ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
Справа № 2-а/1970/2348/11
"22" серпня 2011 р. м. Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд в складі:
головуючої судді Мандзія О.П.
при секретарі Бойко Н.Б.
за участю:
представника позивача Гафтко Н.Л.
відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тернополі справу за адміністративним позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені на суму 6010,95 грн.,-
ВСТАНОВИВ:
Тернопільське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, надалі позивач, звернувся до Тернопільського окружного адміністративного суду з позовом до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені на суму 6010,95 грн.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що відповідач в порушення ст. ст. 19, 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» не забезпечив в 2010 році 1 робочого місця для працевлаштування інваліда, як передбачено нормативом і відповідно до 15.04.2011 року самостійно не сплатив адміністративні санкції у вказаному розмірі, у зв'язку з чим нараховано пеню, виходячи із 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України за кожен календарний день прострочення, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки на весь її строк.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала з мотивів, передбачених у позові, просила позов задовольнити.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечив. Пояснив, що ним з метою працевлаштування інвалідів створено кілька робочих місць, про що регулярно повідомляв Борщівський районний центр зайнятості. Оскільки, на фізичних осіб-підприємців покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування, вважає стягнення нарахованих штрафних санкцій неправомірним.
В судовому засіданні відповідач також відмітив, що в липні 2010 року ним було прийнято на роботу восьмого працівника, у зв’язку з чим було створене робоче місце для інваліда та виникла підстава для подання відповідної звітності до центру зайнятості про створення робочих місць для інвалідів за липень - грудень 2010 року.
Вказав, що позивачем не представлено доказів направлення відповідними органами інвалідів на працевлаштування до підприємця ОСОБА_2, не представлено доказів безпосереднього звернення самих інвалідів для працевлаштування та відмови останнього в працевлаштуванні інваліду чи доказів перевірки створення підприємцем робочого органу.
Заслухавши в судовому засіданні пояснення представника позивача та пояснення відповідача, оцінивши представлені у справі докази у їх сукупності, на підставі чинного законодавства, суд прийшов до висновку, що в задоволенні позовних вимог слід відмовити виходячи з наступного.
Відповідно до п. 1 ст. 19 Закону України № 875-ХІІ від 21.03.1991року «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (надалі Закон № 875), для підприємств, установ і організацій, незалежно від форми власності і господарювання установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4% середньооблікової чисельності штатних працівників особового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості 1 робочого місця.
Судом встановлено, що відповідачем 28.02.2011 року подано до територіального відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2010 рік, згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників становить 8 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників , яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях - 0 осіб, середньорічна заробітна плата штатного працівника - 11611 грн., сума адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів - 0 грн.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 20 Закону №875, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120% річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Відповідно до ст. 18 Закону № 875 забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з
урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захист інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома.
Законом від 23 лютого 2006 року № 3483-IV Закон № 875 доповнено статтею 18-1, за змістом якої інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.
Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
З врахуванням викладеного, суд приходить до переконання, що нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на відповідача покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів, а не обов'язок їх працевлаштування. Такий обов’язок згідно ст. ст. 18, 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»покладено, зокрема, на державну службу зайнятості.
Судом встановлено, що, враховуючи прийняття на роботу у липні 2010 року восьмого працівника, на виконання Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»відповідачем створено робочі місця для інвалідів, підтвердженням чого є копій щомісячних «Звітів про наявність вакансій»(форма 3-ПН) за період липень - грудень 2010 року (а.с. 20 - 25) у яких відповідачем вказано про потребу в працівниках-інвалідах.
Однак, за спірний період для працевлаштування до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 інваліди не зверталися, такі і не направлялися відповідними органами працевлаштування, що не заперечується позивачем.
Таким чином, єдиною обов’язковою формою інформування підприємством, установою, організацією, незалежно від форм власності, щодо наявності у таких підприємства, установі, організації вільного робочого місця (вакантної посади) для працевлаштування інваліда є затверджена форма звітності - форма № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій».
В ході розгляду вказаної справи судом були досліджені звіти фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 за формою № 3-ПН, які надавались відповідачем позивачу у 2010 році. У всіх вказаних звітах останній вказував про потребу в інваліда, зокрема, наявність робочих місць пекаря, формувальника, тістороба, різальника хліба.
На думку суду, відповідачем здійснено передбачені чинним законодавством заходи щодо створення умов для працевлаштування інвалідів та заходи щодо інформування вищезазначених органів про наявну можливість на підприємстві для працевлаштування інвалідів, чим надавав можливість виконання органами, зазначеними в ст. 18 Закону України №875, свого обов’язку стосовно безпосереднього працевлаштування інвалідів.
З матеріалів справи видно, що відповідач щомісячно інформував центр зайнятості про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для інвалідів, центр зайнятості не направляв інвалідів на підприємство, а інваліди безпосередньо також не звертались з питання працевлаштування. Причиною не працевлаштування відповідачем інвалідів в даному випадку була їх відсутність.
І з цих підстав, відповідач не повинен відповідати за не виконання нормативу щодо працевлаштування інваліда в 2010 році.
Позивач, як суб’єкт владних повноважень, не довів в суді, що вказана кількість інвалідів не була прийти на роботу по вині відповідача, хоча в адміністративному процесі був зобов’язаний це зробити. Доводи відповідача в тій частині, що інваліди не зверталася до нього за працевлаштуванням, не спростовані.
Відповідно до ст. 218 Господарського кодексу України підставою для господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Правопорушення включає в себе такий обов’язковий елемент як вина.
Суд вважає, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, оскільки роботодавець вжив необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, тому застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій, є безпідставним.
З наявних в матеріалах справи доказів суд приходить до висновку, що відповідачем дотримано вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а сам факт відсутності працюючого інваліда, ще не є підставою для застосування адміністративно-господарських санкцій, оскільки останнім виконано вимоги, щодо нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, а тому у задоволені позову слід відмовити.
Судові витрати по справі згідно ч. 4 ст. 94 КАС України з відповідача не стягуються.
Керуючись ст.ст. 6, 17, 18, 50, 71, 86, 158, 160-163 КАС України, суд,-
ПОСТАНОВИВ:
В задоволенні позову Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені на суму 6010,95 грн. - відмовити.
Постанова суду може бути оскаржена до Львівського апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд в порядку і строки, передбачені ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.
/Постанова складена в повному обсязі та підписана 26 серпня 2011року/
Головуючий суддя Мандзій О.П.
копія вірна
Суддя Мандзій О.П.