Справа № 2-176/11

РІШЕННЯ

                                                                 ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2011 р.

Суворовський районний суд міста Одеси, в складі:

          головуючого судді   –Бузовського В.В.,

          при секретарі            –Петровської О.П.,

          розглянувши у відкритому судовому засіданні, у залі суду № 16, у місті Одесі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи Одеська міська рада, Четверта одеська державна нотаріальна контора про встановлення факту, належності нерухомого майна в рівних частках,  визнання договорів дарування недійсними, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності в порядку спадкування за законом, встановлення порядку користування домоволодінням та земельною ділянкою, -

встановив:

Позивач звернувся до суду з позовом та просив встановити факт, що його батькам ОСОБА_3 і ОСОБА_4 належало по 1/2 частині кожному в спільній сумісній власності подружжя будинок АДРЕСА_1, визнати недійсним договір дарування від 02.06.1993 року згідно якого ОСОБА_3, подарував, а ОСОБА_2, прийняла в дар  1/2 частину зазначеного домоволодіння, визнати недійсним свідоцтво про право власності на спадщину за заповітом на 1/2 частину зазначеного домоволодіння, яке видано ОСОБА_4, після смерті чоловіка ОСОБА_3, визнати недійсним договір дарування від 04.10.2005 року згідно якого ОСОБА_4, подарувала, а ОСОБА_2, прийняла в дар  1/2 частину зазначеного домоволодіння, встановити факт прийняття спадщини після смерті батька та після смерті матері, визнати за ОСОБА_1, право власності на 1/4 частину домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_3, визнати право власності на 1/4 частину домоволодіння в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4, встановити порядок користування домоволодінням та земельною ділянкою.

В обґрунтування вимог позивач посилався на те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4, які є його батьками та батьками ОСОБА_2, перебували в шлюбі з 1946 року. Згідно договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки від 1957 року побудували житловий будинок та підсобні приміщення. Право власності на будинок АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_3 Враховуючи, що будинок та господарські споруди були побудовані та здані до експлуатації під час шлюбу з ОСОБА_4, зазначене майно є спільною сумісною власністю подружжя, а оскільки частки подружжя, за їх життя, ними не визначалися то вони є рівними. Крім того, зазначив, що в домоволодінні він проживає з 1961 року та зареєстрував своє місце проживання з 1993 року. ОСОБА_3, помер в 1994 році. У передбачений законом строк він прийняв спадщину після смерті батька так як постійно проживав із спадкодавцем, а тому до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини не звертався. Після смерті батька в будинку залишилися проживати мати він та його сім’я. В 2009 році він дізнався, що його батько і мати подарували його сестрі ОСОБА_2, по 1/2 частині домоволодіння кожний в 1993 та 2005 роках відповідно. Також йому стало відомо в 2010 році про те, що його мати отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті чоловіка його батька.   

В частині визнання договору дарування недійсним від 02.06.1993 року згідно якого ОСОБА_3, подарував, а ОСОБА_2, прийняла в дар  1/2 частину зазначеного домоволодіння, як на підставу вимог посилається на ч. 2 ст. 58 ЦК України (1963р.), а саме на те, що угода укладена без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода), оскільки обдарована ОСОБА_2, не вчиняла дій направлених на прийняття дару не зареєструвала своє місце проживання в будинку та не проживала в ньому.

В частині визнання договору дарування недійсним від 04.10.2005 року згідно якого ОСОБА_4, подарувала, а ОСОБА_2, прийняла в дар  1/2 частину домоволодіння, як на підставу вимог посилався на те, що під час підписання договору дарування ОСОБА_4, не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла ними керувати. Під час розгляду справи та проведення посмертної судово-психіатричної експертизи позивач змінив підстави визнання правочину недійсним і посилається на ст. 234, 215, 203 ЦК України (2004р.), а саме на те, що угода є фіктивною та її вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином, оскільки обдарована ОСОБА_2, не вчиняла дій направлених на прийняття дару, не зареєструвала своє місце проживання в будинку та не проживала в ньому.

В обґрунтування вимог про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним від 22.02.2002 року, яке отримала ОСОБА_4, на 1/2 частину домоволодіння в порядку спадкування після смерті чоловіка, позивач посилається на те, що нотаріус не мав права видавати таке свідоцтво оскільки 1/2 частина домоволодіння і так належала ОСОБА_4, та нотаріус мав видати свідоцтво про право власності, крім того, свідоцтво про право на спадщину за заповітом може бути видано після смерті одного з учасників спільної сумісної власності лише після виділення (визначення) частки померлого у спільному майні.

Таким чином, посилаючись на те, що договори недійсні та свідоцтво про право на спадщину також недійсне, вважає що набув та просить визнати право власності на 1/4 частину домоволодіння після смерті батька та на 1/4 частину після смерті матері.

