КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05.05.2011 № 6/5
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Бондар С.В.
суддів: Попікової О.В.
Ропій Л.М.
при секретарі: Кірієнко А.Л.
за участю представників сторін:
від позивача – ОСОБА_1. – юр..
від відповідача – ОСОБА_2 – юр.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД»
на рішення Господарського суду м. Києва від 17.02.2011р.
у справі № 6/5 (Ковтун С.А.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «МЕТРО Кеш енд Кері Україна»
про Визнання недійсним договору поставки товару та надання послуг №21559 від 01.01.2008
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Господарського суду м. Києва від 17.02.2011 у справі №6/5 в задоволенні позовних вимог ТОВ «Нікея-ЛТД» про визнання договору поставки та надання послуг від 01.01.2008 недійсним було відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити та визнати договір поставки недійсним.
Заперечуючи проти рішення суду, позивач у своїй апеляційній скарзі зазначає про те, що суд першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення допустив порушення наступних норм матеріального права:
- ч.2 ст.266 Господарського кодексу України в частині, що стосується обов'язку сторін визначити у договорі поставки чи специфікації до нього загальної кількості товарів, що підлягають поставці;
- ч.2 ст.549 Цивільного кодексу України, що визначає тлумачення терміну "штраф" як одного з видів забезпечення виконання договірного зобов'язання;
- ч.1 ст.664 Цивільного кодексу України, що встановлює необхідність зазначення сторонами у договорі купівлі-продажу моменту виконання продавцем свого обов'язку, якщо закон такий момент не визначає;
- ст.9 Закону України від 16 липня 1999 року №996-ХІУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" про відповідність документа первинного бухгалтерського обліку вимогам закону, зокрема, в частині зазначення у ньому обсягу і змісту господарської операції;
- ч.1 ст.229 Цивільного кодексу України про те, що якщо особа, яка вчинила
правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може
бути визнаний судом недійсним;
- ч.1 ст.230 Цивільного кодексу України про те, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.
- ч.1 ст.638 Цивільного кодексу України про те, що істотними умовами договору є умови, що за законом є необхідними для договорів даного виду, визначені законом як істотні, про предмет договору.
Крім того, позивач також зазначає про порушення судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення ст.ст. 83, 84 ГПК України щодо необхідності вказувати у резолютивній частині рішення з кожної спірної умови договору та ст.ст. 4, 4-2, 43 ГПК України.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 31.03.2011 було порушено апеляційне провадження у справі №6/5 за апеляційною скаргою ТОВ «Нікея-ЛТД». Розгляд справи призначено на 21.04.2011.
У судовому засіданні 21.04.2011 від представника позивача надійшло усне клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, у зв’язку з чим у засіданні було оголошено перерву до 05.05.2011.
Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, колегією встановлено наступне:
Як свідчать матеріали справи та як було встановлено судом першої інстанції, 01.01.2008 р. між товариство з обмеженою відповідальністю “Нікея - ЛТД” (постачальником) та товариством з обмеженою відповідальністю “Метро Кеш енд Кері Україна”(Метро) було укладено договір поставки товарів та надання послуг № 21559 (Договір), предмет якого визначений сторонами у розділі 1 Договору.
У преамбулі Договору сторони встановили, що оскільки Метро –торгівельна компанія типу “кеш енд кері”, кількість торговельних центрів якої в Україні збільшується, і такі центр, які названі Договором “ТЦ”, не мають статусу юридичної особи, а постачальник бажає поставити певні товари Метро, він згодний з цією метою дотримуватись правил системи Метро, наведених у Договорі.
Предметом Договору, відповідно до розділу 1, є як постачання відповідачем товарів позивачу, так і надання відповідачем рекламних, інформаційних, маркетингових та інших послуг позивачу.
Зокрема, як зазначено у розділі 1 Договору: постачальник постачає і передає у власність Метро, а Метро приймає та оплачує товари згідно з замовленнями Метро та товаросупровідною документацією, які складають невід’ємну частину договору (додаток № 2) на умовах договору (п. 1.1); Метро надає постачальникові рекламні, інформаційні, маркетингові та інші послуги у порядку та згідно з додатковими угодами та додатками до договору (п. 1.2), а також, якщо сторонами буде погоджено, послуг з логістики (п. 1.3).
Таким чином, укладений Договір є змішаним договором, оскільки містить елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК України).
Виходячи з цієї ж ч. 2 ст. 628 ЦК України до відносин сторін за Договором у частині поставки товарів застосовуються положення цивільного законодавства про поставку (§ 3 глави 54 ЦК України). Договір не встановлює іншого порядку застосування законодавства до цих умов і це не випливає із суті Договору.
Оскільки оскаржувані позивачем умови Договору стосуються відносин поставки, норми, що регулюють останню, підлягають застосуванню при вирішенні спору.
Частиною 1 ст. 712 ЦК України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистими, сімейними, домашніми або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (ч. 2 ст. 712 ЦК України).
За загальним правилом зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ним, та умови, які є обов’язковим відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частинами 1-4 ст. 180 Господарського кодексу України визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Оскільки поставка (купівля-продаж) товару спрямована на передачу майна, момент виконання даного обов’язку продавцем, виходячи з ч. 1 ст. 664 ЦК України, є момент доставки товару або отримання товару за його місцезнаходженням, так і інший момент, визначений договором. Тобто, норми закону носять диспозитивний характер, даючи сторонам можливість на власний розсуд врегулювати та визначити момент виконання даного обов’язку.
Визначаючи у договорі момент виконання обов’язку поставки, є логічним і визначення місця поставки чи знаходження товару, або порядку його визначення, як одного з засобів, спрямованого на своєчасне та належне забезпечення виконання сторонами своїх зобов’язань. Однак, враховуючи тривалість та багаторазовість дій, що притаманно поставці, місце поставки може бути узгоджено сторонам і у ході виконання договору. Умови договору можуть містити дані про порядок узгодження місця поставки, проте цивільне законодавство не вимагає їх обов’язкову присутність у договорі. Отже, їх відсутність може тільки свідчити про те, що дані умови сторонами не визначені як необхідні. Саме таким чином реалізується принцип диспозитивності, характерний для цивільних правовідносин. В цьому випадку визначення місця поставки пов’язано з виконанням договору, і жодним чином не впливає на дійсність договору.
Відповідно до п. 2.1 Договору постачальник повинен поставляти товари вчасно до відповідного торгового центру (ТЦ) згідно з замовленням (DDP-рампа торговельного центру метро “Інкотермс 2000”) у відповідній кількості та належної якості, а також у відповідності до усіх інших вимог згідно з замовленням. Замовлення Метро на поставку товарів обов'язкові для постачальника. Замовлення надаються постачальникові через систему EDІ - систему документообігу електронними засобами обміну інформацією, у відповідності до графіку поставок, який узгоджується сторонами та додасться до цього Договору в якості додатку 5. При формуванні початкового товарного запасу при відкритті нового ТЦ Метро буде надавати замовлення постачальнику щонайменше за 15 днів до дня поставки.
Таким чином, сторони за Договором на позивача поклали обов’язок здійснювати доставку товару, врегулювавши та досягнувши таким чином згоди щодо порядку визначення місця поставки - торговий центр, зазначений відповідачем у замовленні.
Даний пункт Договору не суперечить актам цивільного законодавства та, крім того, спростовує доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, про відсутність згоди щодо місця поставки.
Позивач зазначає в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції при розгляді позовних вимог про визнання недійсними абзацу 4 пункту 2.2, абзацу 3 пункту 2.14, абзацу 3 пункту 2.15, абзацу 2 пункту 2.16, абзацу 3 пункту 2.17, абзацу 3 пункту 2.19.1, абзацу 5 пункту 2.19.1 Договору щодо їх невідповідності ч. 2 ст. 549 ЦК України не взяв до уваги ту обставину, що позивач при укладенні спірного договору допустив помилку щодо тлумачення терміну «штраф» як одного із видів забезпечення виконання зобов’язання.
Позивач також зазначав у позовній заяві, що дані умови не відповідають ч. 2 ст. 549 ЦК України, оскільки у договорі має місце визначення штрафу у фіксованій сумі, а не у відсотках від суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов’язання.
Зокрема, вказаними умовами Договору встановлено наступне:
абзацом 4 пункту 2.2 –штраф у розмірі 1500 грн. за порушення вимог постачання товару;
абзацом 3 пункту 2.14 –штраф за поставку неналежної кількості товарів у розмірі 15% вартості не поставлених товарів, або 30% вартості непоставлених товарів для спеціальної пропозиції, однак не менше 1000 грн. за кожен такий випадок;
абзацом 3 пункту 2.15 –штрафні санкції за недодержання строку поставки у розмірі 1,5 % від вартості замовлених товарів за кожен день затримки але не більше 15% вартості замовлених товарів, однак не менше 1000 грн. за кожен такий випадок;
абзацом 2 пункту 2.16 –штрафні санкції за невиконання замовлення Метро у розмірі 15 % від вартості таких замовлень але не менше 1000 грн. за кожен такий випадок;
абзацом 3 пункту 2.17 –штраф за поставку товарів, які мають недоліки, у розмірі 15 % від вартості товарів, якщо недоліки стосуються товарів спеціальної пропозиції –30% від їх вартості, однак не менше 1000 грн. за кожен такий випадок;
абзацом 3 пункту 2.19.1 –штраф у розмірі 1000 грн. за повернення з затримкою або неповернення листка підтвердження;
абзацом 5 пункту 2.19.1 –штраф у розмірі 30% ціни замовлених товарів за невиконання замовлення Метро щодо товарів спеціальної пропозиції, а у випадку несвоєчасного виконання –штраф у розмірі 2 % ціни замовлених товарів за кожен день затримки, але не більше 30% ціни замовлених товарів, однак не менше 1000 грн. за кожен такий випадок.
Дослідивши дані умови договору, колегією встановлено, що ці умови Договору встановлюють відповідальність позивача за порушення зобов’язань у вигляді сплати штрафу.
Неустойка, як один із видів забезпечення зобов’язання (ч. 1 ст. 546 ЦК України), є засобом, який застосовується з метою стимулювання боржника до належної поведінки, що гарантує виконання ним свого основного зобов’язання.
Основною особливістю цивільних правовідносин є те, що вони засновані на рівності, автономії волі, майновій і організаційній відокремленості її суб’єктів. Даний принцип диспозитивності знайшов своє відображення у главі 49 ЦК України, не обмеживши учасників цивільних правовідносин визначними ч. 1 ст. 546 ЦК України видами забезпечення виконання зобов’язання. Частина 2 даної норми наділяє учасників правом у договорі встановити інші види забезпечення зобов’язання.
Можливість врегулювання сторонами договору своїх відносин на власний розсуд, відступивши від положень актів цивільного законодавства, також передбачена абзацом 1 частини 3 статті 6 ЦК України.
Саме таким чином реалізується свобода договору (ст. 627 ЦК України), яка проявляється, перш за все, у вільному волевиявленні сторін, у тому числі і щодо вибору способу забезпечення виконання зобов’язання.
Таким чином, визначення штрафу у фіксованій сумі не суперечить актам цивільного законодавства, у тому числі і ч. 2 ст. 549 ЦК України. Крім того, ч. 1 ст. 549 ЦК України, визначаючи поряд з грошовою сумую також і майно, яке може бути передано боржником як неустойка кредиторові, встановлює саму можливість визначення штрафу не тільки у відсотках від суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов’язання.
За таких обставин, колегія вважає доводи позивача про недійсність вищевказаних пунктів не обґрунтованими.
Крім того, абзацом 3 пункту 2.14, абзацом 2 пункту 2.16, абзацом 3 пункту 2.17, абзацом 5 пункту 2.19.1 Договору штраф визначений розмір у відсотках стосовно невиконаному зобов’язанню, однак обмежено його тільки мінімальний розмір, а відповідальність, передбачена абзацом 3 пункту 2.15 Договору, є за своєю природою пенею, оскілки обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконаного зобов’язання за кожен день прострочення.
З аналогічних підстав відсутні підстави для задоволення вимоги про визнання недійсним пункту 5.5 Договору, який наділяє відповідача правом притримання коштів у випадку пред’явлення третьою особою позову до відповідача. В даному випадку сторони також на власний розсуд врегулювали свої відносини, відступивши від актів цивільного законодавства, що дозволяється законом.
Колегія також не погоджується з доводами позивача, викладеними ним в апеляційній скарзі, про невідповідність абзацу 4 пункту 2.4 Договору ст.ст. 1, 9 Закону України “Про бухгалтерський облік”.
Так, відповідно до ч. 1 п. 2.2 Договору товари поставляються Метро вільними від будь-яких зобов'язань і обтяжень перед третіми особами (включаючи сплату обов'язкових платежів, податків, мита), окремо до кожного ТЦ згідно з замовленням (DDP-рампа торговельного центру метро “Інкотермс 2000”) зазначеного Метро у відповідному замовленні. Якщо сторонами окремо не погоджено інше, постачальник поставляє Метро товари на стандартних палетах багаторазового використання (ГОСТ 9557-87), скріплених стрейч-плівкою, упакованих таким чином, що дає можливість вантажити їх на рампі ТЦ виделковим підйомником, та маркованих таким чином, то дає можливість встановити тип і найменування товарів та їх кількість в упаковці, вивантаженими на рампу ТЦ. При цьому пакування постачальником товарів на території, де здійснюється прийом товарів/рампі ТЦ, забороняється.
Згідно з абзацом 2 пункту 2.4 Договору постачальник поставляє товари разом з усією відповідною документацією (сертифікати якості, ветеринарні сертифікати, сертифікати відповідності, гігієнічні сертифікати, інструкції із використання; гарантійні сертифікати, тощо) яка вимагається відповідно за законодавством України для оптової чи роздрібної реалізації товару.
Зазначені вище документи мають бути складені українською мовою та надані у оригіналах чи посвідчених копіях (абзац 3 пункту 2.4 Договору).
При поставці товарів, згідно з замовленням до відповідного ТЦ, постачальник складає транспортну накладну, яка не повинна містити ціну товарів, і надає її до відділу приймання товару у ТЦ. По результатах приймання товарів у ТЦ постачальник складає товарну накладну та податкову накладну та надає її до головного офісу метро за адресою, яка вказана у цьому Договорі (абзац 4 пункту 2.4 Договору).
Відповідно до п. 2.8 Договору право власності і ризик випадкової загибелі або пошкодження товарів переходить від постачальника до Метро з моменту, коли товари поставлено Метро вивантаженим на приймальну платформу магазину, і сторони підписали транспортну накладну, що засвідчує те, що товари були отримані Метро.
Згідно з п. 2.9 Договору зобов'язання постачальника щодо поставки товару буде вважатися виконаним, якщо постачальник поставив товари до ТЦ, зазначеного у замовленні Метро, із усією супроводжувальною документацією, яка вимагається чинним законодавством України та цим договором, і якщо внаслідок прийняття було встановлено, що товари повністю відповідають вимогам, передбаченим законодавством України, умовами замовлення Метро та цьому Договору - надав метро товарну та податкову накладні, в яких ціни повністю співпадають з цінами у затвердженій сторонами специфікації, а кількість товару співпадає з фактичною кількістю товару в підписаній сторонами транспортній накладній.
Законом України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України”(далі –Закон) визначено, що первинний документ –це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Виходячи з викладених вище умов, транспортна накладна, поряд з товарною накладною, фіксує здійснення господарської операції, а тому є первинним документом.
Вимоги до первинного документа встановленні ст. 9 Закону, якою передбачено, що первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Таким чином, Закон не передбачає обов’язковим реквізитом первинного документа ціну товару. Ціна товару є умовою Договору, а не реквізитом первинного документа. Позивач помилково ототожнює термін “одиниця виміру господарської операції” з терміном “ціна товару”. Ціна товару є вартісним еквівалентом товару, у той час як одинця виміру носить кількісний характер: кількість предметів, кількість об’єму тощо.
З огляду на викладене, абзац 4 пункту 2.4 Договору не суперечить Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України”.
У судовому засіданні представник позивача пояснив суду про те, що дефектність первинних документів та не зазначення у транспортній накладній ціни поставленого товару ніколи не було підставою для відмови відповідача прийняти та оплатити отриманий товар.
Також є не обґрунтованим доводи позивача про невідповідність пункту 2.9 Договору приписам ст. 664 ЦК України. Диспозитивний характер даної норми судом описано вище, у зв’язку з чим сторонами на власний розсуд врегульований та визначений момент виконання обов’язку продавця передати товар, і дана умова не суперечить закону.
Є необґрунтованими доводи позивача про недійсність абзацу 3 пункту 2.18 Договору, яким передбачено обов’язок відповідача повернення товару в усій кількості за останньою ціною. Уклавши Договір з вказаною умовою сторони досягнули згоду стовно нього та реалізували власне волевиявлення, і позивачем не наведено жодних підстав його недійсності. З цих жде підстав є необґрунтовані доводи позивача про недійсність абзацу 1 пункту 3.2 Договору, що містить положення про те, що товарні накладні без складського номеру не будуть оплачуватись. Стовно даної умови сторонами досягнуто згоду і не наведено жодних підстав її недійсності.
Визначений абзацом 6 пункту 2.18 Договору штраф за не вивезення товару постачальником стосується покладеного на останнього абзацом 2 пункту 2.18 Договору обов’язку вивезення, а тому є також безпідставними посилання позивача на покладення штрафу за невстановлений Договором обов’язок.
Пунктом 3.3 Договору передбачено, що Метро має право зменшити оплату, що належить постачальникові за товар, на суму штрафів, вартість товарів, повернутих постачальникові, наданих йому послуг, а також інші суми, що мають право бути сплачені постачальником згідно з цим Договором та додатками, шляхом проведення заліку зустрічних вимог за винятком випадків, коли це заборонено законодавством. Залік зустрічних вимог проводиться Метро без підписання сторонами додаткових документів (актів, протоколів, тощо).
Порядок припинення зобов’язань зарахуванням передбачено ст. 601 ЦК України, відповідно до якої зарахування можливе за заявою однієї сторони.
Отже, вищевказаний пункт, який також не передбачає необхідність спільних дій для припинення зобов’язань зарахуванням, не суперечить ст. 208 та ст. 601 ЦК України.
Згідно з пунктом 5.4 Договору, якщо проти Метро порушено судову справу щодо відшкодування будь-якої шкоди чи порушення прав третьої особи, у тому числі, але не обмежуючись ними, на об'єкт інтелектуальної власності та/чи завдання шкоди, що стосується продажу або використання товарів, поставлених за цим договором, Метро має право притягувати постачальника до такого судового процесу як співвідповідача, а постачальник зобов’язаний брати участь у судовому процесі на користь Метро. Постачальник зобов'язаний надавати Метро будь-яку необхідну допомогу для захисту його прав, зокрема, надавати Метро за вимогою усі необхідні документи. Якщо постачальних не бере участі у процесі на користь Метро, він позбавляється права заявляти, що Метро проводив судовий процес з помилками. В усіх випадках, коли Метро притягують до відповідальності у зв'язку із товарами, які бути поставлені постачальником, за умови відсутності вини Метро, постачальник зобов'язаний компенсувати Метро усі судові та інші витрати, а також понесені збитки.
Даний пункт 5.4 не містить заборону чи обмеження права позивача пред’явити вимоги у судовому порядку до відповідача, як зазначено у позові. Прийняття на себе постачальником обов’язку сприяти покупцю товару у спорі з третьою особою щодо поставленого товару, а також покладення на себе вини щодо поставленого товару і відшкодування в зв’язку з цим витрат, є проявом поваги один до одного і довірливих партнерських відносин, які ґрунтуються на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3 ст. 509 ЦК України), однак не є порушенням процесуального законодавства.
Сам факт звернення позивача до суду з цим позовом спростовує наявність будь-яких договірних обмежень на пред’явлення позову до Метро.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьої, п’ятою, шостою ст. 203 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Позивачем при розгляді його апеляційної скарги не доведено, що Договір укладено з порушенням вимог законодавства. Інших доказів недійсності Договору, ніж ті, що містяться в матеріалах справи, позивачем апеляційному господарському суду не надано.
Посилання позивача на те, що у спірному договорі відсутні такі істотні умови як ціна договору та загальна кількість товару по договору, що є порушенням ст.180 Господарського кодексу України, колегія не приймає до уваги, оскільки недосягнення згоди між сторонами щодо його істотних умов може бути підставою для визнання договору лише неукладеним, що в свою чергу виключає можливість для визнання неукладеного договору недійсним.
Колегія також звертає увагу на ту обставину, що як було пояснено представниками сторін, спірний договір був повністю виконаний та припинив свою дію у липні 2010 року, про що свідчить залучений до матеріалів справи Акт звірки розрахунків сторін від 16.06.2010 із заборгованістю відповідача на користь позивача у сумі 1 270 839,42 грн., яка була погашена відповідачем у повному обсязі згідно із платіжним дорученням №635 від 06.07.2010.
Таким чином погашення відповідачем своєї заборгованості за договором в сукупності із відсутністю в подальшому замовлень та поставок товару між сторонами у справі свідчить про припинення взаємних зобов’язань сторін внаслідок їх виконання відповідно до ст.631 Цивільного кодексу України, і як наслідок закінчення строку дії договору відповідно до ст.631 Цивільного кодексу України, п.4.5., п.9.1. Договору.
За таких обставин колегія вважає безпідставною вимогу позивача про визнання недійсним добровільно виконаного договору, дія якого закінчилась.
Враховуючи викладене, колегія приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, у зв’язку з чим підстав для його скасування немає.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд –
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Нікея-ЛТД» залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду м. Києва від 17.02.2011 р. у справі №6/5 залишити без змін.
3. Матеріали справи №6/5 повернути Господарському суду м. Києва.
Головуючий суддя Бондар С.В.
Судді Попікова О.В.
Ропій Л.М.