ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
08.09.2011 року Справа № 10/5005/7389/2011
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Євстигнеєва О.С.- доповідача,
суддів: Бахмат Р.М., Стрелець Т.Г.
при секретарі: Соловйовій О.І.
за участю представників:
позивача: ОСОБА_1- предст., дов.№1655 від 29.06.2011 року
відповідача: ОСОБА_2- предст., дов.№7/26-632 від 11.11.2010 року
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області) на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.07.2011р. у справі №10/5005/7389/2011
за позовом: фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області)
до: Криворізької міської ради (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області)
про: визнання недійсним договору оренди земельної ділянки
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 05 липня 2011р. у справі №10/5005/7389/2011 (суддя Кощеєв І.М.) відмовлено в позові фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області) до Криворізької міської ради (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області) про визнання недійсним з моменту укладення договору оренди земельної ділянки від 10.01.2006р., укладеного між сторонами.
Не погодившись із рішенням суду, фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області) – позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05.07.2011р. у справі №10/5005/7389/2011 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги. Суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні позову з підстав пропущення строку позовної давності, оскільки позивач дізнався про порушення своїх прав у квітні 2011р. з листа фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 Посилаючись на ч. 3 ст. 203 ЦК України, ст.16 Закону України «Про оренду землі»та ст.ст. 123,124 Земельного кодексу України, підприємець звертає увагу на відсутність у нього як учасника правочину вільного волевиявлення, оскільки не подавав до відповідача заяви щодо надання йому ділянки в оренду. Рішення міської ради про передачу спірної земельної ділянки відсутнє. Позивач пояснив, що приміщення, яке належить йому на праві приватної власності, знаходиться у багатоповерховому будинку, не має установлених меж, а отже не є земельною ділянкою і не може надаватись у користування, до того ж у користування надано частину прибудинкової території будинку, у якому знаходиться приміщення. Крім того, ч. 1 ст. 42 Земельного кодексу України не містить вимог щодо оформлення кожним із співвласників багатоквартирного будинку права власності або користування частиною земельної ділянки багатоквартирного будинку. Виділення частки земельної ділянки власникам квартир і нежитлових приміщень в натурі та їх окреме відчуження не допускається.
Криворізька міська рада –відповідач –відзив на апеляційну скаргу не надав, представник відповідача у судовому засіданні пояснив, що рішення суду є законним і обґрунтованим з підстав, зазначених у судовому рішенні.
Розпорядженням в.о. секретаря судової палати Євстигнеєва О.С. №1078 від 16.08.2011 року у зв’язку з відпустками суддів постійної колегії Лотоцької Л.О. і Бахмат Р.М. та на підставі наказів голови суду №№5,7 від 17.01.2011р. справа передана на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Євстигнеєва О.С. (доповідач), суддів Логвиненко А.О., Стрелець Т.Г.
Розпорядженням в.о. секретаря судової палати Євстигнеєва О.С. № від 05.09.2011 року у зв’язку з виходом з відпустки судді постійної колегії Бахмат Р.М. та на підставі наказів голови суду №№5,7 від 17.01.2011р. справа передана на розгляд колегії суддів у складі головуючого судді Євстигнеєва О.С. (доповідач), суддів Бахмат Р.М., Стрелець Т.Г.
У судовому засіданні була оголошена перерва до 10.20 08 вересня 2011 року.
Вислухавши представників сторін, переглянувши матеріали справи, Дніпропетровський апеляційний господарський суд встановив, що між Криворізькою міською радою (орендодавець) і приватним підприємцем ОСОБА_3 (орендар) 10.01.2006 року був укладений договір оренди земельної ділянки, за умовами якого орендодавець на підставі рішення міської ради від 28.09.2005р. №3558 надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку прибудинкової території житлового будинку відповідно до частки власності у житловому будинку для розміщення вбудованого приміщення магазину з метою несільськогосподарського використання, яка знаходиться на АДРЕСА_2 (п.1.1.).
Відповідно до п.п. 2.1,2.2. договору, в оренду передана земельна ділянка загальною площею 60 кв.м. Кадастровий номер ділянки 1211000000:04:033:0001.
Договір укладено на десять років (п. 3.1.)
20.02.2006р. договір пройшов державну реєстрацію і отримав №040610800257.
Пунктом 13.1 договору узгоджено,що він набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації. Умови договору сторонами додержані.
З матеріалів справи вбачається, що за договором купівлі-продажу від 11.10.2000р., продавець –приватний підприємець ОСОБА_8 продав, а покупець ОСОБА_3 купив частину приміщення нежилого напівпідвального, вбудованого в п’ятиповерховий житловий будинок площею 52,4 кв.м., загальною площею всього будинку 173,7 кв. м,що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2. Договір посвідчений ОСОБА_9 –приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області та видано на частину приміщення ОСОБА_3 реєстраційне посвідчення Криворізького бюро технічної інвентаризації від 25.10.2000р.
Позивач просив визнати недійсним договір оренди земельної ділянки на підставі та керуючись ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України та ч. 1 ст. 42 Земельного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За приписами ч.1 ст. 207 Господарського кодексу України судом може бути визнане недійсним повністю або частково господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності). Отже, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом
Частинами першою та другою статті 42 Земельного кодексу України визначено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників. Таким чином, наведеними нормами передбачено можливість передачі у власність чи надання в користування земельних ділянок під багатоквартирними жилими будинків лише об'єднанню власників будинку або підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.
30.06.2011 року відповідачем до господарського суду була подана заява про застосування строку позовної давності. В свою чергу позивач подав заяву про поновлення строку на подання позову, посилаючись на те, що про порушення своїх прав йому стало відомо лише у квітні 2011 року.
Відповідно ст.256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Відповідно до частин 3, 4 статті 267 названого Кодексу позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Як вбачається з матеріалів справи, відповідач до прийняття рішення у справі, звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про застосування строку позовної давності. Господарським судом установлено, що позивач довідався про порушення свого права після укладення спірного договору, тобто після 10.01.2006р., проте з позовною заявою звернувся лише в червні 2011 року (відповідно до штемпелю вхідної кореспонденції суду –07.06.2011р.) –поза межами встановленого законом 3-х річного строку.
Господарський суд Дніпропетровської області відмовив у задоволенні позову з посиланням на пропуск позивачем строку позовної давності. Дніпропетровський апеляційний господарський суд вважає, що в цьому випадку строк позовної давності пропущений з поважних причин, а порушене право підлягає захисту, оскільки сторони не можуть виконувати свої обов’язки за угодою, яка суперечить вимогам законодавства і пропуск цього строку позивачем не робить укладену угоду такою, що відповідає вимогам чинного законодавства. Крім того, саме з 2011 року судова практика з цих питань є сталою і справи з аналогічних підстав вирішуються на користь заявників.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, господарський суд зобов’язаний на підставі відповідних доказів у встановленому законом порядку встановити обставини, з наявністю яких чинне законодавство пов'язує недійсність угоди.
Згідно статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до статті 93 Земельного кодексу України, право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідної орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
Договір оренди землі згідно статті 13 Закону України “Про оренду землі” –це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею та порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Спірний договір як вірно зазначив суд першої інстанції не містить істотних умов договору оренди землі та невід’ємних частин (додатків) до договору щодо зазначення об’єкту оренди, а саме конкретного визначення на місцевості, плану, або схеми переданої в оренди земельної ділянки.
Магазин позивача, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, знаходиться на першому поверсі багатоповерхового будинку, не має установлених меж розташування на земельній ділянці, оскільки є лише частиною цього будинку.
Відповідно до ст.42 Земельного Кодексу України, земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.
Статтею 42 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками і на них видається Державний Акт на право постійного користування земельною ділянкою. Або земельна ділянка може бути передана у власність або користування об'єднанню співвласників.
Пункт 4.2 Положення "Про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків", затвердженого наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Державного комітету України по житлово-комунальному господарству, Державного комітету України у справах містобудування і архітектури, Фонду державного майна України від 05.04.96р. №31/30/53/396, передбачає, що суб'єктами права власності (користування) на земельні ділянки прибудинкових територій можуть виступати об'єднання власників багатоквартирних житлових, допоміжних та нежитлових приміщень, у тому числі вбудовано-прибудованих, багатоквартирних житлових будинків згідно з чинним законодавством.
Таким чином, законодавством не передбачено необхідність оформлення кожним із співвласників багатоквартирного жилого будинку окремого права на користування своєю відповідною частиною земельної ділянки, на якій розташований багатоквартирний жилий будинок. Позивач, як співвласник багатоквартирного будинку має право користуватися прибудинковою територією на загальних підставах, як і інші співвласники житлового будинку, що виключає можливість передання в оренду позивачу частини прибудинкової території.
За таких обставин спірний договір суперечить вимогам чинного законодавства, зокрема ст.42 Земельного кодексу України, ст.3, 15 Закону України „Про оренду землі” і останній слід визнати недійсним.
Згідно ч.1 ст.236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 267, 103-105 ГПК України, Дніпропетровський апеляційний господарський суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області) задовольнити.
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 05 липня 2011 року у справі №10/2005/7389/2011 скасувати.
Прийняти нове рішення.
Визнати поважними причини пропущення позовної давності.
Позовні вимоги задовольнити.
Визнати недійсним договір оренди земельної ділянки від 10 січня 2006 року, укладений між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 (м. Кривий Ріг Дніпропетровської області) і Криворізькою міською радою Дніпропетровської області.
Стягнути з Криворізької міської ради Дніпропетровської області (50101 Дніпропетровська область, м. Кривий Ріг, пл. Радянська, 1, код ЄДРПОУ 24230992) на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 (АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер НОМЕР_1) 127 грн. 50 коп. витрат по сплаті державного мита (у тому числі за перегляд судового рішення в апеляційному порядку) і 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Зобов’язати господарський суд Дніпропетровської області видати накази відповідно до вимог ст.ст. 116, 117 ГПК України.
Головуючий О.С.Євстигнеєв
Судді: Р.М. Бахмат
Т.Г. Стрелець