Представники позивача в судовому засіданні вимоги позову підтримали в повному обсязі.

Представник відповідача вимоги позову не визнав та пояснив, що для визнання правочинів недійсними, як за ч. 1 ст. 58 ЦК України (1963р) так і за ст. 234 ЦК України (2004р) які по своїх природі є тотожними, по-перше необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину укласти угоду без створення юридичних (правових) наслідків. Разом з тим, встановити умисел померлих ОСОБА_3, та ОСОБА_4, неможливо, а ОСОБА_2, в свою чергу отримавши в дар по 1/2 частині домоволодіння від батька та матері, прийняла дар зареєструвавши договори в КП «МБТІ та РОН», сплачувала земельний податок, послуги підприємств з водопостачання та водовідведення, надання природного газу. Крім того, пояснив, що на зміст права власності не впливає місце проживання, місце реєстрації власника майна, а так само і місце знаходження майна, зазначивши, що місцем реєстрації ОСОБА_2, ще з 2006 року є будинок АДРЕСА_1. Також, представник позивача посилався на те, що договір дарування від 02.06.1993 року та свідоцтво про право на спадщину від 22.02.2002 року не можуть бути визнані недійсними, оскільки ст. 75 ЦК України (1963р) встановлює строк звернення до суду в три роки і не тільки з часу коли особа дізналася про порушене право, а і з часу коли особа повинна була дізнатися про те, що її право порушене, таким чином, враховуючи те, що позивач понад 30 років проживає в спірному домоволодінні він повинен був знати на чиє ім’я зареєстровано право власності на цей будинок, але з заявою про поновлення строку звернення до суду позивач не звертався.

Судом встановлені такі факти і відповідні їм правовідносини.

Так встановлено, що ОСОБА_3 і ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 1946 року (а.с. 65), який припинився ІНФОРМАЦІЯ_1 у зв’язку із смертю ОСОБА_3, (а.с. 64). ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (до шлюбу ОСОБА_1) ОСОБА_5 є дітьми ОСОБА_3, та ОСОБА_4 26 квітня 1957 року ОСОБА_3, було виділено земельну ділянку площею 500 кв.м для індивідуального будівництва в АДРЕСА_1 (а.с. 82). Згідно договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки від 12.08.1957 року (а.с. 71) ОСОБА_3, і ОСОБА_4, побудували житловий будинок та підсобні приміщення, здали їх до експлуатації 17.10.1963 року (а.с. 77), та рішенням виконкому Суворовської райради № 122/1 від 16.02.1990 року залишено на праві власності самочинно збудовані споруди (а.с. 85). Право власності на будинок АДРЕСА_1 було зареєстроване за ОСОБА_3, 21 березня 1993 року (а.с. 28-29).

Частиною 2 ст. 256 ЦПК України визначено, що у судовому порядку можуть бути встановлені факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Враховуючи, що будинок та господарські споруди були побудовані та здані до експлуатації під час шлюбу ОСОБА_3, з ОСОБА_4, а саме в 1993 році, правовідносини, які виникли між подружжям регулюються КпШС України та Законом України «Про власність»(далі Закон 697-ХІІ) згідно яких майно, нажите подружжям за час шлюбу є спільною сумісною власністю подружжя (ст. 22 КпШС України, ст. 16 Закону), а оскільки частки подружжя, за їх життя, ними не визначалися то вони є рівними в силу законодавства (ст. 28 КпШС України), а тому, у встановлені факт належності нерухомого майна на праві власності за ОСОБА_3, і ОСОБА_4, в рівних частках потреби не має.

Також встановлено, що 02.06.1993 року ОСОБА_3, подарував, а ОСОБА_2, прийняла в дар 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування (а.с. 28 –29), посвідченим нотаріально та зареєстрованим в КП «ОМБТІ та РОН» 06.09.1994 року.

Статтею 234 ЦК України (1963р) встановлено, що за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.

Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Договір дарування житлового будинку підлягає державній реєстрації (ст. 227, ст. 234 ЦК України 1963р).

Недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода) ч. 1 ст. 58 ЦК України (1963р).

Таким чином, суд приходить до висновку про те, що ОСОБА_2, здійснивши державну реєстрацію договору дарування (на звороті а.с. 29), оплату земельного податку (а.с. 267), комунальних платежів (а.с. 217-262) –вчинила дії, які підтверджують прийняття дару, а тому вимоги позивача в цій частині задоволенню не підлягають.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що ОСОБА_2, в будинку не проживала і не реєструвала в ньому своє місце проживання, оскільки фізична особа може мати у власності кілька будинків, квартир але проживати та бути зареєстрованою може лише в одному з них (Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»), таким чином місце проживання, реєстрації місця проживання не впливає на зміст права власності на інші об’єкти нерухомості.

