Справа № 22-ц-2803/11 Головуючий у 1 інстанції: Микитин В. Я.
Доповідач в 2-й інстанції: Бермес І. В.
У Х В А Л А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 червня 2011 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Львівської області в складі:
Головуючого- Бермеса І.В.
суддів: Шандри М.М., Шумської Н.Л.,
при секретарі: Стасів М.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Сколівського районного суду Львівської області від 22 лютого 2011 року за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, -
встановила:
Оскаржуваним рішенням суду первісний позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_4 в користь ОСОБА_3 1386 грн. 36 коп.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним відмовлено у зв'язку з їх безпідставністю.
Дане рішення оскаржив позивач.
В апеляційній скарзі покликається на те, що суд безпідставно відмовив йому у законних вимогах про стягнення з відповідача у його користь 10 % щомісячно за несвоєчасне повернення основного боргу і за користування моїми коштами, що складає у вищезазначений період 4081 грн. Суд, постановляючи рішення на даній справі посилається на положення ст. 1048 ЦК України, зазначаючи при цьому, що положення даної статті можуть застосовуватись лише в частині, що не суперечить Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», п. 5 розділу УІІІ «Прикінцеві положення якого вказує , що до приведення законодавства у відповідність із зазначеним законом, закони України та інші нормативно -правові акти застосовуються у частині, що не суперечить його положенням.
Суд безпідставно посилається на норми вищезазначеного Закону, оскільки останній взагалі не регулює правовідносини по договору позики між фізичними особами, о тому ніякого відношення до даної справи не має.
Суд не прийняв до уваги, що ні сама ст.1048 ЦК України, ні Прикінцеві та Перехідні положення вищезазначеного Кодексу України зовсім не передбачають дотримання вимог, які зазначені у Законі, на який посилається суд при розгляді даної справи.
Просить рішення суду в частині часткового задоволення первісного позову скасувати та ухвалити нове, яким задоволити його позов задовольнити повністю.
Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч.1 ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції лише в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Статтями 10, 60 ЦПК України, встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_3 звернувся в суд із позовною заявою, в якій просив стягнути з відповідача ОСОБА_4 у свою користь борг за договором позики, з урахуванням відсотків за користування коштами та встановленого індексу інфляції, а також судові витрати у справі.
В обґрунтування позовних вимог покликався на те, що 07.06.2004 року між ним та відповідачем укладено договір позики, згідно якого останній взяв у нього в борг 530 грн. терміном на п'ять днів. При цьому, у разі неповернення зазначеної суми позики вчасно, відповідач зобов'язувався сплачувати 10 % місячних, тобто по 53 грн. щомісячно до часу повернення суми основного боргу. Однак, відповідач до цього часу суми позики не повернув, відсотків не сплачував, добровільно це зробити відмовляється, у зв'язку з чим він змушений звернутись до суду із даним позовом. Просив суд стягнути з відповідача у свою користь 5302 грн. 65 коп., з яких 530 грн. - основний борг, 691 грн. 65 коп. - збільшення боргу у зв'язку із зростанням індексу інфляції та 4081 грн. - 10 % місячних. Також просив стягнути судові витрати у справі, зокрема 51грн. судового збору, 30 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду позовної заяви та 200грн. за надання правової допомоги.
Відповідач ОСОБА_4 звернувся в суд із зустрічною позовною заявою, в якій просив визнати договір позики від 07.06.2004 року недійсним. В обгрунтування вимог зустрічної позовної заяви покликався на те, що насправді вказаний договір позики був вчинений для приховання іншого правочину, а тому є удаваним. Це пов'язано з тим, що він мав намір придбати у ОСОБА_3 міст до автомобіля ВАЗ, за який і хотів оплатити останньому 530 грн. Однак, ОСОБА_3 грошей не взяв, а запропонував перевірити справність запчастини і вже через декілька днів, у разі справності запчастини, здійснити оплату за неї. Взамін цього, взяв у нього розписку, яку він підписав, оскільки не мав іншого виходу, проте коштів у розмірі 530 грн. не брав. Коли виявилося, що запчастина несправна, він повернув її ОСОБА_3, а вказаній розписці не надав значення. Таким чином, він та ОСОБА_3 фактично мали укласти договір купівлі-продажу, а не позики грошей. У зв'язку з цим, просив визнати договір позики від 07.06.2004 року недійсним.
