Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
06 жовтня 2011 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Рівненської області в складі
головуючого судді: Хилевича С.В.
суддів: Гордійчук С.О., Ковалевича С.П.
при секретарі судового засідання Омельчук А.М.
за участю представника ОСОБА_1 –ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Володимирецького районного суду від 30 серпня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, Сільськогосподарського виробничого кооперативу „Діброва”, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: Товарна біржа „Наша”; про визнання біржової угоди недійсною,
в с т а н о в и л а:
Рішенням Володимирецького районного суду від 30 серпня 2011 року ОСОБА_3 в задоволенні вимог до ОСОБА_1, Сільськогосподарського виробничого кооперативу Діброва” (далі –СВК „Діброва”), ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: Товарна біржа „Наша” (далі –ТБ „Наша”); відмовлено.
Не погодившись із законністю та обґрунтованістю рішення, позивач подав апеляційну скаргу, де покликався на невідповідність висновків суду обставинам справи.
На її обґрунтування зазначав про суперечність твердження суду щодо правомірності затвердження Правил біржової торгівлі біржовим комітетом, оскільки є необґрунтованим.
Вказував, що ці Правила відповідно до вимог ч. 2 ст. 17 та ч. 3 ст. 11 Закону України „Про товарну біржу” повинні затверджуватися загальними зборами членів товарної біржі або органом, ним уповноваженим, тоді як повноваження біржового комітету визначаються статутом товарної біржі. На його думку, біржовий комітет не вправі своїми загальними зборами затверджувати правила біржової торгівлі, а тому вважав ці Правила такими, що не мають юридичної сили.
В зв’язку із суперечністю біржової угоди положенням ст. 203 ЦК України наполягав на її недійсності.
З наведених міркувань просив скасувати рішення Володимирецького районного суду від 30 серпня 2011 року і ухвалити нове –про задоволення його позову.
ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4 та представники СВК „Діброва” і ТБ „Наша”, бувши повідомленими належним чином про час і місце розгляду справи, в судове засідання не з’явились.
Справа №22-1770-111 Головуючий у 1 інстанції: Іванків О.В.
Суддя-доповідач в апеляційному суді: Хилевич С.В.
Представник ОСОБА_1 у суді, заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, покликався на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення.
Заслухавши доповідача, думку осіб, які беруть участь у справі, і з’явились в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апелянта, колегія суддів
дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги.
Відмовляючи ОСОБА_3 в його вимогах, суд першої інстанції виходив з того, що заперечуваний правочин відповідає положенням закону, який діяв на час його укладення, а позивач будь-яких доказів на обґрунтування обставин його недійсності суду не надав.
Проте з такими висновками не може погодитися колегія суддів.
Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу правових наслідків оформлення арбітражним керуючим –ліквідатором СВК „Діброва” та ОСОБА_1 біржової угоди, якою продавець зобов’язався передати у власність покупцю належну на праві власності СВК „Діброва” господарську будівлю автогаража в с. Собіщиці Володимирецького району Рівненської області, а покупець зобов’язався сплатити вартість і прийняти об’єкт відчуження з належною технічною документацією. Оскільки в Реєстрі прав власності на нерухоме майно право на зазначений автогараж обліковане за ОСОБА_3, тому останній вважав біржову угоду недійсною, звернувшись з відповідною матеріально-правовою вимогою до суду.
Матеріалами справи встановлено, що 27 травня 2010 року між арбітражним керуючим –ліквідатором СВК „Діброва” ОСОБА_4, що діяв на підставі постанови господарського суду Рівненської області від 21.08.2009 року у справі №9\27, та ОСОБА_1 через представників сторін –членів біржі брокерів ОСОБА_6 і ОСОБА_7 оформлено біржову угоду договір купівлі-продажу №Н0860 (а.с. 9). За умовами цієї угоди, арбітражний керуючий –ліквідатор СВК „Діброва” зобов’язався передати у власність покупцю господарську будівлю автогаража, що знаходиться в с. Собіщиці Володимирецького району Рівненської області і належить СВК „Діброва” на праві власності. ОСОБА_1 зобов’язався оплатити вартість об’єкта у 6 600 гривень (в т.ч. податок на додану вартість) та прийняти його з належною технічною документацією.
З витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно (а.с. 6) вбачається, що з 29 вересня 2010 року зазначені приміщення гаражів зареєстровані за ОСОБА_8, що свідчить про наявність у нього права вимоги на звернення до суду.
Згідно зі ст. 15 Закону України „Про товарну біржу” (в редакції, що діяла на час виникнення спору) –угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.
Між тим, колегія суддів вважає, що спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює спірні правовідносини, слід вважати положення Цивільного кодексу України, а не Закон України „Про товарну біржу” - як про це зазначив суд попередньої інстанції.
Відповідно до ст. 657 ЦК України (в редакції, що діяла на час виникнення спору) –договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
За правилами ч. 3 ст. 640 цього Кодексу (в редакції, що діяла на час виникнення спору), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації –з моменту державної реєстрації.
Очевидним є те, і ці обставини ствердив у засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1, що заперечуваний договір у нотаріальному порядку не посвідчувався і його державна реєстрація не проводилась.
З роз’яснень Пленуму Верховного Суду України, даних ним у абз. першому, третьому та четвертому п. 8 своєї постанови від 06.11.2009 року №9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, видно, що не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Згідно зі статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації. Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Тому колегія суддів знаходить, що оспорювану біржову угоду слід вважати такою, що не укладена (не вчинена), а отже визнаною недійсною в судовому порядку вона не може бути.
Вбачається, що районний суд при вирішенні цивільно-правового спору на наведені у рішенні апеляційного суду обставини уваги не звернув, що призвело до ухвалення рішення, яке не може залишатися чинним.
Враховуючи неправильне застосування норм матеріального права, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення необхідно скасувати.
На підставі ст. 210, ч. 3 ст. 640, ст. 657 ЦК України, ст. 15 Закону України „Про товарну біржу”, абз. першого, третього, четвертого п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року №9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 324-325 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду
в и р і ш и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Володимирецького районного суду від 30 серпня 2011 року скасувати, а ОСОБА_3 відмовити у задоволенні вимог до ОСОБА_1, Сільськогосподарського кооперативу „Діброва”, ОСОБА_4, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,: Товарна біржа „Наша”; про визнання біржової угоди недійсною.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили негайно і може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту його проголошення.
Головуючий: Судді: