2-1187/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

"05" вересня 2011 р.                                         Личаківський районний суд м. Львова

в складі головуючого судді                                        Жовнір Г. Б.

при секретарі с/з                                         Фурик Л.

з участю:

представника позивача                               ОСОБА_2

представника відповідача                           ОСОБА_3

у відкритому судовому засіданні розглянувши цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання частково недійсним договору позики, суд –

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся в суд із позовом до відповідача, позовні вимоги в передбаченому законом порядку змінив та в кінцевому просить  визнати недійсним п.2.2 договору позики від 30.10.2007 р. укладений між сторонами, щодо сплати позичальником винагороди в сумі 122100 доларів США.

В судовому засіданні представник позивача заявлену вимогу підтримав, з мотивів наведених в заяві про уточнення позовних вимог, пояснив, що 30.10.2007 р. між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір позики, за умовами якого відповідач надав позивачу позику в сумі 1110000 доларів США строком на один рік.  Згідно п. 2.2 вказаного договору за користування позикою позичальник зобов’язаний сплатити винагороду в розмірі 122100 доларів США. Вважає, що наведена умова договору є незаконною, оскільки суперечить вимогам ст. 524 ЦК України, згідно з якою зобов’язання має бути  виражене у грошовій одиниці України –гривні. Також відповідно до ст. 3 Декрету КМУ від 19.02.1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України. Крім цього представник позивача вважає, що п.2.2 договору позики не відповідає вимогам ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», яким передбачено, що надання коштів у позику є фінансовою послугою, яка надається з метою отримання прибутку, до якого відносяться проценти. Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 вказаного закону встановлено, що фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також фізичними особами-суб’єктами підприємницької діяльності, якщо це прямо передбачено законом. Враховуючи наведене вважає, що п.2.2 договору позики від 30.10.2007 р. укладений між сторонами, щодо сплати позичальником винагороди в сумі 122100 доларів США, слід визнати недійсним. Також представник позивача,  в судовому засіданні зазначив, що строк позовної давності пропущено з поважних причин, оскільки позивач звертався з аналогічним позовом в Оболонський районний суд м. Києва, в межах строку позовної давності, однак позовна заява була повернута позивачу, в зв’язку з чим просить поновити строк звернення до суду.

Представник відповідача позовні вимоги заперечив, пояснив, що між сторонами існують договірні відносини, на підставі яких позивач взяв на себе зобов’язання, щодо повернення отриманих від відповідача, в якості позики, коштів та винагороди. Укладений договір позики від 30.10.2007 р. в цілому та оскаржуваний позивачем пункт 2.2 договору відповідають вимогами ЦК України, в зв’язку з чим жодних підстав для задоволення позовних вимог немає. Крім цього зазначив, що позивачем пропущено строк позовної давності, який сплив 30.10.2010 р., що також являється підставою для відмови в задоволенні позову.

Перевіривши матеріали справи, заслухавши думку учасників процесу, оцінивши в сукупності зібрані по справі докази, суд вважає, що позов підлягає задоволенню, виходячи з таких мотивів.

В судовому засіданні встановлено, що між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 було укладено договір позики від 30.10.2007 р. (а.с. 6), за умовами якого відповідач надав позивачу позику в сумі 1110000 доларів США строком на один рік.  Згідно п. 2.2 вказаного договору за користування позикою позичальник сплачує винагороду в розмірі 122100 доларів США, що становить 11% від суми позики.

Згідно ч. 1 ст.1048 ЦК позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

Відповідно до п. 6 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»надання коштів (грошових) у позику вважається фінансовою послугою, а фінансова послуга, згідно п. 5 ч. 1 ст. 1 цього закону надається з метою отримання прибутку, різновидом якого є проценти. Частина 1 ст. 5 вказаного закону передбачає, що фінансові  послуги  надаються  фінансовими  установами,  а також,  якщо це прямо передбачено  законом,  фізичними  особами  - суб'єктами    підприємницької    діяльності.   Отже, в інших випадках надання грошових коштів на умовах позики зі сплатою процентів чи винагороди не допускається.

Пунктом 5 розділу VIII «Прикінцевих положень»закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»передбачено, що до приведення законодавства у відповідність із цим законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому закону, якщо інше не передбачено цим законом.

Таким чином, оскаржуваний п.2.2 договору позики суперечить наведеним вище вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки відповідач не являється суб’єктом правомочним надавати фінансові послуги.

Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України (в редакції на момент укладення договору) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Закони України являються актами цивільного законодавства у відповідності до вимог ст. 4 ЦК України. Недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України є підставою недійсності правочину (ч.1 ст. 215 ЦК).

Частина 3 ст. 215 ЦК України передбачає, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Враховуючи пояснення представника позивача про причини пропуску строку позовної давності, суд вважає такі поважними, в зв’язку з чим у відповідності до вимог ч. 5 ст. 267 ЦК України порушене право позивача підлягає захисту.

Отже беручи до уваги наведені обставини, суд дійшов висновку, що п. 2.2 договору позики від 30.10.2007 р. укладений між сторонами, щодо сплати позичальником винагороди в сумі 122100 доларів США, що становить 11% від суми позики, слід визнати недійсним.

Крім цього, керуючись ст. 88 ЦПК України, з відповідача в користь позивача слід стягнути понесені судові витрати, пропорційно до позовних вимог, розмір яких був зменшений за заявою представника позивача та в кінцевому судом вирішувалась лише вимога немайнового характеру.

Керуючись ст.ст.10, 60, 209, 212, 218,228 294 ЦПК України, ст. ст. 16,203,215, 267ЦК України, ЗУ «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», суд-        

ВИРІШИВ:

Позов задоволити.

Визнати недійсним п.2.2 договору позики від 30.10.2007 р. укладений між ОСОБА_5 (позикодавець) та ОСОБА_4 (позичальник), щодо сплати позичальником винагороди в сумі 122100 доларів США.

Стягнути з ОСОБА_5 в користь ОСОБА_4 45,50 грн. судових витрат.

На рішення суду може бути подана апеляційна скарга  в строки і порядок передбачені ч.1 ст. 294 ЦПК України до апеляційного суду Львівської області через місцевий суд.

Суддя: