09.12.24

22-ц/812/950/24

Провадження № 22-ц/812/950/24

ПОСТАНОВА

Іменем України

09 грудня 2024 року                                                        м. Миколаїв

                                                                                                  справа № 485/1767/20

Миколаївський апеляційний суд у складі:

головуючого Коломієць В.В.

суддів Самчишиної Н.В., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання Андрієнко Л.Д.,        

переглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради, про позбавлення батьківських прав, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 28 березня 2024 року під головуванням судді Кузьменка В.В., повний текст судового рішення складений цього ж дня,

У С Т А Н О В И В:

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини разом із матір`ю.

Позивач зазначала, що з 21 вересня 2007 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований у відділі державної реєстрації актів цивільного стану Снігурівського районного управління юстиції Миколаївської області, актовий запис № 93. Рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 10 червня 2015 року шлюб було розірвано. Від шлюбу мають доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка після розірвання шлюбу залишилася проживати разом з нею. 21 грудня 2018 року позивачка уклала шлюб з ОСОБА_4 та змінила прізвище на « ОСОБА_5 ».

Позовна заява мотивована тим, що через значну відстань у проживанні батьків виникають труднощі щодо оформлення документів для виїзду за кордон доньки сторін - ОСОБА_6  разом із ОСОБА_1 . Відповідач надав згоду на визначення місця проживання дитини з матір`ю, але для уникнення можливих суперечок з цього приводу існує необхідність встановлення судом місця проживання дитини з матір`ю.

25 липня 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із заявою про зміну предмету позову, в якій просила позбавити ОСОБА_2 батьківських прав відносно дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Вказану заяву обґрунтовувала тим, що відповідач за весь час після розірвання шлюбу не приймає участі у вихованні дитини, не піклується про фізичний і духовний розвиток, її навчання, підготовку до самостійного життя, за минулий рік спілкувався з донькою лише єдиний раз і то, донька самостійно йому зателефонувала. Дитина постійно знаходилась та знаходиться на утриманні теперішнього чоловіка – ОСОБА_4 , який займається її розвитком і вихованням, та донька прихильна до нього. Як вказала позивачка, з початком війни вона разом з родиною була вимушена переїхати до Німеччини, повідомивши відповідачу куди прямують, однак відповідач лише прохав його не турбувати, що свідчить про ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків. Так як на даний час вони разом з родиною перебувають в Німеччині, то для нормального життя, навчання та пересування доньки без обмежень постала потреба у наявності згоди батька на такі дії. Однак відповідач не бажає приймати участь в житті, вихованні та розвитку дитини, а також допомагати будь-яким чином доньці, у зв`язку з чим існує необхідність позбавлення його батьківських прав.

14 вересня 2022 року відповідач ОСОБА_2 подав заяву про визнання позовних вимог та не заперечував проти задоволення позову.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 березня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності встановлених судом обставин, які б свідчили про те, що відповідач свідомо й злісно нехтує своїми батьківськими обов`язками по відношенню до доньки та відсутністю наданих доказів протиправної та винної поведінки відповідача по відношенню до дитини.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 березня 2024 року та ухвали нове, про задоволення позову.

Апелянт зазначала, що висновки суду щодо відсутності підстав для позбавлення батьківських прав відповідача є такими, що не відповідають обставинам справи, так як сам відповідач не має бажання мати батьківські права і жодним чином не виконує свої обов`язки. Відповідач подав до суду заяву, якою погодився з вимогами та обставинами позову та підтвердив, що не бажає мати відповідні права, але суд своїм рішенням захищає його права коли він сам від них відмовився. Не відповідають дійсності висновки суду про те, що відсутній факт впливу на інтереси дитини даного судового спору. Як вказала позивач, донька ОСОБА_7 проживає разом з нею, маленькою сестрою, яка має аутоімунне захворювання, та вітчимом у Німеччині, виїхавши з м. Харкова, де раніше проживали, у зв`язку з повномасштабним вторгнення російської федерації в Україну. ЇЇ квартира та квартира батьків і брата зруйновані, тому вся родина проживає за кордоном. Наразі, маючи значне погіршення здоров`я і в разі реального вирішення питання про опіку над донькою, її рідні, в тому числі чоловік, батьки або брат, навіть не зможуть зв`язатися з відповідачем. Так само, на думку позивачки, рішення суду не відповідає вимогам матеріального права, оскільки має місце порушення базових прав дитини: мати опіку батька, мати спілкування з ним, визначеність, на честь і гідність, право на любов та піклування (ст. 3 Конвенції ООН «Про права дитини»). На думку позивачки, крайній засіб впливу на батька, який не бажає залишатися батьком, це лише позбавити його прав на дитину від якої він фактично відмовився.

Відповідач правом на подачу відзиву не скористався.

В судове засідання до суду апеляційної інстанції сторони та представник третьої особи не з`явились

Від ОСОБА_1 надійшла заява, у якій вона зазначала, що підтримує доводи і вимоги апеляційної скарги та просить розглядати справу у її відсутність.

Відповідач повідомлявся про судове засідання шляхом неодноразового надіслання судових повісток-повідомлень за адресою його місця реєстрації, які повернулись до суду без вручення адресату і відміткою пошти про причину невручення поштового відправлення: «адресат відсутній за вказаною адресою» (а.с. 209-213), іншої адреси відповідача матеріали справи не містять, а відповідно до довідки секретаря судового засідання Миколаївського апеляційного суду від 19.11.2024 року (а.с. 207) дзвінки на зазначений відповідачем номер телефону залишились без відповіді. Отже ОСОБА_2 відповідно до п. 3 ч. 8 ст. 128 ЦПК України вважається належним чином повідомленим про судове засідання.

Третя особа - Департамент служби у справах дітей Харківської міської ради – повідомлений про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа на електронну адресу третьої особи та Реєстром підтверджень про отримання документів з «Електронного суду» учасником справи (а.с 208).

Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що сторони з 21.09.2007 року перебували у шлюбі, який рішенням Снігурівського районного суду Миколаївської області від 10.06.2015 року було розірвано, та є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Від шлюбу у них народилася донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Після розірвання шлюбу дитина залишилась проживати з матір`ю.

Згідно висновку Департаменту служби у справах дітей Харківської міської ради від 28.12.2021 року №720, під час вивчення матеріалів було встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , мешкає разом із матір`ю ОСОБА_1 , вітчимом ОСОБА_4 та молодшою сестрою ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , за адресою: АДРЕСА_1 , де створені належні умови для проживання і всебічного розвитку дітей. Орган вважає за доцільне визначити місце проживання дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 з матір`ю ОСОБА_1 .

Висновку щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно доньки ОСОБА_3 органом опіки та піклування не надано. Ухвалою Миколаївського апеляційного суду від 30 вересня 2024 року Департаменту служби у справах дітей Харківської міської ради було зобов`язано надати такий висновок, проте третьою особою вказана вимога не була виконана.

Зі змісту заяви позивачки про зміну предмету позову слідує, що після початку повномасштабної агресії росії проти України ОСОБА_1 разом зі своїм чоловіком ОСОБА_4 та доньками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , і ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , виїхали до Німеччини.

Відмовляючи у задоволенні позову про позбавлення , суд виходив з того, що не встановлено обставин, які б свідчили про те, що відповідач свідомо й злісно нехтує своїми батьківськими обов`язками по відношенню до доньки; доказів протиправної та винної поведінки відповідача по відношенню до дитини суду не надано.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на нижчевикладене.

Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" передбачено, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Відповідно до частин першої та другої статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України "Про охорону дитинства").

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона/він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення вищенаведеної статті дозволяє дійти висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Статтею 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.

У рішенні від 16 липня 2015 року справі "Мамчур проти України" (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину вже несе в собі негативний вплив на свідомість дитини, та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який слід розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків.

Аналогічний правовий висновок викладено у численних постановах Верховного Суду, зокрема: від 13 квітня 2020 року у справі № 760/468/18, від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18, 09 листопада 2020 року у справі № 753/9433/17 та інших).

Верховний Суд вказував, що суд на перше місце ставить якнайкращі інтереси дитини, оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування потрібно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Позбавлення батьківських прав як крайній захід впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що матеріали справи не містять доказів саме злісного ухилення батька від участі у вихованні та утриманні своєї доньки.

Так, у матеріали справи відсутні відомості щодо звернень позивачки до відповідача з вимогою про стягнення аліментів, доказів його ухилення від утримання доньки.

При цьому колегія суддів враховує, що проживанням відповідача на відстані від дитини може мати наслідком нестабільну участь батька в житті доньки, що не може бути підставою для позбавлення відповідача батьківських прав, а свідчить про відсутність емоційного зв`язку між ними.

Отже, вирішуючи спір, враховуючи норми матеріального та процесуального права, повністю встановивши фактичні обставини справи, які мають істотне значення для розв`язання спору, належно оцінивши докази, що містяться у матеріалах справи, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок, що позивачка не довела існування достатніх підстав для застосування до відповідача такого крайнього заходу як позбавлення батьківських прав, який допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.

Щодо посилань позивачки в апеляційній скарзі на те, що ОСОБА_9 бажає, щоб ОСОБА_2 позбавили батьківських прав, то колегія суддів не може прийняти їх до уваги, оскільки саме по собі негативне ставлення дитини до батька, з огляду на конкретні встановлені обставини даної справи, не може бути підставою для задоволення позову, оскільки це не відповідає найкращим інтересам дитини.

Щодо доводів апелянта про те, що суд першої інстанції не звернув уваги на те, що відповідачем до суду була подана заява про визнання позову про позбавлення його батьківських прав, то слід зазначити наступне.

У частинах першій, четвертій статті 206 ЦПК України передбачено, що позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Отже, в розумінні приписів статті 206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Відповідно до частин другої, третьої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.

З огляду на викладене суд першої інстанцій правильно виходив з того, що заява ОСОБА_2 про визнання позову про позбавлення його батьківських прав, не може слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини.

Саме до таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, вказавши, що у цій категорії справ визнання позову суперечить закону, а саме частині третій статті 155 СК України, та порушує інтереси дитини. Також Верховний Суд наголошував, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав. Верховний Суд виснував, що позбавлення батьківських прав, тобто природніх прав, наданих батькам стосовно дитини на її виховання, захист її інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дитиною, є крайнім заходом впливу,

Враховуючи, що у матеріалах справи немає беззаперечних та достатніх доказів, які б підтверджували винну та свідому поведінку ОСОБА_2 щодо ухилення від участі у вихованні доньки, умисне і свідоме нехтування обов`язками батька, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про невстановлення правових підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно його доньки ОСОБА_3 .

За таких обставин, доводи апеляційної скарги про необхідність позбавлення відповідача батьківських прав є необґрунтованими, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду.

Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 28 березня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку і випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий В.В. Коломієць

Судді: Н.В. Самчишина

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складений 13 грудня 2024 року