СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ  АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ   СУД

Постанова

Іменем України

11 жовтня 2006 року

Справа № 2-20/10731-2006

                    Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді                                                  Плута В.М.,

суддів                                                                      Горошко Н.П.,

                                                                                          Сотула В.В.,

за участю представників сторін:

позивача: не з'явився;

відповідача: не з'явився;

третя особа: не з'явився;

розглянувши апеляційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Кримзалізобетон" на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя    Луцяк М.І.) від 22.08.2006 у справі № 2-20/10731-2006

за позовом           товариства з обмеженою відповідальністю "ІВЕР" (вул. Гагаріна, 3,Сімферополь,95000)

до           Міністерства оборони України (Повітрянофлотський пр-т, 6, Київ-168, 03168)

3-тя особа  відкрите акціонерне товариство "Кримзалізобетон"  (вул. Монтажна, 3, ГРЕС,Сімферополь,95493)

про визнання права спільної часткової власності на майно

                                                            

                                                            ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду від 22.08.2006 року у справі № 2-20/10731-2006 позов товариства з обмеженою відповідальністю „Івер” задоволено. Суд визнав позивача співвласником у спільній частковій власності на майно військового містечка № 15, розташованого за адресою: м. Сімферополь, вул. Гагаріна, 3, а також визнав за товариством з обмеженою відповідальністю „Івер” право спільної часткової власності на майно військового містечка № 15.

При прийнятті рішення, суд першої інстанції виходив з того, оскільки товариством з обмеженою відповідальністю „Івер” були зроблені невідокремлювані поліпшення майна, орендованого за договором оренди №170/1997/ГоловКЕУ, позивач, у порядку статей 331, 355, 357 Цивільного кодексу України, набув право спільної часткової власності.

Не погодившись з цим судовим актом, третя особа –відкрите акціонерне товариство „Кримзалізобетон” звернулось до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, у задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю „Івер” про визнання права власності відмовити.

Доводи відкритого акціонерного товариства „Кримзалізобетон”, викладені в апеляційній скарзі, полягають у тому, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням положень Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, який, у разі здійснення орендарем невідокремлюваних поліпшень орендованого майна, надає орендареві лише право на відшкодування таких поліпшень, а також вважає, що набуття права власності по заявлених позивачем підставах не підпадає під поняття виникнення права власності, які передбачені Цивільним кодексом України. Третя особа також посилається на той факт, що договір оренди №170/1997/ГоловКЕУ визнаний недійсним у судовому порядку та не може створювати правових наслідків.  

Відповідно до статті 98 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу були належним чином повідомлені про час і місце розгляду справи.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України, зобов’язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін – це право, а не обов’язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез’явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Реєстром відправки вихідної кореспонденції (списком згрупованих внутрішніх поштових відправлень) Севастопольського апеляційного господарського суду від 05.10.2006 підтверджується належне своєчасне повідомлення сторін у даній справі про час та місце слухання справи (а.с. 184).

Яких-небудь клопотань сторін про відкладення слухання справи до суду не надходило.

Судова колегія вважає можливим розглянути справу без участі сторін за наявними документами в матеріалах справи.

Повторно розглянувши справу у порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України судовою колегією встановлено наступне.  

Між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Сімферополя та товариством з обмеженою відповідальністю „Івер” був укладений договір оренди нежитлових приміщень окремої будівлі № 44 у військовому містечку №15 по вул. Гагаріна, 3 у м. Сімферополі.

Відповідно до пункту 1.2 договору, вказані вище приміщення передаються орендареві для складу та виробництва товарів народного споживання.

Пунктом 2.2 договору оренди № 170/1997/ГоловКЕУ визначено, що передача майна в оренду не тягне за собою передачі орендарю права власності на орендоване майно. Власником орендованого майна залишається Держава, а Орендар –товариство з обмеженою відповідальністю „Івер” володіє та користується ним протягом терміну оренди.

Відповідно до пункту 6.1 договору, орендар має право вносити зміни до складу орендованого майна, проводити реконструкцію, розширення за згодою з Орендодавцем.

Строк дії договору оренди сторонами визначений у два роки –до 31.12.1998 року.

В подальшому, дію договору оренди №170/1997/ГоловКЕУ було пролонговано на два роки – до 31.12.2000 року (а.с.74).

13.08.2001 року між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Сімферополя та товариством з обмеженою відповідальністю „Івер” був укладений договір оренди № 203/2001/ГоловКЕУ, предметом якого з`явились  нежитлові приміщення площею 889,69 кв.м. у будівлі № 44 у військовому містечку №15 по вул. Гагаріна, 3 у м. Сімферополі.

У травні 2006 року товариство з обмеженою відповідальністю „Івер” звернулось до господарського суду з позовом про визнання права спільної часткової власності на орендоване майно. В обґрунтування позовних вимог товариства з обмеженою відповідальністю „Івер” посилається на той факт, що ним було зроблено невідокремлювані поліпшення орендованого майна, вартість яких складає 12217,00 грн., а також посилається на норму статті 331 Цивільного кодексу України, яка передбачає набуття права власності на виготовлену або створену річ.

Вислухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія вважає, що апеляційна скарга відкритого акціонерного товариства „Кримзалізобетон” підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як було зазначено судовою колегією, між Квартирно-експлуатаційним відділом м. Сімферополя та товариством з обмеженою відповідальністю „Івер” був укладений договір оренди нежитлових приміщень, які є державним майном та на підставі Постанови Кабінету міністрів України № 316 від 05.05.1995 року передані в оперативне управління військовому містечку №15, розташованому по вул. Гагаріна, 3 у м.Сімферополі.