Судом встановлено, що 07.06.2004 року сторони уклали між собою договір позики, згідно з яким ОСОБА_3 надав, а ОСОБА_4 прийняв у борг грошові кошти
розмірі 530 грн., які зобов'язувався повернути протягом п'ять днів. У разі неповернення
зазначених коштів протягом п'яти днів, ОСОБА_4 зобов'язувався сплачувати ОСОБА_3 щомісячно 10 % за користування грошовими коштами, тобто по 53 грн. за кожен
місяць.
Суд прийшов до висновку, що, враховуючи положення Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», судову практику їх застосування, а також той факт, що ОСОБА_3 не являється суб'єктом підприємницької діяльності, уповноваженим надавати фінансові послуги, останній не вправі вимагати від ОСОБА_4 сплати процентів, у зв'язку з чим позовні вимоги у цій частині задоволенню не підлягають.
Судова колегія погоджується з тим, що в цій частині слід відмовити в позові, т.я. відповідно до п.1 ч.2 ст.1048 Цивільного кодексу України договір позики вважається безпроцентним, якщо він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін.
Оскільки сума позики 530 грн. не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін, тому в суду не було підстав для стягнення щомісячно 10 % за користування грошовими коштами.
Тому доводи апелянта на те, що суд не вправі був покликатись на Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»не є підставою для скасування рішення в цій частині.
Що стосується позовних вимог ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів згідно договору позики у розмірі 530 грн. з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання, то суд прийшов до вірного висновку, що такі підлягають до задоволення на суму 695 грн. 36 коп.
Таким чином суд прийшов до висновку, що підлягає стягненню 530 грн. основного боргу та 695 грн. 36 коп. збільшення суми у зв'язку із зростанням індексу інфляції. Крім того з ОСОБА_4 підлягають стягненню судові витрати у справі, а саме 51 грн. оплаченого державного мита за подання позовної заяви, 30 грн. оплачених витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду позовної заяви та 80 грн., оплачених адвокату за оформлення позовної заяви.
Всього загальна сума, яка підлягає стягненню з ОСОБА_4 у користь ОСОБА_3, становить 1386 грн. 36 коп. (530 грн. + 695 грн. 36 коп. + 51 грн. + 30 грн. + 80 грн.).
Що стосується зустрічних позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, то суд прийшов до висновку, що такі не підлягають до задоволення виходячи з наступного.
При цьому суд вказав, що ОСОБА_4 зазначає, що насправді наміру на укладення зазначеного договору не мав, а мав намір придбати запчастину до транспортного засобу вартістю 530 грн., яку згодом повернув ОСОБА_3., а грошові кошти у зазначеному розмірі не отримував. Однак, із спірного договору позики (а.с.6) вбачається, що ОСОБА_4 власноручно підписав його, чого також не заперечував у судовому засіданні. Факт неотримання грошових коштів він спростовує показами свідка - своєї дружини ОСОБА_6, інших доказів на підтвердження такого факту останнім не представлено і у судовому засіданні не здобуто.
Рішення суду в цій частині сторонами не оскаржується.
Інші доводи апелянта не спростовують висновків суду, такі не ґрунтуються на законі та спростовуються вищенаведеним.
Отже, висновки суду відповідають обставинам справи, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому підстав для скасування його рішення немає.
Керуючись ч.1 п. 1 ст.307, ст. 308, ч.1 п.1 ст.314, ст.315, ст. 317 ЦПК України, колегія суддів,
у х в а л и л а :
Апеляційну ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Сколівського районного суду Львівської області від 22 лютого 2011 року залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий :
Судді: