Справа № 2-373/11

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

          "19" травня 2011 р. року  Джанкойський міськрайонний суд Автономної Республіки Крим у складі:

          Головуючого, судді –Старова Н. А.,

          при секретарі –Лешко Ю.П.,                                                       

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Джанкой цивільну справу за позовною заявою  ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства КБ «Приватбанк», ОСОБА_2, Національного банку України про визнання договорі кредиту та іпотеки недійсними, зобов’язання вчинити певні дії,

                                                                                встановив:

          ОСОБА_1 звернулася до Джанкойського міськрайонного суду  з позовною заявою до приватного акціонерного товариства КБ «Приватбанк», ОСОБА_2, Національного банку України про визнання договорів кредиту та іпотеки недійсними, зобов’язання вчинити певні дії.

Свої вимоги мотивує наступним. 16.05.2007 року вона уклала кредитний договір з відповідачем № SID0GA 00000002 в валютному еквіваленті 17000 доларів США. В порядку забезпечення виконання зобов’язань за вказаним кредитним договором між нею  та банком укладений договір іпотеки BEO № 295266, реєстровий № 1053, посвідчений приватним нотаріусом Джанкойського міського нотаріального округу ОСОБА_2 Згідно умов вказаного договору предметом іпотеки є квартира АДРЕСА_1.

Вважає,   кредитний договір та договір іпотеки недійсними, посилаючись на наступне. При укладенні кредитного договору порушені вимоги Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупної вартості кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007 року, згідно яких відповідач зобов’язаний був повідомити її  в письмовій формі про форми кредитних умов, з описом відмінностей між ними, зокрема  про зобов’язання споживача, тип процентної ставки, переваги та недоліки схем кредитування, сукупної вартості кредиту, процентної ставки. Відповідач зобов’язаний отримати письмове підтвердження про ознайомлення з вказаними умовами, в кредитному договорі або додатку до нього повинно бути зазначена сукупна вартість кредиту, перелік та розмір всіх фінансових зобов’язань, графік платежів.

          Зміст вказаного кредитного договору суперечить нормам діючого законодавства України, зокрема, кредитний договір укладений в іноземній валюті, а згідно ст. 99 Конституції України, ст. 192 ЦК України, ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» гривня як грошова одиниця України (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом  в  Україні.

Крім того, використання готівкової іноземної валюти на території України дозволяється за умови отримання індивідуальної ліцензії, яка надається виключно на підставі окремої постанови Правління Національного банку України. Підпунктами «в», «г» пункту 4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року №1593,  який визначає загальні принципи валютного регулювання, передбачено, що для проведення резидентами валютних операцій, а саме надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Проте, під час укладення оспорюваного договору відповідачем не було надано документів, які підтверджують отримання індивідуальної ліцензії, не міститься посилань на таку ліцензію і в самому договорі.   Умови кредитного договору не відповідають загальним засадам цивільного судочинства, зокрема принципу справедливості, добросовісності та розумності, створюють істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків не на користь позичальника, оскільки всі ризики знецінення національної валюти покладено на нього. Використання відповідачем в якості предмета кредитування долара США  значно погіршує  положення позичальника, як споживача у зрівнянні з кредитором  в разі настання певних подій, які вже настали –росту курсу долара по відношенню до гривні, тому відповідно до ст.18 Закону України «Про захист прав споживача» вона має право вимоги визнання кредитного договору в цілому недійсним.

На підставі викладеного просить визнати кредитний договір № SIDOGA 00000002 від 16.05.2007 року недійсним, визнати договір іпотеки BEO № 295266, реєстровий № 1053, зобов’язати відповідача прийняти від позивача суму в розмірі 13169 грн. 14 коп. з розстрочкою платежу на 24 місяці при щомісячному платежу в розмірі 548 грн. 70 коп., зобов’язати приватного нотаріуса ОСОБА_2 виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження квартири АДРЕСА_1.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_4, який діє на підставі довіреності, в судовому засіданні позовні вимоги підтримав позовні вимоги  в повному обсязі з підстав, викладених в позовній заяві. Посилався на те, що кредитний договір, укладений між ЗАТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 є недійсним,  оскільки  укладений в іноземній валюті без отримання індивідуальної ліцензії, є таким що суперечить моральним засадам суспільства, ставить сторони в нерівні умови, не спрямований на настання реальних наслідків, суперечить принципу справедливості, крім того, вказаний договір порушує права неповнолітніх, які проживали  в квартирі, що є предметом іпотеки на час укладання договору. Просив задовольнити позов в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з’явився, в письмовій заяві просить справу розглянути в його відсутності, в письмових запереченнях просить відмовити в задоволенні позову, посилаючись на наступне. Позивач ознайомлена з умовами кредитування, що підтверджується  анкетою-заявкою від 14.05.2007 року.  Крім того всі умови кредитування викладені в договорі кредиту та іпотеки, п.7 кредитного договору визначені всі суми, які видаються позичальнику, періоди та суми сплати грошових коштів згідно умов договору.

Вважає безпідставними твердження позивача щодо того, що зміст договору суперечить вимогам діючого законодавства, оскільки кредит виданий ні в національній валюті. Позивач  декілька років виконувала умови договору, а саме до часу збільшення курсу долара США, у зв’язку з чим умови правочину були нею прийняті.

Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та  п.2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Правління НБУ від 17.07.2001 року №275, за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу НБУ банк має право здійснювати операції з валютними цінностями, до яких належить і іноземна валюта.  

Відносно вимог п.п. «в» п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на здійснення разової валютної операції, якщо терміни та суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, але на цей час  ці межі законодавчо не визначені. На підставі викладеного просить відмовити в задоволенні позову.

Представник відповідача Національного банку України в судове засідання не з’явився, в письмовій заяві просить справи розглянути без участі представника, заперечує, з підстав викладених у письмових поясненнях по справі (арк. с. 68-71), просив відмовити в задоволенні позову.

Відповідач ОСОБА_2 в судове засіданні не з’явилася, в письмовій заяві просить справу розглянути в її відсутності, вважає, що вона, як нотаріус, який у встановленому законом порядку посвідчував оспорювані  договори, не є належним відповідачем у справі, просить відмовити в задоволенні позову.

Суд, заслухавши представника позивача, дослідивши матеріали справи та оцінивши надані докази, вважає, що позовні вимоги позивачки  задоволенню не підлягають.

Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.

           04.12.2001 року Національний Банком України видано Закритому  комерційному банку «Приватбанк» банківську ліцензію  № 22 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першої та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» (арк. с. 50).   

04.12.2001 року Національний Банком України видано Закритому  комерційному банку «Приватбанк» Дозвіл № 22-2 на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», згідно з додатком до цього дозволу (арк. с. 51).   

Згідно з додатком до Дозволу № 22-2 до переліку операцій, які має право здійснювати ЗАТ КБ «Приватбанк» входить, зокрема, залучення і розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, неторговельні операції з валютними цінностями.

Відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» №15 від 19.02.1993року, надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій.   

16.05.2007 року між ЗАТ КБ «Приватбанк» та відповідачем –ОСОБА_1 укладено кредитний договір № SID0GA 00000002, відповідно до умов якого ЗАТ КБ «Приватбанк» (за договором – банк) надав відповідачеві ОСОБА_1 (за договором – позичальник) кредит для ремонту квартири в сумі 17 000,00  доларів США строком до 16.05.2011 року  та сплатою процентів щомісячно в розмірі 0,92% на місяць на суму заборгованості за кредитом.

Згідно п.7.1 кредитного договору  сума заборгованості погашається в період з 15 по 20 число кожного місяця, щомісяця в період сплати позичальник повинен сплатити банку щомісячний платіж в розмірі 474,97 доларів США для погашення заборгованості, що складається із заборгованості по кредиту, відсоткам, винагороді, комісії  (арк. с. 7-9).   

          Згідно п.7.4 при порушенні позичальником  зобов’язань по погашенню кредиту, позичальник сплачує банку відсотки за користування кредитом у розмірі 2,09% на місяць, розраховані на суму непогашеної в строк заборгованості за кредитом.

16.05.2007 року  між  ЗАТ КБ «Приватбанк» та відповідачем –ОСОБА_1 укладено договір іпотеки BEO № 295266, реєстровий № 1053, посвідчений приватним нотаріусом Джанкойського міського нотаріального округу ОСОБА_2, відповідно до умов якого відповідач ОСОБА_1( іпотекодавець)  надала  ЗАТ КБ «Приватбанк»  (іпотекодержатель) на забезпечення виконання зобов’язань, які випливають з кредитного договору № SID0GA 00000002 від 16.05.2007 року, в іпотеку за визначеною вартістю 140 000,00 грн. об’єкт нерухомого майна –квартиру АДРЕСА_1 (арк. с. 10-13).   

16.05.2007 року  відповідач  отримала суму кредиту в розмірі 17 000,00 доларів США,  що підтверджується заявою на видачу готівки  (а.с.96).   

Відповідно до Статуту, погодженого НБУ 15.07.2009 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «Приватбанк»  є правонаступником усіх прав та зобов’язань закритого акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк»  у зв’язку зі зміною його типу та найменування  (арк. с. 27-29).   

          Позовні вимоги позивача  полягають у визнанні недійсними вказаних договорів через їх невідповідність вимогам діючого законодавства.

Правовідносини сторін регулюються статтями 192, 202-204, 208-209, 215, 227,  509, 524-526, 530, 533,   546-547,  572-576, 585, 627, 638-639,  1046-1050, 1054 Цивільного кодексу України,  ст.ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою НБУ України № 275 від 17.07.2001 року.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.   

Згідно ч. 1, 2 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.   

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.   

Згідно ст.227 ЦК України правочин юридичної особи,  вчинений нею  без  відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Позивач посилається на те, що кредитний договір є таким, що не відповідає ч.ч.1, 5,6 ст.203 ЦК України, зокрема моральним засадам суспільства, оскільки ставить сторони в нерівні умови, він не спрямований на настання реальних наслідків, грошова сума повинна бути зафіксована в гривневому еквіваленті на укладення договору, оскільки після значного збільшення курсу долара  положення позичальника значного погіршилося, відповідач не мав права на надання кредиту в іноземній валюті, крім того вказаний договір порушує права неповнолітніх, які проживали  в квартирі, що є предметом іпотеки на час укладання договору.

Відповідно до ч.ч.1,5,6 ст.203 ЦК України зміст  правочину  не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам  цивільного  законодавства,  а  також  інтересам  держави  і суспільства, його моральним засадам. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх,  неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

В частині доводів позивача в частині того, що кредитний договір суперечить нормам діючого законодавства, оскільки  кредит виданий в іноземній валюті при  відсутності індивідуальної ліцензії   суд зазначає  наступне.

Статтею  55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлено, що відносини банку з клієнтом регулюються  законодавством України,  нормативно-правовими  актами  Національного банку України  та угодами ( договором) між клієнтом та банком.   

Згідно зі ст. 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.   

Договори  про надання кредиту  укладаються на власний розсуд  кредитодавця і позичальника та з урахуванням  вимог цивільного та банківського законодавства,  Правил надання банками України інформації  споживачу про умови кредитування та сукупну вартість  кредиту, затверджених постановою Правління  Національного банку України від 10.05.2007 року № 168.     

Відповідно до ч. 1  ст. 1054  ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно із ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.   

Статтею 192 ЦК України встановлено, що законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.   

Ст. 524 ЦК України передбачено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.   

Згідно зі ст.533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.   

Пунктом 3 ч.1 ст.47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначено, що на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.

Під терміном кошти згідно зі ст. 2 цього Закону розуміються гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.   

Статтями 47 та 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується і вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.  

Статтями 2, 44, 56 Закону України «Про Національний банк України» №679 від 20.05.1999 року передбачено, що Національний банк України є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.   

Національний банк України діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.  До компетенції Національний банку у сфері валютного регулювання та контролю належать: видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;  видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національний банку на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства.   

Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов’язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.   

Відповідно до статей 1, 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» №15 від 19.02.1993 року, валютні операції – це: операції, пов’язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов’язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов’язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов’язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей. Уповноважений банк – це будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національний банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів.   

Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.   

Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв’язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.   

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребує надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.   

Порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національний банком України.   

Згідно зі статтями 2, 19, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» №2121 від 07.12.2000, банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національний банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.   

Згідно із п.п. «в», «г» ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:   

— надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті,   якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;   

— використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.   

Законодавством України не врегульовано терміни та суми, при перевищенні яких виникає обов’язок отримувати індивідуальну ліцензію, отже відсутній і обов’язок осіб, які отримують або надають кредити в іноземній валюті, отримувати відповідну ліцензію.   

На виконання ст. 44 Закону України «Про банки і банківську діяльність» №2121 від 07.12.2000 року, ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» №15 від 19.02.1993 року  постановою Правління національного банку України №275 від 17.07.2001 затверджено Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21.08.2001 року за №730/5921), яким передбачено, що за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку України банки мають право здійснювати операції щодо залучення і розміщення іноземної валюти на валютному ринку України (пункт 2.3).   

Письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (пункт 5.3).   

Постановою Правління національного банку України №483 від 14.10.2004 затверджено Положення про порядок видачі Національний банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за №1429/10028), яким передбачено, що власник ліцензії – це резидент або нерезидент, якому Національний банк видав ліцензію. Використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) – це використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов’язань або оплати товарів, що придбаваються (пункт 1.4).   

Згідно п.1.5 вказаного положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті, як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.   

Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми вказаного Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.   

З огляду на викладене,  суд приходить до висновку, що банк, маючи банківську ліцензію та дозвіл, має право без отримання індивідуальної ліцензії використовувати іноземну валюту на території України для здійснення операцій, зокрема надавати кредити в іноземній валюті.

Відповідно до ч.2 ст.1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфу 1 цієї глави «Позика», якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.   

Частиною 1 ст.1046 ЦК України передбачено, що за договором позики, одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.   

Як зазначено в ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.   

Аналіз приведених норм свідчить про безумовне зобов’язання позивача повернути відповідачу позику – грошові кошти саме у іноземній валюті (доларах США) з врахуванням відсотків, в строки та на умовах, визначених сторонами у кредитному договорі.   

          В частині доводів позивача, що кредитний договір суперечить моральним засадам суспільства, оскільки ставить сторони в нерівні умови, принципу справедливості  суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, при укладенні спірного кредитного договору позивачу були відомі усі умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили позивача прийняти ці умови на вкрай невигідних для себе умовах. Діючим законодавством не передбачений стабільний курс долару США до національної валюти - гривні.   

Відповідно до ст. 36 Закону України «Про Національний України», офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національний банком.   

Згідно з ч. 1 ст. 8  Декрету Кабінетів Міністрів України «Про систему валютного регулювання  та валютного контролю», валютні курси встановлюється Національний Банком України за погодженням з Кабінетом міністрів України.   

Поряд с цим, п.2 Положення «Про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських  металів», затвердженого Постановою Правління Національний України № 496 від 12.11.2003 року, визначається, що  офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долару США установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату. З наведеного, можливо зробити висновок, що  стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.   

Таким чином, не можна вважати, що умови кредитного договору  суперечать закону та є несправедливими. При укладенні договору позивач була проінформована про всі умови договору. Він  просила видати кредит у іноземній валюті, який й був  їй виданий. Оскільки законодавством України передбачено порядок визначення курсу іноземних валют щоденно, і незмінність курсу іноземних валют законодавчо не закріплена, позивач при укладенні договору свідомо брала  на себе певні ризики на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору  не мала будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане. У зв’язку з такими обставинами не має підстав вважати, що банк діяв несправедливо, укладаючи договір. Тим більше, що останній також фактично взяв на себе певні ризики, пов’язані  з коливанням валют.     

Доводи  позивача щодо ненадання банком інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, зокрема, щодо ціни, як на підставу визнання договору недійсним, передбачену ч.1  ст. 230 ЦК України, також є помилковим.

Відповідно до змісту ч. 1 ст. 230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 та ст. 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін.    

Згідно з текстом укладеного сторонами кредитного договору такі умови договором передбачено.    

Доводи позивача в частині того, що вона не була ознайомлена з умовами кредитування зокрема не була повідомлена  в письмовій формі про  кредитні умови, з описом відмінностей між ними, зокрема  про зобов’язання споживача, типу процентної ставки, переваги та недоліки схем кредитування, сукупної вартості кредиту, процентної ставки спростовуються  анкетою-заявкою, підписаною  ОСОБА_1, згідно якої позичальник в письмовій формі ознайомилася та своїм підписом підтверджує той факт, що  їй надана повна інформація про умови кредитування, зокрема форми з коротким описом відмінностей ними, тип відсоткової ставки, орієнтовану сукупну вартість кредиту, варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги та інше (арк. с. 48-49).

Стосовно доводів позивача невідповідності кредитного  договору та договору іпотеки правам та інтересам їхніх неповнолітніх дітей,суд зазначає, що по-перше позивачем не надано суду відомостей про наявність неповнолітніх дітей, згідно анкети-заявки ОСОБА_1  в графі діти вказано дочка ОСОБА_5, 19 років, тобто на час укладення спірних договорів дитина вже була повнолітньою.

Інших підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів (кредиту,  іпотеки) судом не встановлено.  

         Судом встановлено, що  оспорювані договори відповідають вимогам закону повністю, зокрема зміст таких правочинів не суперечить Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особи, які вчиняли такі правочини, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасників правочинів було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Договори  (кредиту, іпотеки) вчинені у формі, встановленій законом.   Договори  (кредиту, іпотеки) спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними.   

Суд відмовляє у задоволені решти частини  позовних вимог - зобов’язання відповідача прийняти від позивача суму в розмірі 13169 грн. 14 коп. з розстрочкою платежу на 24 місяці при щомісячному платежу в розмірі 548 грн. 70 коп., зобов’язання приватного нотаріуса ОСОБА_2 виключити з реєстру іпотек та заборони відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження квартири АДРЕСА_1, внаслідок відмови у задоволенні вимог щодо визнання  недійсними договорів (кредиту, іпотеки).   

Відповідно до статті 88 ЦПК України судові витрати відшкодуванню не підлягають, у зв’язку з відмовою у задоволенні  позовних вимог.   

На підставі викладеного,  керуючись ст.ст. 10, 57,60,88, 212, 215   Цивільного процесуального кодексу України, -

                                                                                вирішив:

             В задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного акціонерного товариства КБ «Приватбанк», ОСОБА_2, Національного банку України про визнання договорі кредиту та іпотеки недійсними, зобов’язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення  може бути оскаржено в Апеляційний суд Автономної Республіки Крим  через Джанкойський  міськрайонний суд Автономної Республіки Крим  протягом 10 днів з дня його проголошення, шляхом подання апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

СуддяН. А. Старова