Відповідно до частини 1 статті 23 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”, передача майна в оренду не припиняє права власності на це майно.

Стосовно наслідків здійснення орендарем невідокремлюваних поліпшень орендованого майна, то дослідження судовою колегією чинного законодавства у галузі оренди державного майна дозволяє зробити висновок про можливість настання наступних наслідків:

* обов`язок орендодавця компенсувати орендареві вартість поліпшень орендованого майна, за умови: здійснення орендарем невіокремлювальних поліпшень за рахунок власних коштів, наявність згоди орендодавця на здійснення таких поліпшень, що передбачено частиною 2 статті 27 Закону України „Про оренду державного та комунального майна”;

* частина 1 статті 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" також передбачає можливість приватизації об'єкта оренди відповідно до чинного законодавства.

Однак, можливість приватизації об'єкта оренди настає, відповідно до статті 51 Закону України "Про державну програму приватизації" №1723-111 від 18.05.2000 року, у разі одночасної наявності таких обставин:

1. прийняття органом приватизації рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, приміщення). У такому випадку орендар одержує право на викуп цього майна;

2. здійснення орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менш як 25 відсотків залишкової (відновної за вирахуванням зносу) вартості майна (будівлі, споруди, приміщення). Оцінка вартості об'єкта приватизації у цьому разі здійснюється із застосуванням експертної оцінки.

Інших наслідків, зокрема, можливість переходу права власності на орендоване майно за умови  здійснення невідокремлюваних поліпшень, нормами чинного не передбачають.

Що стосується посилань суду першої інстанції на норму 331 Цивільного кодексу України, яка передбачає набуття права власності на виготовлену або створену річ, судова колегія вважає таке посилання безпідставним виходячи з наступного.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Судова колегія вважає за необхідне зазначити, що право власності може виникати при наявності певних юридичних фактів, що поділяються на первісні та похідні. За первісних підстав право власності виникає на річ вперше або незалежно від волі попередніх власників: новостворене майно –стаття 331 Цивільного кодексу України, переробка речі, привласнення загальнодоступних дарів природи, безхазяйна річ, набуття права власно сіна рухому річ, від якої власник відмовився, знахідка, бездоглядна домашня тварина, скарб, набувальна давність, викуп пам`ятки історії та культури, реквізиція та конфіскація. За похідними підставами право власності на річ виникає за волею попереднього власника.

Відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України, право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд апеляційної інстанції вважає, що право власності на нову річ виникає в той момент, коли в результаті виготовлення чи створення з`являється об`єкт, який може кваліфікуватись як нова річ. Крім того, при створенні нової речі  відсутні правовідносини правонаступництва, оскільки право власності виникає на річ, яка раніше не існувала.

У даному випадку, має місце здійснення поліпшень у відношенні нерухомого об`єкту, який існував та власник якого відомий. Тому, ствердження про створення нової речі є безпідставними, а застосування норми цивільного законодавства, яка регулює правовідносини стосовно створення нової речі у даному випадку є неприпустимим.    

Необґрунтованим є також застосування судом першої інстанції положень статей 355, 357 Цивільного кодексу України, які регулюють поняття спільної власності та порядок визначення часток у праві спільної часткової власності.

Так, відповідно до частини 1 статті 355 Цивільного кодексу України, майно, що у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності.

Таким чином, умовою застосування, у даному випадку, наведеної вище норми є доведення позивачем того факту, що він є співвласником орендованого об`єкту.

Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Однак, товариством з обмеженою відповідальністю „Івер” у встановленому законом порядку не доведено наявності у нього прав власника на орендоване майно.

Крім того, згідно з частинами 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Підставами   виникнення   цивільних  прав  та  обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення  літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Позивач вважає, що право спільної часткової власності на орендоване майно виникло на підставі договорів оренди № 170/1997/ГоловКЕУ та № 203/2001/ГоловКЕУ, а також дій по проведенню невідокремлюваних поліпшень орендованого майна.

Однак,  рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 06.10.2005 року у справі № 2-26/7636-2005 за позовом відкритого акціонерного товариства „Кримзалізобетон” до Міністерства оборони України, колективного підприємства фірми „Івер”, 8-го гарнізонного будинку офіцерів ВМС України договір оренди державного майна № 203/2001/ГоловКЕУ, що знаходиться в управлінні міністерства оборони України, визнано недійсним, а також зобов`язано колективне підприємство фірму „Івер” звільнити та передати відкритому акціонерному товариству „Кримзалізобетон” розташовані по вул. Гагаріна, 3 у м. Сімферополі приміщення, які були предметом договору оренди. Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 05.12.2005 року вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України, факти встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Таким чином, судовим рішенням що набрало чинності, встановлений факт недійсності договору, на який позивач посилається як на підставу виникнення права власності на орендовані приміщення.

Відповідно до частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

За таких обставин, судова колегія приходить до висновку про існування декількох підстав, кожна з яких є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

На підставі викладеного, оскаржуване рішення господарського суду Автономної Республіки Крим є прийнятим з порушенням норм матеріального права, у зв`язку з чим, підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 101, 103 п.2, 104 ч.1 п.п.1, 4, 105 Господарського процесуального кодексу України, суд

                                                            ПОСТАНОВИВ:          

1. Апеляційну  скаргу  відкритого  акціонерного  товариства „Кримзалізобетон” задовольнити.

2.  Рішення господарського суду Автономної республіки Крим від 22 серпня 2006 року у справі № 2-20/10731-2006 скасувати.

3.    Прийняти нове рішення.

4.   У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю „Івер” відмовити.

                                                  

Головуючий суддя                                                  В.М. Плут

Судді                                                                                Н.П. Горошко

                                                                                В.В.Сотула