ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 жовтня 2006 р. | № 35/105 |
Колегія суддів Вищого господарського суду України у складі:
головуючого судді Кузьменка М.В.,
суддів Васищака І.М.,
Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу Корпорації “Верітас” на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.07.2006р. та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.05.2006р.
у справі №35/105 господарського суду Дніпропетровської області
за позовом Корпорації “Верітас”
до відповідача Відкритого акціонерного товариства
„Енергопостачальна компанія „Дніпрообленерго”
про стягнення 274 000грн.
за участю представників:
Корпорації “Верітас” –Шеремет Л.В.;
ВАТ „ЕК „Дніпрообленерго” –Галицький В.В.
в с т а н о в и л а :
Корпорація “Верітас” звернулася до господарського суду Дніпропетровської області з позовом та просила суд стягнути з відповідача –Відкритого акціонерного товариства „Енергопостачальна компанія „Дніпрообленерго” 274 000грн. відповідно до умов договору №2466-И від 18.01.2005р. про надання юридичної допомоги.
В обґрунтування заявлених вимог, позивач посилається на те, що відповідач не виконав умов договору в частині надання довіреностей на право представництва його інтересів, у зв’язку з чим Корпорація “Верітас” не могла виконати взяті на себе зобов’язання за договором.
Відповідач у справі – ВАТ “ЕК “Дніпрообленерго” у відзиві на позов заявлені вимоги відхиляє, посилаючись на те, що вищевказаний договір від його імені підписаний особою, яка не має відповідних повноважень (а.с.33).
Крім того, відповідач, доповнюючи підстави, відповідно до яких він не визнає заявлені Корпорацією “Верітас” вимоги, вказує, на те, що договір припинив свою дію з ініціативи позивача до подання ним позову, а за межами строку дії договору сторони не несуть ніяких прав та обов’язків (а.с.28-29).
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 23.05.2006р. у позові відмовлено (а.с.88-90).
Відмовляючи у задоволенні заявлених вимог, суд першої інстанції виходив з того, що невиконання умов договору до часу його розірвання позивачем в односторонньому порядку обумовлено діями обох сторін (замовник не вимагав надання послуг, а виконавець не вимагав надання необхідних документів та інформації для виконання зобов’язань за договором) та відсутня саме вина відповідача в його не виконанні. Крім того, суд першої інстанції зазначив, що розмір сплати за надання послуг встановлений договором, при цьому, сума у розмірі 274 000грн. не є платою за надання послуг за договором, а є винагородою у разі досягнення цілей договору.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.07.2006р. рішення господарського суду Дніпропетровської області від 23.05.2006р. залишено без змін (а.с.113).
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, Корпорація “Верітас” звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати, прийнявши нове рішення про задоволення заявлених вимог.
Вимоги касаційної скарги обґрунтовані порушенням судами норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 18.01.2005р. між сторонами у справі - Корпорацією “Верітас” та ВАТ “Енергопостачальна компанія “Дніпрообленерго” в особі уповноваженого представник укладено договір №2466-И, за умовами якого позивач взяв на себе зобов’язання за плату надати відповідачу правові послуги з метою виділення майна відповідача з Асоціації “Солений лиман” відповідно до дольової участі у будівництві оздоровчого комплексу.
Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов’язань, а саме майново-господарських зобов’язань.
Так, ст.173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених України, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Однією з підстав виникнення господарського зобов’язання, згідно ст.174 ГК України, є господарський договір.
При цьому, відповідно до ч.1 ст.175 ГК України, майново-господарські зобов’язання, які є одним із видів господарських зобов’язань, - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Суди першої та апеляційної інстанції вірно визнали, що за своєю правовою природою вказаний договір близький до договору про надання послуг.
Так, в силу ч.2 ст.175 ГК України, майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Згідно ст.901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. За змістом ст.902 ЦК України, послуга надається виконавцем особисто, однак договором може бути передбачено право виконавця покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.
Предметом спору у даній справі є виконання відповідачем зобов’язань, передбачених п.2.1.2 договору, щодо виплати винагороди у розмірі 274 000грн.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач стверджує, що відповідач не вчинив дій, а саме не видав довіреності на представництво його інтересів, що унеможливило виконання Корпорацією “Верітас” взятих на себе зобов’язань за договором, у зв’язку з чим, в силу ч.2 ст.903 ЦК України, зобов’язаний виплатити плату у повному обсязі. При цьому, позивач посилається на те, що така плата передбачена п.2.1.2 договору у розмірі 274 000грн.
