Справа №2-4108/2011 року

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М  У К Р А Ї Н И

05 серпня 2011 року               Оболонський районний суд міста Києва в складі:  

                                                  головуючого судді -     Андрейчука Т.В.

                                                  при секретарі          -     Каракаю О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування 2/3 частин квартири недійсним та визнання права власності на 2/3 частини квартири, –

в с т а н о в и в:

        У червні 2011 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду в порядку цивільного судочинства з позовом до відповідача ОСОБА_2 про визнання договору дарування 2/3 частин квартири недійсним та визнання права власності на 2/3 частини квартири.

        Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що їй на праві власності належали 2/3 частини квартири за АДРЕСА_1. 1/3 частина квартири належала на праві власності ОСОБА_2

        Належну їй на праві власності частину квартири ОСОБА_1 за договором дарування від 09.08.2008 року, посвідченим державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Саніною Л.А., подарувала ОСОБА_2

        Як стверджувала позивач, відповідач у справі пообіцяв їй, що буде її доглядати, надавати їй допомогу, проте своїх обіцянок не виконав.

        ОСОБА_1 зазначила, що вона не усвідомлювала, що між нею та ОСОБА_2 укладався договір дарування, а була впевнена, що укладається договір довічного утримання.

        Посилаючись на ст.229 ЦК України, ОСОБА_1 просила суд визнати договір дарування від 09.08.2008 року недійсним та визнати за нею право власності на 2/3 частини квартири за АДРЕСА_1.

        У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримала, просила суд позов задовольнити.  

        Відповідач у судовому засіданні проти позову заперечував, пояснив, що, укладаючи договір від 09.08.2008 року, сторони мали намір укласти саме договір дарування, будь-яких питань щодо надання грошової чи натуральної допомоги перед підписанням договору сторони не обговорювали, а тому не має підстав вважати, що вони мали намір укласти договір довічного утримання. З цих підстав просив суд позов задовольнити.

        Заслухавши пояснення позивача, відповідача, дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.   

        Судом встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності належали 2/3 частини квартири за АДРЕСА_1. 1/3 частина квартири належала на праві власності ОСОБА_2

       Відповідно до ч.1 ст.717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

       Як вбачається з матеріалів справи, 09.08.2008 між ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний) було укладено договір дарування, відповідно до умов якого позивач подарувала відповідачеві 2/3 частини квартири за АДРЕСА_1 Договір був посвідчений державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Саніною Л.А. (а.с.8).

        Згідно з нормою ч.2 ст.717 ЦК України договір дарування є безоплатним, тобто ніякого зустрічного задоволення дарувальник від обдарованого не отримує, встановлення будь-якого зобов’язання обдарованого на користь дарувальника перетворює дарування в інший договір, тобто дарувальник не вправі вимагати від обдарованого будь-яких зустрічних дій майнового характеру.

        Однак у судовому засіданні позивач стверджувала, що відповідач у справі пообіцяв їй, що буде її доглядати, надавати їй допомогу, проте своїх обіцянок не виконав. У позовній заяві ОСОБА_1 також вказала, що вона була переконана, що між нею та ОСОБА_2 укладався договір довічного утримання, проте у судовому засіданні вона пояснила, що розраховувала, що після укладення договору ОСОБА_2 надаватиме їй матеріальну та допомогу у натуральній формі.

        Згідно з приписами ч.3 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

        Відповідно до ч.1 ст.229 Цивільного кодексу України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

        Помилка –це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Під помилкою, що має істотне значення ЦК України розуміє помилку в характері (природі) правочину. А природою правочину слід вважати юридичну природу того чи іншого правочину, тобто основні (типові) характеристики, притаманні зазвичай правочинам такого виду.

        П.19 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” від 06.11.2009 року №9 визначено обставини, щодо яких помилилася сторона, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

        Правочини, які вчиняються під впливом помилки належать до оспорюваних правочинів, а тому наявність помилки повинна бути доведена особою, яка діяла під її впливом. Правочини, вчинені під впливом помилки, що має істотне значення, є недійсними, оскільки не відповідають загальним підставам дійсності правочинів, зокрема ч.3 ст.203 ЦК України, оскільки внутрішня воля учасника правочину не відповідає її зовнішньому прояву –волевиявленню учасника, яке сформоване під впливом помилки. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину.

        У ст.627 ЦК України закріплено принцип свободи договору, у відповідності до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

        У преамбулі договору дарування від 09.08.2008 року зазначено, що, укладаючи цей договір, сторони діяли вільно, без будь-якого примусу, перебували при здоровому розумі та ясній пам’яті, були попередньо ознайомлені з вимогами щодо вчинення нотаріальних дій, розуміли значення та умови цього договору, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні та те, що він не носить характеру фіктивного чи удаваного. У п.13 оспорюваного договору дарування вказано, що нотаріусом роз’яснено сторонам договору вимоги законодавства щодо змісту договору та правових наслідків його укладення.

        Таким чином, суд вважає, що, підписуючи договір дарування квартири, позивач не могла не зауважити, що підписує саме договір дарування, враховуючи зміст договору та роз’яснення нотаріуса щодо змісту та правових наслідків укладення договору.

        Ст.60 ЦПК України покладено на кожну із сторін обов’язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст.61 цього Кодексу.

        Позивач не надала жодного доказу на підтвердження того, що укладаючи оспорюваний договір, вона помилялась до обставин, які мають істотне значення, а саме –щодо природи договору, укладеного між нею та відповідачем у справі. Позивач не заявляла у судовому засіданні будь-яких клопотань про витребування доказів на підтвердження згаданих обставин чи допиту свідків, які можуть підтвердити ці обставини.

       З цих підстав, відповідно до принципу змагальності цивільного судочинства, суд приходить до висновку про необхідність відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3

        З огляду на вищенаведене, відповідно до ст.ст.15, 16, 203, 229 Цивільного кодексу України, та, керуючись ст.ст.4, 10, 11, 60, 88, 209, 212-215 Цивільного процесуального кодексу України, суд, –

в и р і ш и в:

        У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору дарування 2/3 частин квартири недійсним та визнання права власності на 2/3 частини квартири –відмовити.

        Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду міста Києва через Оболонський районний суд міста Києва шляхом подання в 10-денний строк з дня проголошення рішення суду апеляційної скарги.

       Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

    Суддя                                                                                                                                    Т.В. Андрейчук

 26.08.2011 Справа № 2-4108/11