Справа № 2-27/11

провадження № 22-ц/0390/970/11 Головуючий у 1 інстанції:Гладіч Н.І.

Категорія: 27 Доповідач: Антонюк К. І.

АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД  ВОЛИНСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И

16.06.2011  року          місто Луцьк  

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:

          головуючого судді  - Антонюк К.І.

          суддів Русинчука М.М., Матвійчук Л.В.

          при секретарі Семенюк О.А.

          з участю представників позивачів –відповідачів –ОСОБА_1, ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним, стягнення заборгованості за договором позики, за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики, за апеляційними скаргами позивача-відповідача ОСОБА_3, представника відповідача-позивача ОСОБА_4 –ОСОБА_1 на рішення Любешівського районного суду від 28 квітня 2011 року, -

В С Т А Н О В И Л А:

В позовній заяві поданій до суду 8.12.2010 року ОСОБА_3 просив визнати недійсним договір позики, який був укладений 18 червня 2009 року між ним та відповідачем ОСОБА_4 Вказував на те, що грошей у ОСОБА_4 не позичав, а шляхом укладення угоди мали на меті укласти іншу угоду щодо передачі йому відповідачем майна. В зв’язку з тим, що майно повернуте відповідачу, отже вважає що умови договору позики виконані. Крім того вважає, що предметом договору позики не може бути іноземна валюта. З зазначених підстав просив визнати угоду недійсною.

В позовній заяві поданій до суду 25.10.2010 року ОСОБА_4 просив стягнути з ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 18 червня 2009 року, також 5 % річних та 3 % річних від простроченої суми, всього 255 328, 56 грн., судові витрати.

23.11.2010 року ОСОБА_3 звернувся  з зустрічним позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики від 11.06.2009 року, пеню передбачену угодою, всього 368 900 грн.

Рішенням Любешівського районного суду від 28 квітня 2011 року в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання договору позики недійсним, стягнення заборгованості за договором позики відмовлено. Відмовлено в позові ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики з ОСОБА_3.

В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови в його позові до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору позики від 18.06.2009 року та в цій частині ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи.

Представник відповідача-позивача ОСОБА_4 –ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу на рішення суду в частині відмови в позові ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики і в цій частині просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, покликаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційних скарг, приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_3 не підлягає до задоволення, а апеляційну скаргу представника сторони ОСОБА_1 слід задовольнити частково виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи сторони ОСОБА_4 та ОСОБА_3 18.06.2009 року уклали між собою письмовий договір позики, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 30000 доларів США до підписання цього договору, які позичальник зобов’язувався повернути в строк до 1.12.2009 року. В договорі сторони зазначили, що їх волевиявлення на укладення договору є вільним, відповідає їх внутрішній волі, договір не приховує іншого правочину, умови його відповідають реальній домовленості сторін, будь-які попередні домовленості, які мали місце до укладення цього договору і не відображені в тексті, після підписання договору не мають правового значення. Договір підписаний позикодавцем ОСОБА_4 та позичальником ОСОБА_3 (а.с.5).

Відмовляючи в позові ОСОБА_3 про визнання договору позики від 18.06.2009 року недійсним та в позові ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за цим договором суд першої інстанції виходив з того, що сторони не надали переконливих доказів, які  б підтверджували їх вимоги, а тому вважав, що відсутні законні підстави для задоволення позовів.

Проте з висновками суду щодо відмову в позові ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики від 18.06.2009 року погодитися не можна, оскільки його суд дійшов із порушенням норм процесуального та матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона передає у власність другій стороні грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж кількості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Зміст договору позики від 18.06.2009 року свідчить, що він укладений відповідно до вимог закону, сторони обумовили істотні умови договору, своїми підписами в договорі засвідчили передачу та отримання позики.

ОСОБА_3 не заперечив факту підписання договору позики від 18.06.2009 року, його доводи щодо неотримання коштів за договором позики не підтверджені належними та допустимими доказами.

Відповідно до ч. 1 ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

За змістом ч. 2 ст. 1051 ЦК України при укладенні договору позики в письмовій формі (крім випадків укладення його під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини) рішення суду для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані в меншій кількості не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 59 ЦПК України).

Будь-яких письмових доказів в підтвердження своїх заперечень щодо неотримання позики згідно договору від 18.06.2009 року ОСОБА_3 не надано.

Доводи апелянта ОСОБА_3 про те, що між ними вчинено інший правочин, а саме на суму позики ОСОБА_4 переданий товар, який йому повернуто, не підтверджені належними та допустимими доказами та спростовуються змістом договору позики, де сторони зазначили, що договір не приховує іншого правочину, волевиявлення сторін на його укладення є вільним, відповідає їх внутрішній волі. В своїх поясненнях ОСОБА_4 зазначив, що ОСОБА_3 в борг отримав 30 000 доларів, а не товар, гроші не повернуті.

Своїм відписом в договорі позичальник підтвердив факт отримання коштів від позикодавця, отже письмовий договір позики від 18.06.2009 року є належним доказом договірних зобов’язань між сторонами та отримання ОСОБА_3 від ОСОБА_4 30 000 доларів США як позики.

Визначення в договорі грошового зобов’язання в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству.

Відповідно до ч. 2 ст. 524 ЦК України сторони мають право визначити грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Отже, враховуючи вищенаведені обставини, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав, передбачених законом для визнання договору позики від 18.06.2009 року недійсним, тому рішення суду в частині відмови у позові про визнання договору позики від 18.06.2009 року недійсним ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строки та в порядку, що встановлені договором.

Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (ст. 526 ЦК України).

Частиною 2 статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки, відповідач ОСОБА_3 відповідно до договору позики від 18.06.2009 року зобов’язувався повернути борг до 1.12.2009 року, зобов’язання не виконав, борг не повернув, тому за таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову в позові ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики від 18.06.2009 року у зв’язку з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Відповідно до п. 7 договору позики від 18.06.2009 року сторони визначили, що у разі несвоєчасного повернення позичальником суми боргу він сплачує 5% від простроченої суми.

Отже, у зв’язку з невиконанням ОСОБА_3 умов договору позики від 18.06.2009 року підлягає стягненню заборгованість за договором позики 237 264 грн. (що відповідає 30 000 доларів США згідно офіційного курсу Національного банку України станом на 15.10.2010 року), та 5 % від простроченої суми відповідно до п. 7 договору та ч. 2 ст. 625 ЦК України, що становить 11863,20 грн. або 1500 доларів США. Всього підлягає стягненню 249127,20 грн.

Позовні вимоги ОСОБА_4 в частині стягнення 3% річних від простроченої суми задоволенню не підлягають, оскільки сторони в договорі визначили інший розмір процентів ніж передбачений в ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в позові ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договором позики від 11.06.2009 року сторони не оскаржували.

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314 ЦПК України, колегія суддів -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а апеляційну скаргу представника ОСОБА_4 –ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Любешівського районного суду від 28 квітня 2011 року в частині відмови в позові ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики скасувати і в цій частині ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_4 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 в користь ОСОБА_4 заборгованість за договором позики в сумі 237 264 грн., 5 % від простроченої суми в розмірі 11 863,20 грн., всього 249 127 (двісті сорок дев’ять тисяч сто двадцять сім) грн. 20 коп. та 1820 (одну тисячу вісімсот двадцять) грн. судових витрат на оплату судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.  

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку протягом 20-ти днів з дня набрання ним законної сили.

Головуючий    

Судді