Вирішуючи спір у даній справі по суті заявлених вимог та переглядаючи прийняте рішення в апеляційному порядку, суди дійшли висновку про безпідставність заявлених позивачем вимог і з таким висновком погоджується касаційна інстанція, враховуючи наступне.
Відповідно до вказаної норми, у випадку, якщо неможливість виконати договір виникла з вини замовника, він зобов'язаний виплатити виконавцеві плату в повному обсязі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Умовами укладеного договору передбачено вчинення позивачем комплексу дій, направлених на виконання мети договору –виділення майна відповідача у натурі з Асоціації “Солений лиман” відповідно до дольової участі у будівництві оздоровчого комплексу. При цьому, виходячи з умов договору, його предметом є саме надання послуг, а не індивідуалізований результат дій позивача, який сторони у момент укладення договору передбачити не можуть в силу об’єктивних причин, що не завжди залежать від волі сторін договору.
Такого висновку можна дійти, аналізуючи наступні умови договору:
- пп.2.1.1, 2.1.2,2.2 договору, які не ставлять у залежність оплату послуг від результатів дій позивача, а лише передбачають сплату додатково винагороди у разі настання певного результату, щодо якого сторони не можуть беззаперечно стверджувати, що він настане;
- п.5.1 договору, який визначає, що послуги, надання яких передбачено договором, вважаються наданими з моменту підписання відповідного акта, а не досягнення певного результату (у даному випадку виділення майна у натурі з Асоціації);
- п.5.2 договору, що визначає в якості обставин, які є підставою для припинення зобов’язань по наданню послуг, не лише виділення майна із Асоціації, а зокрема, прийняття рішення Верховним Судом України щодо відмови у задоволені вимог відповідача; досягнення сторонами згоди про те, що всі передбачені діючим законодавством засоби для досягнення цілі договору вичерпані.
Умовами договору сторонами передбачено оплату послуг за тарифом 272грн. (без ПДВ) за годину (п.2.1.1). При цьому, п.2.1.2 договору встановлено винагороду у розмірі 274 000грн. у випадку досягнення цілі договору.
Таким чином, оплатою є визначена п.2.1.1 договору, яка не залежить він результату дій позивача, а п.2.1.2 передбачена додаткова винагорода (премія) у випадку досягнення певного результату щодо якого невідомо настане він чи ні.
Пунктом 4 ст.179 ГК України визначено основний принцип, який визначає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Таким чином, встановлення у договорі інших умов, ніж ті, що визначені диспозитивними нормами, не породжують недійсність зобов’язань за цим договором, за умови, якщо вони прямо не суперечать чинному законодавству.
Аналогічні положення містять і норми ЦК України, які визначають, що: сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст.627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст.628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст.6 ЦК України).
Отже, встановлення договором заходів заохочення, а саме винагороди за певний результат, прямо не заборонено законодавством і така умова договору, узгоджена сторонами і включена до договору, не суперечить загальним принципам укладення договорів.
Враховуючи, що позивач наполягає саме на виплаті йому винагороди, передбаченої п.2.1.2 договору, а не оплати послуг, суди дійшли правильного висновку про безпідставність заявлених вимог.
Також слід зазначити, що відносини представництва регулюються нормами глави 17 розділу ІУ ЦК України.
Зокрема, відповідно до ст. 237 ЦК України, представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Згідно з ч.1 ст.244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. При цьому, згідно з ст.248 ЦК України, представництво за довіреністю припиняється, зокрема, скасуванням довіреності особою, яка її видала.
В силу ч.1 ст.249 ЦК України, особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, може в будь-який час скасувати довіреність або передоручення; відмова від цього права є нікчемною.
Отже, аналіз вказаних норм дає підстави вважати, що виникнення відносин з представництва залежить від волі особи, яка породжує виникнення таких відносин, зокрема, шляхом видачі довіреності, та припиняє такі відносини, зокрема, скасовуючи довіреність.
Таким чином, відмова від видачі довіреності є правом такої особи.
За таких обставин, підстав для зміни чи скасування судових актів у цій справі у касаційному порядку не має.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України, колегія суддів
П О С Т А Н О В И Л А :
постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.07.2006р. у справі №35/105 господарського суду Дніпропетровської області залишити без змін, а касаційну скаргу Корпорації “Верітас” –без задоволення.
Головуючий суддя Кузьменко М.В.
Судді Васищак І.М.
Палій В.М.