ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
01032, м. Київ, вул. Комінтерну, 16 тел. 235-24-26
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
"30" серпня 2011 р. Справа № 6/096-11
Господарський суд Київської області у складі судді Черногуза А.Ф., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю рекламно-видавничої компанії “ВС-ГРУП” до Підприємства “Переяслав-Хмельницький “Агрокоопвиробник” про визнання договору поставки недійсним,
представники:
позивача: ОСОБА_1 (дов. 09.06.2011р.);
відповідача: ОСОБА_2 (дов. 35-02-юр від 25.07.2011р.).
СУТЬ СПОРУ:
У серпні 2011 року Товариство з обмеженою відповідальністю рекламно-видавничої компанії “ВС-ГРУП” (далі – позивач) звернулось до господарського суду Київської області з позовом до Підприємства “Переяслав-Хмельницький “Агрокоопвиробник” (далі –відповідач) про визнання договору поставки недійсним.
Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги тим, що укладений між сторонами договір поставки № 14/02 від 14.02.2011р. суперечить ст.ст. 265, 267 ГК України, оскільки сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, у зв’язку з цим позивач, на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України просить суд визнати недійсним договір поставки № 14/02 від 14.02.2011р.
Ухвалою господарського суду Київської області від 04.08.2011р. порушено провадження у справі № 6/096-11 та призначено її до розгляду на 30.08.2011р.
В судовому засіданні 30.08.2011р. позивачем подано клопотання, в якому він просить витребувати бланк замовлення на поставку товару, підписаний позивачем та відповідачем. Представник відповідача заперечив проти даного клопотання. Заслухавши клопотання позивача та заперечення відповідача дійшов висновку про його необґрунтованість, оскільки витребувані позивачем документи ніяким чином не впливають на вирішення спору по суті.
Водночас, відповідач проти позову заперечив, проте письмового відзиву на позовну заяву не подав.
Відтак, на підставі ст. 75 ГПК України, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності відзиву на позовну заяву за наявними в ній матеріалами та без участі представника відповідача, так як його нез’явлення та не подання відзиву не перешкоджає вирішенню спору.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши докази та оцінивши їх в сукупності, суд
Установив:
14.02.2011р. між Підприємством “Переяслав-Хмельницький “Агрокоопвиробник” та Товариством з обмеженою відповідальністю рекламно-видавничої компанії “ВС-ГРУП” було укладено договір поставки № 14/02 (далі - договір).
Позивач, звертаючись до господарського суду Київської області з позовом до відповідача просить суд визнати недійсним договір поставки № 14/02 від 14.02.2011р. з тих підстав, що сторонами, укладаючи даний договір, не досягнуто згоди з усіх істотних умов договору, а саме: сторони не підписали бланки та замовлення на поставку продукції як того вимагає п. 3.1., оскільки це пункт договору визначає строк і порядок поставки продукції. Крім того, за посиланням позивача, сторони в порушення ч. 4 ст. 265 ГК України не зазначили у договорові умови поставки у відповідності до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс”.
Також, позивач посилається на не складення відповідачем рахунків –фактур у розумінні п. 1.2. договору, що також вказує, на думку позивача, на недосягнення сторонами істотних умов договору.
Проте, суд вважає за необхідне зазначити, що в разі не досягнення сторонами всіх його істотних умов –такий договір вважається неукладеним та не може бути визнаним недійсним.
Аналогічна правова позиція підтверджується Постановою Пленуму Верховного Суду України, від 06.11.2009, № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" в п. 8 якої зазначено - «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним.
Відтак, враховуючи Постановою Пленуму Верховного Суду України, від 06.11.2009, № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" суду необхідно встановити чи передбачили сторони договору встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення.
Частиною 1 ст. 180 ГК України встановлено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства.
Відповідно до ч. 2 вищезазначеної правової норми господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Так, при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору (ч. 3 ст. 180 ГК України).
Зі змісту поданого сторонами договору, вбачається, що оспорюваний договір має ознаки договору поставки.
Відповідно до ч. 1 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 4 ст. 180 ГК України умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, зазначених у статті 15 цього Кодексу, а у разі їх відсутності - в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Як вбачається зі змісту договору (п. 1.1. договору) сторони погодили, що постачальник зобов’язується передати у власність покупця товар, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму в порядку та на умовах, визначених у цьому договорі.
Згідно п. 1.2. договору номенклатура, асортимент, загальна кількість товару, розмір партій, ціна за одиницю, сумарна вартість партії, умови і строки поставки передбачаються в специфікаціях або рахунках –фактурах, що є невід’ємними частинами цього договору.
При цьому, пунктом 3.1. договору передбачено, що поставка кожної партії товару здійснюється на підставі та у відповідності з підписаними сторонами замовлень. Замовлення на поставку товару здійснюється за 10 робочих днів до моменту майбутньої поставки та приймається постачальником (шляхом заповнення бланку замовлення, телефоном, факсом).
Тобто, сторони не знаючи напевно на момент укладення договору чітку номенклатуру, асортимент, загальну кількість товару, розмір партій, ціну за одиницю, сумарну вартість партії, умови і строки поставки продукції, що мала поставлятись в рамках договору визначили механізм, керуючись яким сторони регулювали фактичну поставку продукції.
Відтак, виходячи з наведеного суд дійшов висновку, що при укладенні господарського договору сторони погодили його предмет виклавши в п. 1.2. договору.
Ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому цим Кодексом, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України.
Одночасно слід зазначити, що відповідно до положень частини другої статті 189 Господарського кодексу України ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях.
Як зазначено в пункті 4.2. договору загальна вартість цього договору складає суму зазначену у накладних або у рахунках фактурах.
Згідно ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Статтею 691 ЦК України зазначено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Частиною 4. ст. 632 ЦК України передбачено, якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Проте, умовами договору сторони визначили, що ціна зазначається у рахунках –фактурах та накладних.
Разом з тим, господарський суд звертає увагу позивача, що відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 179 ГК України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Щодо погодження сторонами спору строку дії договору, то суд зазначає наступне.
Пунктом 11.1. договору сторони визначили, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання і діє на протязі одного року з дня підписання, якщо жодна сторона на протязі 31 днів до закінчення цього договору не заявить про намір його розірвання, договір автоматично пролонгується на термін одного року.
Згідно з частиною першою статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. Згідно з частиною сьомою статті 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору. Оскільки змістом зобов'язання є права і обов'язки сторін, то поняття "строк договору" та "строк дії договору" є тотожними.
Щодо посилання позивача на не непогодження сторонами договору таких істотних умов договору як строк та порядок поставки товару, то суд оцінює їх критично, оскільки із п. 3.1. договору прямо слідує механізм (прядок) поставки товару та його строк поставки шляхом підписання замовлень. Так, поставка кожної партії товару здійснюється на підставі та у відповідності з підписаними сторонами замовлень. Замовлення на поставку товару здійснюється за 10 робочих днів до моменту майбутньої поставки та приймається постачальником (шляхом заповнення бланку замовлення, телефоном, факсом) (п. 3.1. договору).
Строк є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами.
При цьому, відсутність самих замовлень, на що натякає позивач, не виключає положення договору про здійснення поставки за заявками, тобто відповідної істотної умови договору, а є намагання сторони ввести суд в обману. Крім того, договором не передбачено, що замовлення на поставку товару оформлюється обов’язково у письмовій формі.
Також є необґрунтованими посилання позивача на недосягнення сторонами договору такої істотної умови як не зазначенням у полеженях договору Офіційних правил тлумачення торговельних термінів "Міжнародної торгової палати" з огляду на таке.
Відповідно до пункту 1 "Інкотермс" Офіційних правил тлумачення торговельних термінів "Міжнародної торгової палати" у редакції 2000 року метою Інкотермс є забезпечення єдиного набору міжнародних правил для тлумачення найбільш уживаних торговельних термінів у зовнішній торгівлі. Інкотермс від початку завжди призначалися для застосування при продажі товарів, що поставляються через національні кордони, тобто, вони є міжнародними торговельними термінами. Однак на практиці Інкотермс також включаються у договори купівлі-продажу товарів виключно в межах внутрішніх ринків.
Таким чином, розробники Інкотермс визначають, що застосування цих правил має велике практичне значення саме при зовнішній торгівлі, з метою уніфікувати торгові норми законодавства різних країн. В той же час допускається їх застосування у внутрішніх поставках.
Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно зі статтею 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
У частині четвертій статті 265 ГК України мова йде про форму закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони договору вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали їх не за правилами Інкотермс (у випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним (Лист Вищого господарського суду, від 07.04.2008, № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України").
Посилання позивача на відсутність рахунків –фактур в яких визначається номенклатура, асортимент, загальна кількість товару, розмір партій, ціна за одиницю, сумарна вартість партії, умови і строки поставки спростовує наявність закріпленого сторонами умов п. 1.2. договору.
