РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа №  2-2362/11

 30.08.2011   року                                                                                          м. Сімферополь

Центральний районний суд м. Сімферополя АР Крим

у складі: головуючої судді – Андрєєвої О.М.,

               при секретарі       - Кушнеренко О.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні м. Сімферополя позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним,

ВСТАНОВИВ:.

Позивачка ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання договору позики грошових коштів недійсним.

Вимоги мотивовані тим, що 10 червня 2011 року позивачка від державного виконавця  дізналась, що  21.12.2006 року  ОСОБА_2  взяв в борг  30 000 тис. грн.  у громадянина ОСОБА_3  Просить суд визнати договір позики недійсним, у зв’язку з тим, що договір укладений без  її письмової згоди та в порушення інтересів дітей.  

У судовому засіданні представник позивачки позов підтримав та просив задовольнити.

Відповідач ОСОБА_3 та його представник позов не визнали та просили у задоволені позову відмовити у повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_2 у судове засідання не з’явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином та в строк.

Заслухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справ, проаналізувавши докази та матеріали цивільної справи у їх сукупності,  суд вважає , що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

  Суд розглянув справу в межах заявлених позовних вимог, виходячи із принципів змагальності (ст. 10 ЦПК України) та диспозитивності (ст. 11 ЦПК України) цивільного судочинства, опираючись на надані сторонами докази.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.  

Згідно з ст. 61 ЦК України  рішення, яке набрало чинності обов’язкове для суду, який розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якого винесена постанова суду з питань, чи мали місце ці дії та чи були вони вчинені цією особою.

          Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;  правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

          Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 22 травня 2009 року по справі № 2 - 1829/09 позовна заява ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості  - задоволена. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 21.12.2006 року у розмірі 39632 грн. та судові витрати по справі.  Рішення набрало чинності 02.06.2009 року.

          При розгляді цього спору судом встановлено, що зміст договору позики не суперечить ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, ОСОБА_2 та ОСОБА_3  мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників договору було вільним та відповідало їх внутрішній волі, договір позики було укладено в письмовій формі  у відповідності до вимог ст. 208 ЦК України,  з умовами та наслідками укладання договору сторони були  ознайомлені.

        Постановою від 09.12.2009 року відкрито виконавче провадження за виконавчим листом № 2 – 1829/09, який виданий 03.11.2009 року Центральним районним судом м. Сімферополя про стягнення боргу з ОСОБА_2 ( а.с. 6).

       Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

      Позивачка ОСОБА_1 послалася на те, що її супруг ОСОБА_2 при укладанні договору позики нікого з членів сім’ї  до відому не поставив. Крім того ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають дітей: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с. 12, 13).

       Суд вважає, що вказані обставини не є підставою для визнання недійсним договору позики, оскільки не передбачені чинним законодавством. Виконання ОСОБА_2 своїх батьківських обов’язків не пов’язано із належним виконанням відповідачем договірних зобов’язань перед ОСОБА_3

       Тому суд вважає, що при укладання договору позики ОСОБА_2 та ОСОБА_3  не було порушено вимоги  ст.ст. 203, 234 ЦК України, тому у суда відсутні підстави для застосування ст. 215 ЦК України та визнання договору позики від 21.12.2006 року недійсним.    

      Згідно із ст. 65 СК України при укладенні договорів одним з подружжя  вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Договір, укладений одним з подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.   

      В судовому засіданні встановлено, що  ОСОБА_2 взяв гроші  для поточного обороту коштів підприємства і укладання договору позики   пов’язано саме з цими обставинами.

     У зв’язку із чим суд приходить до висновку, що договір позики від 21.12.2006 року було укладено ОСОБА_2, не як одним з подружжя, а в зв’язку з  підприємницькою діяльністю та не в інтересах сім’ї, і отримані за договором позики грошові кошти були використані відповідачем ОСОБА_2  також не в інтересах сім’ї.

     Тому у суда нема підстав вважати цей договір таким, що породжує права для подружжя чи порушує їх, тому в даному випадку судом не можуть бути застосовані норми ст. 65 СК України.  З цих підстав суд не приймає до уваги посилання ОСОБА_1 на те, що вона не давала письмової згоди на укладання договору, тим більше, що наявність письмової згоди дружини вимагаються законом при укладання одним з подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і державної  реєстрації, а такого договору між сторонами укладено не було.

      Статтею 12 Закону України „Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей” для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.      

     Як вбачається з статті 1046 ЦК України предметом договору позики є грошові кошті або інші речі, визначені родовими ознаками, а не  права на нерухоме майно, таким чином посилання на ст. 12 Закону України „ Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей ” не можуть бути прийнята до уваги.

    З матеріалів справи слідує, що гроші отримані ОСОБА_2 згідно договору позики до сімейного бюджету не надходили, у зв’язку чим  майнові права дітей не порушено.

     З наведених вище підстав, суд не може взяти до уваги доводи позивачки  ОСОБА_1, щодо порушення прав дитини при укладенні ОСОБА_2  договору позики.

    В зв’язку з цим суд приходить до висновку, що зазначений договір було укладено у відповідності з вимогами закону.

    Тому суд приходить до висновку, що вимоги ОСОБА_1  про визнання договору позики від 21.12.2006  року недійсним  задоволенню не підлягають.

      На підставі   ст. ст. 203, 204,  206, 208, 215, 234 ЦК України,  керуючись ст. ст. 10, 60, 88, 212, 214-215 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

       У задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним  – відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду АРК протягом 10 днів з дня його проголошення через суд першої інстанції.

          Суддя