Категорія №10.3.4
ПОСТАНОВА
Іменем України
12 липня 2011 року Справа № 2а-5499/11/1270
Луганський окружний адміністративний суд
у складі головуючого судді Чернявської Т.І.,
за участю
секретаря судового засідання Ігнатович О.А.
та
представників сторін:
від позивача - юрисконсульт 1-ої категорії відділу правової роботи
ОСОБА_1 (довіреність від 10.06.2011 № 03-06/1070)
від відповідача - юрисконсульт
ОСОБА_2 (довіреність від 26.05.2011 № 9)
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Луганську
справу за адміністративним позовом
Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до державного підприємства виробниче об’єднання «Луганський верстатобудівний завод»
про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання 4 % нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2010 році та пені за порушення терміну сплати адміністративно-господарських санкцій,
ВСТАНОВИВ:
29 червня 2011 року Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулося до Луганського окружного адміністративного суду з позовом до державного підприємства виробниче об’єднання «Луганський верстатобудівний завод» про стягнення адміністративно-господарських санкцій за невиконання 4 % нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2010 році у розмірі 18862,50 грн. та пені у розмірі 424,50 грн. за порушення терміну сплати адміністративно-господарських санкцій.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що згідно із статтею 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць, виходячи з вимог статті 18 цього Закону (частина 3 статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»).
В порушення вимог статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» у 2010 році на державному підприємстві виробниче об’єднання «Луганський верстатобудівний завод» не працювало жодного інваліда при нормативі одне робоче місце для працевлаштування інвалідів. Таким чином, відповідач до 15 квітня 2011 року повинен був самостійно сплатити адміністративно-господарські санкції у розмірі 18862,50 грн. за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Оскільки сума адміністративно-господарських санкцій у встановлений законом строк відповідачем не сплачена, позивач просить стягнути її з відповідача разом із нарахованою пенею в сумі 424,50 грн.
У судовому засіданні представник позивача позов підтримав, надав пояснення, аналогічні викладеним у позові.
Відповідач позов не визнав, про що подав суду письмові заперечення проти позову від 12 липня 2011 року № 301-ю/89 (арк. справи 14-15). В запереченнях проти позову відповідач, серед іншого зазначив, що 23 липня 1998 року ухвалою арбітражного суду Луганської області порушено справу № 12/130б про банкротство державного підприємства виробниче об’єднання «Луганський верстатобудівний завод». 26 червня 2001 року ухвалою арбітражного суду Луганської області введено процедуру санації, яка неодноразово продовжувалася. 27 лютого 2009 року постановою господарського суду м. Києва відповідача по справі визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Справа про банкрутство розглядається у відповідності до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Підприємницька діяльність банкрута завершена, на підприємстві проведено скорочення штату робітників, за виключенням спеціалістів, залучених для проведення ліквідаційної процедури. У зв’язку з чим на підприємстві фактично відсутні можливості на облаштування робочих місць, у тому числі й для інвалідів, оскільки робочі місця скорочено, а нові не доцільно створювати, так як завод не веде виробничу діяльність, прибуток не отримує, а є збитковим підприємством, яке має заборгованості перед кредиторами. На думку відповідача, вини підприємства у не працевлаштуванні інвалідів не має, оскільки ці дії не були здійснені за об’єктивними причинами, які не залежать від самого підприємства. Крім того, відповідач наголосив, що у зв’язку із знаходженням підприємства з 1998 року в процедурі банкрутства та введенням у 2001 року мораторію на задоволення вимог кредиторів та у відповідності до вимог пункту 3 статті 12 Закону України від 30 червня 1999 року № 784-XIV «Про внесення змін до Закону України «Про банкрутство», серед іншого, в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), тому нарахування пені є необґрунтованим та незаконним. На підтвердження вищезазначеного відповідачем подано копії ухвали від 03 травня 2001 року № 12/130б про введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, постанови від 27 лютого 2009 року № 12/130б про визнання боржника банкрутом, ухвали від 26 червня 2001 року № 12/130б про введення процедури санації, ухвали від 23 липня 1998 року № 12/130б про порушення справи про банкрутство.
У судовому засіданні представник відповідача позов не визнав, навів заперечення, аналогічні викладеним у письмових запереченнях проти позову від 12 липня 2011 року № 301-ю/89.
Вислухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню повністю з таких підстав.
Відповідно до пункту 1 Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2002 року № 1434 Фонд є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства праці та соціальної політики і підпорядковується йому.
Згідно з пунктом 9 зазначеного Положення для реалізації покладених на Фонд соціального захисту інвалідів завдань за погодженням з Мінпраці утворюються територіальні відділення Фонду в межах граничної чисельності його працівників.
Основним завданням Фонду соціального захисту інвалідів, відповідно до пункту 3 цього Положення є, зокрема контроль за виконанням підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю (далі - роботодавці), нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, установленого статтею 19 Закону. У відповідності до покладених на Фонд завдань останній здійснює контроль за сплатою роботодавцями адміністративно-господарських санкцій і пені (підпункт 3 пункту 4 зазначеного Положення).
Таким чином, Фонд та його відділення є органами державної влади, які у правовідносинах з роботодавцями, зокрема у зв'язку із здійсненням контролю за перерахуванням адміністративно-господарських санкцій, передбачених статтею 20 Закону, реалізують владні управлінські функції.
Право відділень Фонду на звернення до суду у відповідних відносинах визначено в законодавчому порядку (частина 9 статті 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин)).
З огляду на викладене та відповідно до пункту 1 частини 1 статті 3, пункту 5 частини 2 статті 17 КАС України справи за позовами суб'єктів владних повноважень - відділень Фонду до роботодавців про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені за кожне робоче місце призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте ним, є адміністративними.
Відповідно до статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин):
- для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця;
- підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення;
- підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Стаття 18 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) вимагає, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Аналіз зазначених положень Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) дає підстави для висновку про те, що обов'язки роботодавців стосовно забезпечення прав інвалідів на працевлаштування полягають у:
а) виділенні та створенні робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць;
б) створенні для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
в) забезпеченні інших соціально-економічних гарантії, передбачених чинним законодавством;
г) наданні державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів;
д) звітуванні Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною 1 статті 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (частина 2 статті 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин)).
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом під час судового розгляду справи, 28 лютого 2011 року державне підприємство виробниче об’єднання «Луганський верстатобудівний завод» на виконання вимог Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70, подало до Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2010 рік (арк. справи 8), в якому зазначило середньооблікову кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність, - 0 осіб.
Листом від 17 травня 2011 року за № 1/07-1838 Луганський міський центр зайнятості повідомив Луганське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, що державне підприємство виробниче об’єднання «Луганський верстатобудівний завод» у 2010 році інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) за формою № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій», на яких може використовуватися праця інвалідів, не надавало (арк. справи 6).
Вищезазначене свідчить, що відповідачем у 2010 році не виділялись та не створювались робочі місця для працевлаштування інвалідів і не вживались заходи щодо працевлаштування інвалідів на посади у підприємстві, що є порушенням вимог статті 18 та статті 19 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин) і підставою для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
За розрахунком позивача (арк. справи 7) відповідач повинен був працевлаштувати у 2010 році 1 інваліда (норматив при середньообліковій кількості штатних працівників облікового складу від 8 до 25 осіб), фактично не працевлаштовано жодного інваліда, тому підприємство відповідача мало перерахувати адміністративно-господарські санкції за 1 нестворене робоче місце для працевлаштування інваліда за 2010 рік в сумі 18862,50 грн. (1 незайняте інвалідом робоче місце х 37725,00 грн. – середня річна заробітна плата штатного працівника / 2).
У відповідності із Порядком нарахування пені та її сплати, затвердженим наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 15 травня 2007 року № 223 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30 травня 2007 року за № 552/13819, за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій на 75 календарних днів відповідачу нарахована пеня в сумі 424,50 грн. Розмір нарахованої пені відповідає вимогам частини 2 статті 20 Закону України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин).
Заперечення відповідача щодо неправомірного застосування штрафних санкцій у процедурі ліквідації підприємства, судом не беруться до уваги, оскільки, по-перше, протягом 2010 року підприємство відповідача перебувало в стадії санації, а не в стадії ліквідації. Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» встановлені умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Відповідно до частини 1 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури; ліквідація - припинення діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна; мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію; санація - система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського становища боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів шляхом кредитування, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміну організаційно-правової та виробничої структури боржника. Системний аналіз норм Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» свідчить про те, що в період проведення процедури санації підприємство здійснює господарську діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність, для якої потрібні працівники, і відповідно є можливість створення робочих місць для працевлаштування інвалідів.
По-друге, твердження відповідача про те, що відповідно до частини 4 статті 12 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, серед іншого, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів), є безпідставним, з огляду на таке. Поняття неустойки визначено лише статтею 549 Цивільного кодексу України, відповідно до якої неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Частиною 1 статті 216 Господарського кодексу України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Частиною 3 статті 217 Господарського кодексу України встановлено, що крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб'єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Відповідно до статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків (частина 1 статті 238 Господарського кодексу України). Відповідно до вимог статті 239 та 241 Господарського кодексу України одним із видів адміністративно-господарських санкцій є адміністративно-господарський штраф - грошова сума, що сплачується суб'єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Перелік порушень, за які з суб'єкта господарювання стягується штраф, розмір і порядок його стягнення визначаються законами, що регулюють податкові та інші відносини, в яких допущено правопорушення.
Оскільки відповідачем не надано суду жодного доказу щодо здійснення усіх залежних від нього заходів, направлених на недопущення господарського правопорушення, відповідальність за яке визначена Законом України від 21 березня 1991 року № 875-XII «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», та враховуючи, що за Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» до боржника не застосовуються санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань, зобов’язань по сплаті страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів) і зазначений перелік є вичерпним, а адміністративно-господарські санкції не є тотожнім поняттям санкціям за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань і зобов’язань по сплаті страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, податків і зборів (обов’язкових платежів), суд дійшов висновку про правомірне застосування позивачем адміністративно-господарських санкцій та безпідставність заперечень відповідача проти їх застосування.
Оскільки відповідач за час судового розгляду справи у добровільному порядку адміністративно-господарські санкції за незайняті робочі місця для працевлаштування інвалідів не сплатив, суд дійшов до висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій у розмірі 18862,50 грн. та 424,50 грн. пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій.
Враховуючи вимоги частини 4 статті 94 КАС України, а також те, що позивач відповідно до пункту 34 частини 1 статті 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» від сплати державного мита (судового збору) звільнений, судові витрати у цій справі не підлягають стягненню з відповідача, оскільки у справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.
На підставі частини 3 статті 160 КАС України у судовому засіданні 12 липня 2011 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови. Складення постанови у повному обсязі відкладено до 18 липня 2011 року, про що згідно вимог частини 2 статті 167 КАС України повідомлено після проголошення вступної та резолютивної частин постанови у судовому засіданні.
Керуючись статтями 2, 9, 10, 11, 17, 18, 23, 69-72, 87, 94, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Стягнути з державного підприємства виробниче об'єднання "Луганський верстатобудівний завод" (ідентифікаційний код 14311005, місцезнаходження: 91055, м. Луганськ, вул. Поштова, буд. 1) на користь Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (р/р 31218230700006 в ГУДКУ у Луганській області, МФО 804013, одержувач - УДК у м. Луганську ГУДКУ у Луганській області, код одержувача 24046582, код платежу 50070000) адміністративно-господарські санкції за невиконання 4 % нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2010 році в сумі 18862,50 грн. (вісімнадцять тисяч вісімсот шістдесят дві гривні п'ятдесят копійок) та пеню за порушення терміну сплати адміністративно-господарських санкцій в сумі 424,50 грн. (чотириста двадцять чотири гривні п'ятдесят копійок).
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга подається до Донецького апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого статтею 186 КАС України, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, то вважається, що постанова суду не набрала законної сили.
Згідно з частиною 3 статті 160 КАС України постанова складена у повному обсязі 18 липня 2011 року.
СуддяТ.І. Чернявська