Крім того, статтею 6 Цивільного кодексу України передбачено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами».
Частиною 4 статті 179 Господарського кодексу України також передбачено, що «При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству».
Таким чином, дослідивши умови укладеного сторонами договору, господарський суд встановив, що договір поставки № 14/02 від 14.02.2011р. укладений за умовами встановленими чинним законодавством України для договорів поставок та з урахуванням змісту самого договору та волі сторін, а саме: при укладенні господарського договору сторони погодили предмет, ціну, строк дії договору та строк і порядок поставки товару.
При цьому, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (абз. 3 п. 1 роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").
Отже, з наведених норм випливає, що для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов’язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Як вже зазначалося вище, позивач наполягає на визнанні договору поставки № 14/02 від 14.02.2011р. недійсним, посилаючись на ч. 1 ст. 203 ЦК України, оскільки його зміст суперечить ст.ст. 265, 267 ГК України.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частиною 1 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Згідно ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Як визначено п. 3 ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов’язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України визначено, що:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відтак, виходячи зі змісту ст. 203 ЦК України, не досягнення сторонами всіх істотних умов договору в силу їх необов’язковості, зокрема, таких умов як Офіційні правила тлумачення торговельних термінів "Міжнародної торгової палати" та рахунків - фактур не є вимогою, додержання якої є необхідною для чинності правочину, а тому в розумі ст. 215 не є підставою недійсності правочину.
Крім того, у статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не форми, тому визнати договір поставки недійсним, на тій підставі, що він не містить вказівки на правила Інкотермс, не можна (Лист Вищого господарського суду, від 07.04.2008, № 01-8/211 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України").
Також, слід зазначити, що відсутність заявок на товар та рахунків - фактур не впливають на дійсність самого договору.
Щодо такої істотної умови як строк та порядок поставки товару, то суд зазначає, що даній істотній умові судом вже була надана оцінка вище.
Водночас, судом встановлено, статтями 237, 246 ЦК України передбачено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.
Відповідно до п. 2 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996р. №99, сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів (типова форма №М-2). При відпуску цінностей довіреність залишається у постачальника.
При цьому, суд звертає увагу на те, що позивачем не зазначено та не надано доказів, які свідчили б про підписання сторонами договору без необхідного обсягу їх цивільної дієздатності.
Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК волевиявлення учасника правочину має бути вільним, і відповідати його внутрішній волі. На цій підставі можуть бути визнані недійними правочини, вчинені під впливом помилки (ст. 229 ЦК), обману (ст. 230), насильства (ст. 231), зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також унаслідок тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233).
Заявлені вимоги про визнання правочину недійсним з вказаних підстав можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв'язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.
Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення.
Проте, позивачем не надано суду доказів на підтвердження вищевикладеного.
Разом з тим, суд зазначає, що відповідно до ч. 4 ст. 203 ЦК України правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Частина 1 ст. 205 ЦК України передбачає, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 208 ЦК України в письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу, тобто правочинів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
Відповідно до ч. 1 ст. 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (ч. 2 ст. 207 ЦК України).
Враховуючи встановлення судом факту підписання оспорюваного договору як з боку позивача та і з боку відповідача, суд дійшов висновку про відповідність цього договору положенням ч. 4 ст. 203 ЦК України. При цьому, протилежних висновків позивач суду не надав, як і не надав доказів щодо невідповідності оспорюваного договору положенням ч. 5 ст. 203 ЦК України.
Дослідивши умови укладеного сторонами договору та враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що договір поставки № 14/02 від 14.02.2011р. укладений за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів та не суперечить положенням ст.ст. 203, 215 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 4-3 ГПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відтак, сторони звертаючись до суду повинні враховувати те, що визначення та наповнення доказової бази переданого на розгляд суду спору покладаються саме на сторони, а не на суд. Суд вирішує спір на підставі поданих та витребуваних в порядку ст. 38 ГПК України сторонами доказів.
Таким чином, здійснивши аналіз значених норм права, суд дійшов висновку, що вимога позивача про визнання договору поставки № 14/02 від 14.02.2011р. недійсним з підстав ч. 1 статі 203, ст. 215 ЦК України є необґрунтованою, а тому задоволенню не підлягає.
Інших підстав недійсності договору позивачем не зазначено.
Судові витрати відповідно до вимог ст.ст. 44, 49 Господарського процесуального кодексу України позивача не відшкодовуються.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В И Р І Ш И В:
У позові відмовити повністю.
Суддя Черногуз А.Ф.