсту від 11.02.2004, № 31-38-35 “Щодо порядку нотаріального посвідчення правочинів” відповідно до частини другої статті 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. При цьому законодавцем не виключена можливість скріплення таких правочинів підписами уповноважених осіб та печатками філій та представництв юридичних осіб, які представляють інтереси цих юридичних осіб при укладанні правочинів (статті 92, 95 Цивільного кодексу України).

Таким чином, печаткою скріплюється підпис уповноваженої особи, і жодні норми чинного законодавства не забороняють проставлення печатки філії на договорі, що укладений її керівником в межах наділених юридичною особою повноважень.

Підпис уповноваженої особи банку на договорі поруки № 4.97-33/08-ДП2 від 01 серпня 2008 року скріплений печаткою, що використовується Білоцерківською філією ВАТ «ВТБ Банк».

Положенням про Білоцерківську філію ВАТ “ВТБ Банк” регламентовано використання філією печатки (п. 1.7)

Таким чином, договір поруки № 4.97-33/08-ДП2 від 01.08.2008 року не суперечить положенням Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та іншим нормативно-правовим актам.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача про визнання недійсним договору  поруки № 4.97-33/08-ДП2 від 01.08.2008 року., укладеного між сторонами є не обґрунтованими, а  отже, судом першої інстанції правомірно відмовлено в їх задоволенні.

Згідно ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, мають право звертатися до господарського суду за захистом  своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. У відповідності до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств і організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тобто, підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання

Також, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в даному випадку метою звернення позивача з позовом до суду є не захист порушених прав, а необхідність вирішення певних питань (в тому числі і можливість уникнення виконання договору, затягування вирішення питання про виконання договірних зобов’язань тощо) шляхом створення судового процесу, що не узгоджується з нормами чинного законодавства.

Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду м. Києва  у справі № 22/181 від 15.07.2011 року відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.

Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст.49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -

  ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “Контракт 61” залишити без задоволення, рішення Господарського суду м. Києва від 15.07.2011 року по справі №22/181 залишити без змін.

Матеріали справи № 22/181 повернути до Господарського суду м. Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.

Головуючий суддя

  Судді