Щодо інших підстав, визнання зазначеного договору недійсним (не надання згоди подружжя, не виділення частки в натурі тощо), суд їх до уваги не приймає, оскільки позивачем може бути заявлена лише одна підстава про визнання правочину недійсним, що було роз’яснено судом в судовому засіданні. Після чого, представники позивача, які не обмежені в такому праві, наполягали на підставі передбаченій ч. 1 ст. 58 ЦК України (1963р).

22.06.1994 року ОСОБА_3, склав заповіт, згідно якого заповідав домоволодіння АДРЕСА_1 ОСОБА_4, (а.с. 66). ОСОБА_3, помер ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть (а.с. 6). 22.11.2001 року ОСОБА_4, звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом, після померлого ОСОБА_3, та подала заяву про те, що зміст ст. 22 КпШС України їй роз’яснений, на отримання свідоцтва про право власності  на 1/2 частину будинку вона не претендує (а.с. 63). 12.02.2002 року ОСОБА_4, отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частину будинку з надвірними господарчими спорудами АДРЕСА_1 та зареєструвала своє право власності в КП «ОМБТІ та РОН».

В силу ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням того, що на зміст права власності ОСОБА_4, не впливає на підставі якого правовстановлюючого документу воно зареєстровано –чи свідоцтво про право власності чи свідоцтво про право на спадщину за заповітом, у будь-якому випадку її частка залишається незмінною тобто 1/2 частина будинку АДРЕСА_1, крім того, отримання ОСОБА_4, свідоцтва про право на спадщину за заповітом не порушує жодних прав позивача ОСОБА_1, а тому вимоги позивача щодо визнання свідоцтва про право на спадщину задоволенню не підлягають.

04.10.2005 року ОСОБА_4, подарувала, а ОСОБА_6, прийняла в дар 1/2 частину будинку АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування (а.с. 31) та здійснила державну реєстрацію права власності 01.11.2005 року (а.с. 30), продовжила здійснювати комунальні платежі, та з 15.11.2006 року зареєструвала своє місце проживання в буд. АДРЕСА_1 (а.с. 265).

Згідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України (2004р), правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України, встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог які встановлені частиною першою ст. 203 цього Кодексу.

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином ст. 234 ЦК України (2004р).

Статтею 717 ЦК України (2004р) встановлено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують право власності на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові предмету договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка (ч. 4 ст. 722 ЦК України 2004р).

Таким чином, суд вважає, що і договір дарування від 04.10.2005 року не може бути визнаний недійсним з підстави його фіктивності, оскільки дії вчинені ОСОБА_2, що підтверджено письмовими доказами, свідчать про прийняття дарунка.

Виходячи з того, що інші вимоги ОСОБА_1, а саме про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності в порядку спадкування за законом, встановлення порядку користування домоволодінням та земельною ділянкою є похідними від договорів дарування, та свідоцтва про право на спадщину, які недійсними не визнані, то зазначені вимоги задоволенню не підлягають, так як спадщина у вигляді будинку АДРЕСА_1  після смерті ОСОБА_3, ОСОБА_4, відсутня.

Щодо вимог позивача про визнання права власності в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_4,  суд звертає увагу на те, що Книга шоста ЦК України (2004р) визначає –встановлення судом права спадкоємців на спадщину, і взагалі не передбачає поняття - визнання права власності на спадщину на підставі рішення суду.

Право користування, встановлення порядку користування визначаються власником будинку.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на те, що він проживає з 1961 року та зареєстрував своє місце проживання з 1993 року і з ним проживає його сім’я, оскільки це правового значення для вирішення спору по суті не має.

Також суд звертає увагу на те, що позивачем пропущено строк для захисту права за ст. 71 ЦК України (1963р), та ст. 257 ЦК України (2004р), оскільки статтями 76 і 261 відповідних Кодексів визначено, що право на позов виникає з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. З заявою про поновлення позовної давності ОСОБА_1, не звертався.

Разом з тим, суд не застосовує наслідки спливу позовної давності (відмова в позові), оскільки при розгляді справи встановлено, що у позивача немає суб’єктивного права, про захист якого він просить та воно не порушувалося, а тому суд відмовляє в позові ОСОБА_1, за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 58, 60, 61, 64, 88, 212-215 ЦПК України суд, -

ВИРІШИВ:

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, треті особи Одеська міська рада, Четверта одеська державна нотаріальна контора про встановлення факту належності нерухомого майна в рівних частках,  визнання договорів дарування недійсними, визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, визнання права власності в порядку спадкування за законом, встановлення порядку користування домоволодінням та земельною ділянкою –відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в розмірі 1 649 грн 00 коп.

Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Одеської області через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-ти денний строк з дня проголошення рішення.

                             Суддя: