У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 183/9672/24

№ 1-кс/183/2631/24

12 грудня 2024 року                                                                        м. Самар

Слідчий суддя Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 за участю секретаря судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні клопотання старшого слідчого Другого слідчого відділу (з дислокацією у місті Сєвєродонецьку) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську ОСОБА_3 у кримінальному провадженні №62024050010001392 відкритого за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, про застосування запобіжного заходу тримання під вартою

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець міста Мінськ, Білорусь, громадянина України, військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, який перебуває на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії – номера обслуги 3 групи мінометів 1 вогневого відділення 1 мінометної прикордонної застави 4 відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки ІНФОРМАЦІЯ_2 , у військовому званні «солдат», зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,-

підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України,

за участю сторін кримінального провадження:

прокурора ОСОБА_5 ,

встановив :

Слідчому судді  Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області надійшло клопотання старшого слідчого Першого слідчого відділу (з дислокацією у м. Краматорську) ТУ ДБР, розташованого у м. Краматорську ОСОБА_3  про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваного ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, погодженого прокурором Луганської спеціалізованої прокуратури у сфері оборони ОСОБА_6 у кримінальному провадженні, внесеному 19 квітня 2024 року до ЄРДР за № №62024050010001392

В обґрунтування клопотання слідчий зазначив, що на підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в України» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб введено воєнний стан.

У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався у встановленому Законом порядку та фактично на підставі зокрема Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 23 липня 2024 року N 469/2024, затвердженого Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 23 липня 2024 року № 3891-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 12 серпня 2024 року строком на 90 діб.

Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

На підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в України» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб введено воєнний стан.

У подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався у встановленому Законом порядку та фактично на підставі зокрема Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 23 липня 2024 року N 469/2024, затвердженого Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 23 липня 2024 року

№ 3891-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 12 серпня 2024 року строком на 90 діб.

Разом з тим, відповідно до витягу із наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 від 11.02.2024 року №105-ОС солдата ОСОБА_4 призначено на посаду інспектора прикордонної служби 3 категорії – номера обслуги 3 групи мінометів 1 вогневого відділення 1 мінометної прикордонної застави 4 відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Згідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.

Будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, солдат ОСОБА_4 , відповідно до вимог ст.ст. 9, 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1 – 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов`язаний свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов`язок, суворо дотримуватися Статутів Збройних Сил України, бути дисциплінованим, не допускати негідних вчинків самому та утримувати від них інших військовослужбовців.

Відповідно до ст. 12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов`язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов`язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові.

За приписами статей 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов`язків зобов`язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місці служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника).

Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов`язки військової служби на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять), чи поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов`язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника).

Проте, солдат ОСОБА_4 , достовірно знаючи свої обов`язки, передбачені зазначеним вище законодавством, яке регламентує порядок виконання військового обов`язку і проходження військової служби, та маючи можливість належно їх виконувати, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки і бажаючи їх настання, тобто діючи з прямим умислом, свідомо допустив їх порушення та вчинив військовий злочин проти встановленого порядку проходження військової служби за наступних обставин.

Так, у зв`язку з виконанням завдань за призначенням, пов`язаних із захистом незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України ІНФОРМАЦІЯ_2 виконує завдання за призначенням на території Донецької області.

13.02.2024 солдат ОСОБА_4 , усвідомлюючи реальну можливість участі у веденні бойових дій, вирішив не виконувати свої обов`язки щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України та самовільно залишив місце виконання бойового завдання свого підрозділу, розташоване у районі с. Іванівське Бахмутського району Донецької області.

Солдат ОСОБА_4 підозрюється у тому, що він, будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період на посаді інспектора прикордонної служби 3 категорії – номера обслуги 3 групи мінометів 1 вогневого відділення 1 мінометної прикордонної застави 4 відділу прикордонної служби (тип С) прикордонної комендатури швидкого реагування вогневої підтримки ІНФОРМАЦІЯ_2 , незаконно припинив виконувати свій конституційний обов`язок по захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності України, в умовах воєнного стану, в порушення вимог ст. ст. 17, 65 Конституції України, ст. ст. 1, 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», положень Військової присяги, ст. ст. 11, 16, 127, 128, 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1-4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, діючи з прямим умислом, а саме усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов`язків, без відповідних дозволів командирів і начальників та без поважних причин, 13.02.2024 самовільно залишив місце виконання бойового завдання свого підрозділу, розташоване в районі АДРЕСА_2 та по теперішній час ухиляється від несення обов`язків військової служби, проводячи час на власний розсуд, не пов`язуючи його з виконанням обов`язків військової служби.

Таким чином, солдат ОСОБА_4 за викладених вище обставин обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України – самовільне залишення військової частини, вчинене в умовах воєнного стану

18.09.2024 у відповідності до ст.ст. 276 - 278 КПК України складено письмове повідомлення про підозру у вчиненні ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, вручити яке не виявилося можливим у зв`язку з неможливістю встановити його місцезнаходження.

Крім цього, 29.11.2024 у відповідності до ст.ст. 276 - 278 КПК України складено письмове повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри у вчиненні ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України вручити яке не виявилося можливим у зв`язку з неможливістю встановити його місцезнаходження. Разом з вказаним, повідомлення про підозру та повідомлення про зміну раніше повідомленої підозри, а також повістки про виклик до слідчого у відповідності до ст. 135, 136 КПК України передано для вручення ОСОБА_4 родичам які спільно проживають з ним, а саме дружині ОСОБА_7 , та тітці ОСОБА_8 , про що на супровідних листах залишено відповідну відмітку.

Станом на 09.12.2024 року ОСОБА_4 не прибув на виклик уповноваженої службової особи, слідчого, тобто не з`явився 02, 03, 04 та 05 грудня 2024 року без поважних причин і не повідомив про причини свого неприбуття.

19.09.2024 постановою слідчого у кримінальному провадженні підозрюваного оголошено в розшук.

Наявність обґрунтованої підозри ОСОБА_4 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, підтверджується протоколом допиту свідка ОСОБА_9 , протоколом допиту свідка ОСОБА_10 , протоколом допиту свідка ОСОБА_11 , висновком службового розслідування та документацією доданою до нього.

Органом досудового розслідування зібрано достатньо доказів про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, яке згідно ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжкого злочину за який передбачене покарання у вигляді позбавленням волі на строк від п`яти до десяти років, у зв`язку з чим, до нього відповідно до ст. 183 КПК України може бути застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Статтею 183 ч. 1 КПК України визначено, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден з більш м`яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК України, якою передбачено умови, мету і підстави застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Метою обрання запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спроб: переховуватися від органу досудового розслідування та суду; незаконно впливати на свідків.

Відповідно до ч. 2 ст. 177 КПК України підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити такі дії: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на свідків, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні.

Таким чином, для досягнення мети і завдань кримінального провадження, на даний час у сторони обвинувачення виникла необхідність у застосуванні запобіжного заходу у виді тримання під вартою стосовно підозрюваного.

Така потреба обумовлена наявністю ризиків, передбачених п.п. 1, 3, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України. Так, в обґрунтування застосування запобіжного заходу щодо підозрюваного покладається необхідність запобігання спробам:

- переховуватися від органу досудового розслідування та суду, обґрунтовується, тим, що ОСОБА_4 підозрюється у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачене покарання у вигляді позбавленням волі на строк від п`яти до десяти років, у зв`язку із чим розуміючи тяжкість понесення покарання у разі визнання ОСОБА_4 винним у вчиненні інкримінованого злочину, останній може переховуватись від органів досудового розслідування та/або суду з метою уникнення понесення покарання.

- незаконно впливати на свідків у цьому ж кримінальному провадженні, що підтверджується тим, що підозрюваний може вплинути на свідків, які разом з ним проходять військову службу в одній військовій частині, що фактично створить умови для здійснення впливу на безпосередніх свідків, у тому числі шляхом залякування та здійснення стосовно останніх насильницьких дій та можливістю погрозою застосування насильства до начальника. Слід зазначити, що ризик незаконного впливу на свідків залишається актуальним з огляду на встановлену КПК України процедуру отримання показань від осіб, які є свідками, у кримінальному провадженні, а саме усно шляхом допиту особи в судовому засіданні відповідно до положень ст. 23 КПК України. Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них, відповідно до ч. 4 ст. 95 КПК України. Тобто ризик впливу на свідків існує не лише на початковому етапі кримінального провадження при зібранні доказів, а й в подальшому на стадії судового розгляду до моменту безпосереднього отримання судом показань від свідків та дослідження їх судом.

- вчиняти інше кримінальне правопорушення підтверджується тим, що ОСОБА_4 , перебуваючи на волі, як військовослужбовець військової служби за призовом на військову службу осіб за мобілізацією може вчинити інший військовий злочин, дезертирство за ст. 408 ч. 4 КК України, тим самим переховуватися та ухилятися від кримінальної відповідальності. Крім того, бажання підозрюваного уникнути відповідальності та тяжкість покарання, що йому загрожує, безумовно свідчать про можливість втечі підозрюваного.

Обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно ОСОБА_4 відповідає суспільному інтересу.

Крім того, гарантії того, що підозрюваний не вчинить інше кримінальне правопорушення, відсутні.

Все вищезазначене дає органу досудового розслідування достатні підстави вважати, що підозрюваний ОСОБА_4 при застосуванні більш м`якого запобіжного заході ніж тримання під вартою, у подальшому може переховуватись від слідства та суду та незаконно впливати на свідків по кримінальному провадженню.

В обґрунтування необхідності застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вважаю за доцільне звернути увагу суду на наступні обставини, які в силу ст. 178 КПК України, мають враховуватись судом при обранні запобіжного заходу:

       1. Вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним ОСОБА_4 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України.

ОСОБА_4 обґрунтовано підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України з огляду на наявні докази, що перелічені вище у мотивувальній частині вказаного клопотання.

       2. Тяжкість покарання.

       Санкція злочину, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК, у вчиненні якого підозрюється ОСОБА_4 , передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років.

У разі задоволення клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до підозрюваного може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням – у разі застосування до підозрюваного запобіжного заходу у виді тримання під вартою підозрюваний буде позбавлений можливості переховуватись від органу досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду, впливати у незаконний спосіб на учасників кримінального провадження. Окрім цього, буде забезпечено виконання процесуальних обов`язків підозрюваним.

       За таких обставин орган досудового розслідування, прокурор отримає можливість закінчити досудове розслідування відносно підозрюваного у найкоротший строк, прийнявши відповідне процесуальне рішення, забезпечити виконання завдання кримінального провадження - захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

У разі обрання судом альтернативного виду запобіжного заходу підозрюваному у виді застави, з урахуванням майнового становища підозрюваного, зокрема рівня матеріального забезпечення військовослужбовців, тяжкості кримінального правопорушення в якому він підозрюється, необхідно визначити заставу у розмірі 400 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, з покладенням відповідних обов`язків, в порядку ч. 5 ст. 194 КПК України.

З огляду на те, що органом досудового розслідування доведено та підтверджено вищевказаними матеріалами існування ризиків, передбачених ст. 177 КПК України; що підозрюваний ОСОБА_4 , має можливість переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, може здійснити вплив на свідків, тому що суворість покарання за кримінальне правопорушення, наслідки та ризик втечі для підозрюваного у цьому випадку можуть бути признаними як менш небезпечними ніж покарання і процедура виконання покарання, а також беручи до уваги вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення, тяжкість покарання, що загрожує йому у разі визнання підозрюваного винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, його вік, посаду, репутацію, стан здоров`я, майновий стан та інші обставини, приймаючи до уваги особливу суспільну небезпеку протиправних дій ОСОБА_4 , для запобігання вказаним ризикам об`єктивно необхідним є застосування щодо нього запобіжного заходу - тримання під вартою, як до особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк від п`яти до десяти років.

Отже, досягнення мети визначеної у ст. 177 КПК України наразі можливе виключно шляхом взяття під вартою ОСОБА_4 .

Такий висновок прокурора не суперечить як національному законодавству, так і практиці Європейського Суду з прав людини, згідно з якою допустимими підставами для взяття й тримання особи під вартою є наявність із боку цієї особи таких загроз як: перешкоджання розслідуванню, вплив на свідків та інших осіб, ухилення від слідства та суду або повторне вчинення злочину, за умови доведеності таких ризиків (рішення у справах Смірнов проти Росії від 24 липня 2003 року; Вемгофф проти Німеччини від 27 червня 1968 року; Штегмюллер проти Австрії від 10 листопада 1969 року; Мацнеттер проти Австрії від 10 листопада 1969 року; Летельєр проти Франції від 26 червня 1991 року та ін.), також тривалість існування обґрунтованої підозри у вчиненні затриманою особою злочину як неодмінна умова законності її продовжуваного тримання під вартою (рішення ЄСПЛ «Геращенко проти України» від 7 листопада 2013 року) та суворість покарання, яке може бути призначено, як слушний елемент в оцінці ризику можливості переховування від суду чи скоєння іншого злочину. Серйозність висунутих обвинувачень свідчить про те, що державні органи могли виправдано вважати, що такий ризик існує (рішення ЄСПЛ «Москаленко проти України» від 20 травня 2010 року).

Європейський суд з прав людини у своїй практиці неодноразово вказував на те, що позбавлення свободи може бути виправданим лише тоді, коли інші, менш суворі запобіжні заходи, по-перше, були розглянуті, а по-друге, за результатами розгляду визнані такими, що не зможуть забезпечити мети, досягнення якої вимагається (Рішення у справі Амбрушкевич проти Польщі).

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року передбачено, що при розгляді справ суди застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Відповідно до листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №511-550/0/4-13 від 04 квітня 2013 року «Про деякі питання порядку застосування запобіжних заходів під час досудового розслідування та судового провадження відповідно до Кримінального процесуального кодексу України», слідчому судді, суду слід враховувати, що рішення про застосування одного із видів запобіжних заходів, який обмежує права і свободи підозрюваного, обвинуваченого, має відповідати характеру певного суспільного інтересу, що, незважаючи на презумпцію невинуватості, превалює над принципом поваги до свободи особистості.

Крім цього, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, суд своїм рішенням повинен забезпечити не тільки права підозрюваного, а й високі стандарти охорони загальносуспільних прав та інтересів. Забезпечення таких стандартів, як підкреслює Європейський суд з прав людини, вимагає від суду більшої суворості в оцінці порушень цінностей суспільства.

Сторона обвинувачення акцентує увагу суду, що під час розгляду клопотання відомостей, які би безумовно свідчили про неможливість перебування ОСОБА_4 , під вартою, немає, відсутні докази і наявності в останнього міцних соціальних зв`язків, інших даних, які б переважили ризики передбачені ст. 177 КПК України.

В судовому засіданні прокурор вказала, що просить відкласти розгляд клопотання про застосування до підозрюваного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до затримання ОСОБА_4 .

Слідчий суддя, дослідивши заявлене клопотання, вислухавши доводи прокурора, у відповідності до вимог ст. 189 КПК України вважає його не обґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

На теперішній час в Україні наявна різна практика розгляду слідчими суддями клопотання щодо дозволу на затримання підозрюваного або обвинуваченого з метою приводу. Найчастіше слідчі судді вимагають формального підтвердження факту завчасного повідомлення особі про підозру. Водночас наявні випадки надання дозволу на затримання без попереднього повідомлення особі про підозру, в яких слідчі судді керуються загальними засадами кримінального судочинства. Слідчі судді не мають уніфікованого підходу до вирішення питання щодо одночасно поданих клопотань: 1) про дозвіл на затримання та 2) про обрання запобіжного заходу. Зокрема, наявні практики задоволення першого та відмови у задоволенні другого через фізичну відсутність особи, котра підлягає триманню під вартою. Паралельно наявні й практики одночасного винесення рішення щодо обох клопотань та закріплення їх в одній ухвалі, якою задовольняється перше та відмовляється у задоволенні другого клопотання. Крім того, наявні й практики задоволення першого клопотання та зупинення провадження або відкладення розгляду другого клопотання до моменту затримання особи.

Вирішуючи це питання слід звернути увагу на наступне.

Так, відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому статтею 247 цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя відповідного апеляційного суду. Слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду.

Повноваження слідчого судді в кримінальному процесі можна поділити на три основні групи: повноваження слідчого судді при застосуванні заходів процесуального примусу на стадії досудового розслідування кримінальної справи; повноваження слідчого судді при розгляді скарг на дії та рішення особи, яка здійснює дізнання, слідчого чи прокурора; повноваження слідчого судді при проведенні слідчих дій, які обмежують конституційні права людини і громадянина.

Перша група повноважень слідчого судді стосується прийняття рішення при розгляді подання органу дізнання, слідчого та прокурора про застосування заходів процесуального примусу до підозрюваного, обвинуваченого. Рішення про застосування всіх без винятку запобіжних заходів: це виключна компетенція слідчого судді, оскільки останні в тій чи іншій мірі обмежують конституційні права та свободи людини; слідчому судді належить право на скасування або зміну обраного заходу кримінального процесуального примусу; до компетенції слідчого судді віднесені й питання про короткострокове примусове медичне лікування (примусове годування) особи, яка тримається під вартою. Статтею 204 КПК України передбачена заборона затримання особи без дозволу слідчого судді, суду у випадку, якщо вона підозрюється або обвинувачується у тому ж кримінальному правопорушенні.

До інших повноважень слідчого судді на стадії досудового розслідування віднесено надання дозволу на: проникнення до житла чи іншого володіння особи (стаття 233 КПК України); проведення обшуку (стаття 234 КПК України); проведення огляду у випадку, якщо його необхідно провести в житлі чи іншому володінні особи (ст. 237 КПК України); проведення огляду трупа, якщо він провадиться одночасно з оглядом місця події, яким є житло чи інше володіння особи (ч. 2 ст. 238 КПК України); вирішення питання про залучення експерта у разі відмови слідчого, прокурора в задоволенні клопотання сторони захисту про таке залучення (ст. 244 КПК України); вирішення питання про відбирання біологічних зразків, необхідних для проведення експертизи, у разі відмови особи добровільно їх надати (ч. 3 ст. 245 КПК України); направлення особи до відповідного медичного закладу для проведення психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 509 КПК України).

Отже, слідчий суддя фактично у кримінальному провадженні виступає гарантом дотримання і захисту прав, свобод та інтересів підозрюваних і обвинувачених осіб. Перевага інституту слідчого судді полягає в тому, що він не належить до системи правоохоронних органів, які безпосередньо проводять розслідування, він є об`єктивною і незалежною, неупередженою фігурою, яка може приймати самостійні рішення.

Однією з найсуттєвіших змін у межах реформування кримінального процесу протягом останніх років стало запровадження судового контролю за стадією досудового розслідування. Для здійснення цих функцій було запроваджено окрему функціональну ланку у межах діяльності суду - слідчого суддю. Передбачалося, що у такий спосіб буде сформований дієвий інструмент для захисту прав людини від непропорційного втручання з боку слідчих, детективів, прокурорів. Фактично, саме слідчі судді мали би постійно знаходити справедливий баланс між державним інтересом ефективно розслідувати факти вчинення злочинів та не допущенням надмірного і непропорційного втручання в нормальну життєдіяльність громадян, навіть у випадку, коли є підстави вважати, що вони можуть бути причетними до вчинення злочину. Проте гарантії презумпції невинуватості мають бути непорушними.

Таким чином слідчий суддя вважає, що при вирішенні даного клопотання слідчий суддя повинен керуватися лише вимогами закону, не допускати самостійного розширення своїх повноважень та застосовувати лише національне та міжнародне законодавство. Слідчий суддя також вважає, що, оскільки жодним нормативним актом не передбачене рішення слідчого судді окрім задоволення клопотання, відмова в задоволенні клопотання та в обмежених випадках – повернення клопотання, слідчий суддя не має повноважень щодо зупинення розгляду клопотання.

Крім того, у відповідності до ч. 1 ст. 191 КПК України затримана на підставі ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше тридцяти шести годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу.

Однак ця норма фактично суперечить деяким нормам міжнародного права, в тому числі й Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Так, відповідно до статті 5 зазначеної Конвенції:

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув`язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов`язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "с" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

Статтею 6 цієї ж Конвенції визначено:

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини (далі – Суд), яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Так, у справі «Трегубенко проти України» заявник скаржився, що остаточне і обов`язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.

Слід зазначити, що на час розгляду цієї справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточних і обов`язкових рішень суду в порядку нагляду.

Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов`язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.

У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах «Науменко проти України», «Полтораченко проти України» та «Тімотієвич проти України». Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов`язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття «справедливий суд» може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

У зв`язку з цим слід нагадати позицію Суду, який зазначив, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не належить до компетенції Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див. Garcia Ruiz v. Spain). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки. Це питання регулюється, головним чином, національними законодавством та судами. Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди аргументувати прийняті ними рішення, це не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.

Так, у справі «Мельничук проти України» заявник скаржився на несправедливе рішення національних судів у його справі, посилаючись на національне законодавство. Суд, розглянувши матеріали, надані заявником, вирішив, що заявник не надав доказів щодо скарги про порушення у цій справі процесуальних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції і вирішив, що заява є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Мельничук проти України»).

Наступною гарантією, що закріплена п. 1 статті 6 Конвенції є незалежність та безсторонність судової влади. Слід зазначити, що Європейським судом у багатьох справах було визначено принципи, за якими суд можна визначити як безсторонній.

Зокрема, у справі «Pullar v. United Kingdom» Суд вказав, що судова практика передбачає два критерії для встановлення безсторонності суду в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції. По-перше, потрібно встановити, що суд був суб`єктивно безсторонній, тобто жоден із його членів відкрито не проявляв упередженість та особисту зацікавленість. Особиста безсторонність презюмується доти, доки не буде доведено інше. По-друге, суд повинен бути об`єктивно безсторонній, тобто передбачається існування достатніх гарантій, щоб виключити будь-які сумніви щодо цього».

Що стосується практики Суду у питаннях незалежності судової влади України, то вони були розглянуті Судом у справі «Совтрансавто-Холдинг проти України». Рішення у цій справі створило прецедент, який має значний вплив на подальшу практику як українського судочинства, так і самого Європейського суду.

У цій справі заявник наполягав на тому, що незаконне збільшення частки капіталу в акціонерному товаристві мало наслідком втрату заявником контролю за діяльністю підприємства та його майном.

Заявник наголошував на тому, що його справа не була розглянута справедливо та протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом. Він також скаржився на відсутність відкритого слухання при розгляді його справи.

У своєму рішенні Європейський суд проаналізував діяльність господарських судів України, у тому числі і Вищого господарського суду України, під час розгляду справи, у якій стороною виступало російське підприємство «Совтрансавто – Холдінг», і констатував, що суди допустили порушення права юридичної особи на справедливий судовий розгляд справи, який мав також вплив на право власності заявника.

Так, Суд вкотре звернув увагу на процедуру внесення протесту як на таку, що не відповідає принципу юридичної визначеності. Також Суд висловив свою стурбованість щодо різних та часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами. Врешті-решт, Суд звернув увагу на численні випадки втручання українських органів державної влади найвищого рівня в судове провадження в цій справі.

Суд дійшов висновку, що втручання, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, було таким, що суперечило поняттю «безсторонній і незалежний суд» в сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи судом у «розумні строки». Слід відмітити, що у своїй практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим, були встановлені певні критерії, в світлі яких слід оцінювати тривалість провадження це: складність справи; поведінка заявника; дії відповідних органів. Ці питання аналізувались судом у справі «Странніков проти України», де Суд дійшов висновку, що тривалість оскаржуваного процесу була надмірною та не відповідала вимозі «розумності строку».

У вказаній справі заявник звернувся до суду з позовом про визнання його засновником підприємства-відповідача та відшкодування моральної шкоди. Судовий процес у справі було розпочато у травні 1995 року. Після розгляду усіх документів, які були йому надані, Суд дійшов висновку, що у справі загальна тривалість оскаржуваного процесу є надмірною та не відповідає вимозі «розумності строку». Суд наголосив, що оскаржуваний процес закінчився 26 січня 2004 року, коли заявнику була виплачена заборгованість. Таким чином, провадження тривало близько 8 років та 8 місяців для 4 інстанцій (включаючи інстанції виконання), тобто близько 6 років та 4 місяців після визнання Україною права особи на подання індивідуальної заяви до Суду.

Справа «Науменко проти України» також розглядалась Судом на предмет «розумності строку» судового розгляду скарг заявниці, що стосувались отримання нею соціальних пільг та пенсії як ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС.

Суд, оцінюючи тривалість провадження у справі заявниці в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, дійшов висновку, що поведінка заявниці протягом розгляду справи була належною. Також Суд зазначив, що провадження щодо отримання компенсації було наслідком зменшення розміру пенсії заявниці та позбавлення її пільг, наданих їй як ліквідатору наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. В світлі цих обставин та враховуючи складне фінансове становище заявниці та стан її здоров`я, розгляд справи мав для неї безсумнівно важливе значення. Суд наголосив на тому, що для заявниці було життєвою необхідністю вимагати скорішого вирішення її скарг.

Враховуючи тривалість провадження після 11 вересня 1997 року (5 років, 8 місяців і 1 день), Суд дійшов висновку, що при вирішенні справи заявниці мала місце необґрунтована затримка і у цій справі мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції у тому сенсі, що «цивільні права» заявниці були визначені з порушенням «розумного строку».

Іншого висновку щодо тривалості провадження Суд дійшов у справі «Полтораченко проти України», де заявник скаржився на невиправдано довгу тривалість провадження та несправедливість цього провадження через скасування за протестом голови Верховного суду АРК в порядку нагляду остаточного та обов`язкового рішення, винесеного на його користь.

Оцінюючи тривалість провадження у справі заявника в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, Суд зазначив, що предмет судового розгляду не був особливо складним, але передбачав деякі складнощі щодо встановлення суми компенсації, яка підлягала виплаті заявнику. Проте Суд зазначив, що не дивлячись на відкладення справи та скасування в кінцевому порядку остаточного рішення, винесеного на користь заявника, провадження у цілому з безперервним судовим розглядом не перевищило три роки та два місяці. Тому Суд дійшов висновку, що тривалість сама собою не перевищувала таку, яка може вважатися «розумною».

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

30 березня 2006 року набув чинності Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Зазначений Закон встановлює обов`язкове здійснення юридичної експертизи всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також Законом передбачено здійснення перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду.

Важливо підкреслити, що відповідно до вказаного Закону суди України при розгляді справ повинні застосовувати Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином слідчий суддя вважає, що клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у даному кримінальному провадженні повинне бути розглянуто без урахування результатів розгляду клопотання про надання дозволу на затримання та в строки, визначені діючим законодавством, що повністю відповідатиме поняттям «компетентний суд» та «в розумні строки». Навпаки, зупинення провадження у цьому клопотанні фактично порушить зазначені принципи міжнародного права.

Слідчий суддя також проаналізував практику національного законодавства в питанні розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою після задоволення клопотання про затримання з метою приводу.

Так, ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду частково задоволено клопотання старшого детектива Національного антикорупційного бюро України, погоджене прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, та обрано, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника на вказану ухвалу закрито, а апеляційну скаргу із доданими до неї матеріалами повернуто.

Апеляційний суд дійшов висновку, що зазначена ухвала слідчого судді, постановлена в порядку ч. 6 ст. 193 Кримінального процесуального кодексу України, оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.

Суд апеляційної інстанції, що рішення слідчого судді про обрання особі, яка перебуває в міжнародному розшуку, за її відсутності запобіжного заходу у виді тримання під вартою за своєю правовою природою є дозволом на затримання особи з метою приводу, оскільки після затримання особи на підставі ухвали, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, не пізніше як через 48 годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду не погодилася з таким висновком.

Об`єднана палата дійшла висновку, що рішення слідчого судді, суду про обрання запобіжного заходу, прийняте в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, за своїм правовими наслідками підпадає під поняття «постанова про утримання під вартою» в розумінні ст. 25 Європейської конвенції про видачу правопорушників.

Так, процедура, передбачена в ч. 6 ст. 193 КПК України, є випадком, який дозволяє суду розглянути клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого лише у разі доведення прокурором наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України, а також наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук.

Слідчий суддя, суд розглядає клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та може обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого лише у разі доведення прокурором наявності підстав, передбачених статтею 177 цього Кодексу, а також наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук. У такому разі після затримання особи і не пізніш як через сорок вісім годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу.

У такому разі після затримання особи і не пізніш як через сорок вісім годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу. Об`єднана палата вважає, що такий імперативний обов`язок покладено на слідчого суддю, суд саме з метою дотримання прав та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого на участь у судовому розгляді та реалізації відповідних прав.

У даному випадку обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, хоча й не призводить до негайного взяття особи під варту, однак виступає правовою підставою для затримання і доставки цієї особи до місця кримінального провадження.

Після затримання особи за межами України, слідчий, прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, або суд, який розглядає справу чи яким ухвалено вирок, готує клопотання про видачу особи в Україну, до якого серед інших документів обов`язково додається засвідчена копія ухвали слідчого судді або суду про тримання особи під вартою, якщо видача запитується для притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 575 КПК України).

Тобто, ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є документом, на підставі якого здійснюється затримання особи за межами України, ухвалюється рішення про застосування екстрадиційного арешту для забезпечення видачі особи з метою притягнення до кримінальної відповідальності та здійснюється доставка особи на території України до місця кримінального провадження.

ВС зазначив, що при цьому час затримання такої особи фактично може перевищувати 30 діб - тримання під вартою за ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 40 діб - тимчасовий арешт за ст. 16 Європейської конвенції про видачу правопорушників та 60 діб - строк дії ухвали про тримання під вартою за ч. 1 ст. 197 КПК.

ВС зауважив, що на відміну від затриманої особи з метою приводу, яка має гарантії не пізніше 36 годин з моменту затримання бути звільненою або доставленою до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу, затримана особа на підставі ухвали слідчого судді, суду, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, може бути затриманою і утримуватись під вартою протягом усього часу, необхідного для екстрадиції та доставки її до місця кримінального провадження.

Отже, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 193 КПК, має правовим наслідком обмеження права на свободу та особисту недоторканність.

ВС наголосив, що ототожнення такого порядку обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з дозволом на затримання особи з метою приводу є неприпустимим, оскільки розгляд клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу здійснюється в іншому порядку в закритому судовому засіданні за участю прокурора, судом перевіряються інші (відмінні) підстави і обставини, а також ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу має інші правові наслідки та терміни дії, ніж ухвала про застосування запобіжних заходів.

Затримана на підставі ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 36 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. 191 ч. 1 КПК). У випадку затримання особи на підставі ухвали слідчого судді, суду, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, такі гарантії в затриманої особи відсутні та залежать від законодавства країни, в якій вона перебуває, а також часу, необхідного для екстрадиції та доставки до місця кримінального провадження, що може перевищувати 60 днів.

А закриття апеляційного провадження судом апеляційної інстанції позбавило сторону захисту можливості перевірки за її ініціативою судового рішення, яким обмежується право на свободу та особисту недоторканість підозрюваної.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду, виходячи із системного аналізу норм Конвенції, Європейської конвенції про видачу правопорушників, Конституції України, глави 18 КПК, рішень Конституційного Суду України та ЄСПЛ, дійшла висновку, що ухвала слідчого судді, суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, постановлена в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 309 КПК може бути оскаржена в апеляційному порядку (постанова від 14.02.2022 у справі № 991/3440/20).

Слідчий суддя встановив відсутність будь яких підстав для розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, так як згідно ст. 193 КПК України розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за участю підозрюваного. Законом не передбачено розгляд клопотання про застосування запобіжного у даному кримінальному провадження без підозрюваного.

Таким чином слідчий суддя вважає, що розгляд даного клопотання не може бути пов`язаний з результатами розгляду клопотання про затримання з метою приводу, оскільки законодавець дійсно передбачив навіть різні порядки розгляду цих клопотань, різні підстави для їх задоволення, різні обставини, що вивчаються судом під час розгляду клопотань.

Відповідно до ч. 1 ст.193 КПК України розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за участю прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, крім випадків, передбачених частиною шостою цієї статті.

Як вбачається з наведеного, доказів про те, що ОСОБА_4 перебуває на тимчасово окупованій території України прокурором надано не було. А тому розглянути клопотання в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України не можливо.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 193, 194 КПК України, слідчий суддя,-

постановив :

в задоволенні клопотання старшого слідчого Другого слідчого відділу (з дислокацією у місті Сєвєродонецьку) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську ОСОБА_3 у кримінальному провадженні №62024050010001392 відкритого за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК України, про застосування запобіжного заходу тримання під вартою ОСОБА_4 - відмовити.

На ухвалу може бути подано апеляційну скаргу безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня проголошення повного тесту ухвали.

Слідчий суддя                                                          ОСОБА_1