№ 2- 7385

2011 рік

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

  08 липня 2011 року                                                                                          Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

  в складі: головуючого

                                                                                                   судді Антонюка О.А.

при секретарі –Ткаченко Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа Національний банк України про визнання кредитного договору та договору застави рухомого майна недійсними, зобов’язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 10 березня 2011 року звернувся до суду з позовом до відповідача ПАТ «Комерційний банк «ПриватБанк»про визнання кредитного договору та договору застави рухомого майна недійсними, зобов’язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат. Позивач в своїх позовних вимогах, а його представник в ході судового засідання посилалися на те, що 18 грудня 2007 року уклав з відповідачем кредитний договір для споживчих цілей –для придбання автомобіля, з ним було укладено договір застави придбаваємого позивачем автомобіля, банк кошти видав і позивач використав їх. Позивач сплачував передбачені договором суми з метою погашення встановленої суми кредиту та відсотків по ньому. Згодом відповідач позивачу повідомив про наявність заборгованості. Було потім позивачем з’ясовано, що кредит та договір застави рухомого майна укладалися з порушенням закону, оскільки містять несправедливі і протиправні положення, що говорить про прихованість намірів банку відповідно до правочину і не відповідність правочину національному законодавству. На його звернення до відповідача про з’ясування обставин укладання угод та кредитного договору, боргу спірне питання вирішене не було, була відмова. Вважає вказане неправомірним, оскільки порушує його права, зобов’язання повинно бути законним і справедливим. Просили визнати вказані кредитний договір та договір застави недійсними, зобов’язати банк виключити з реєстру обтяжень автомобіль позивача і стягнути всі його витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

        Представник відповідача ПАТ КБ «ПриватБанк»в судовому засіданні позов не визнав, посилаючись на те, що дійсно на прохання позивача вони уклали з ним кредитний договір і на його забезпечення –договори застави автомобіля, гроші банк надав, позивач ними користується. Позивачем з дотриманням графіку проводилося погашення кредиту, сплачуються необхідні по договору суми, мається заборгованість. Все ними зроблено згідно вимог закону. Ніяких інших зобов’язань відносно позивача на себе не брали і не беруть, нічиїх прав не порушували і будь-якої шкоди не завдавали. Вважають позовні вимоги безпідставними і просили в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник третьої особи Національного банку України в судове засідання не з’явився, про день та час судового розгляду справи повідомлявся належним чином, про причини неявки суду не повідомив. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності представника вказаної третьої особи згідно ст. 169 ЦПК України.

          Вислухавши пояснення представників позивача та відповідача, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими і не підлягаючими задоволенню.

Згідно ст. 3 ЦПК України кожна особа  має  право в порядку,  встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненнями фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Згідно ст. 10 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставі своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється   на   всі правовідносини, що виникають у державі.

          В судовому засіданні встановлено, що між відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк»та позивачем ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNPОАЕ00001386 від 18 грудня 2007 року, згідно якого цей відповідач надав позивачеві споживчий кредит у сумі 17216.68 доларів США зі сплатою 01.00 % щомісячно за користування кредитними коштами з кінцевим строком погашення кредиту до 18  грудня 2012 року. В забезпечення виконання зобов'язань по вказаному кредитному договору між банком та ОСОБА_1 було укладено договір застави рухомого майна від 18 грудня 2007 року, згідно умов якого цей відповідач взяв на себе зобов'язання відповідати по своїм кредитним зобов'язанням і нести відповідальність перед відповідачем у повному обсязі цих зобов'язань, включаючи сплату основного боргу за кредитним договором, нарахованих відсотків за користування кредитом та неустойки (штрафу, пені). Банк виконав умови кредитного договору та на підставі заяви позивача надав йому кредитні кошти у розмірі 17216.68 доларів США, що підтверджується і не заперечується сторонами.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Положення ст. 627 ЦК України встановлюють, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до вищевикладеного, укладення кредитного договору № DNPОАЕ00001386 від 18 грудня 2007 року в іноземній валюті та використання іноземної валюти як засобу платежу по кредитним зобов'язанням позивача не суперечить вимогами діючого законодавства України, а тому підстав для визнання кредитного договору та договору застави не дійсними чи удаваними немає.

Згідно ст. 627 ЦК України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Позивач свідомо звернувся до банку з метою отримання кредиту саме в іноземній валюті та згідно умов договору підтвердив, що повністю розуміє всі умови договору, свої права та обов'язки за договором і погоджується з ними.

Посилання позивача на Закон України «Про захист прав споживачів»в обгрунтування позову є безпідставними, оскільки, відповідно до висновків, яких дійшов Верховний Суд України, викладених в Узагальненнях судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 рр.), застосування Закону України «Про захист прав споживачів»до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування.

Зміна обставин, на які посилається позивач ніяким чином не пов'язана з умовами виконання договору. Банк свої зобов'язання по договору виконав, позичальник, в свою чергу, отримав те, на що розраховував - грошових коштів для споживчих потреб. Відповідно до ст. 7 ЦК України за звичаєм ділового обороту ризик покладається на ту сторону в правочині, яка має невиконані зобов'язання по відношенню до іншої сторони правочину (ст. 526 ЦК України). Оспорюваним кредитним договором обов'язок по поверненню суми кредиту покладається на позичальника, тож, стає зрозумілим, що валютні ризики несе позичальник як сторона, яка має невиконані зобов'язання за кредитним договором.

Відсутність у позичальника необхідних коштів не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання у розумінні вимог статті 617 ЦК України. А стаття 625 ЦК України прямо вказує, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Договір є обов'язковим для виконання сторонами, оскільки це прямо передбачено статтею 629 ЦК України. Посилання позивача в якості підстави для визнання договорів недійсними є загальними, невизначеними та недоведеними. Оспорюваний кредитний договір складений у повній відповідності до норм статей 1054, 1055, 1056, 1056 ЦК України, які регулюють окремий вид цивільних відносин - кредитних, відносин позики. Дії ж позичальника з оскарження кредитного договору, за яким він протягом майже року виконував зобов'язання, свідчать не тільки про посягання на моральні засади суспільства, які передбачають добросовісне здійснення прав та виконання взятих на себе обов'язків, а і про намагання перекласти відповідальність за свою неспроможність й далі виконувати умови кредитного договору на банк, який вчасно та належним чином виконав свої обов'язки за вказаним договором.

Фактичне твердження позивача про замаскування справжньої суті правочину та відсутності права банку видавати кредит у іноземній валюті не відповідає дійсності. Позивач стверджує, що надання банком валютних цінностей з метою замаскувати справжню суть правочину шляхом укладення кредитного договору про надання кредиту в доларах США було на прохання відповідача.

Згідно ч. 1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, таким чином ніяких порушень з боку банку немає та позивачеві було про це відомо. В позовній заяві позивач стверджує, що кредитний договір передбачає, що кредит має бути наданий в іноземній валюті - доларах США та розрахунки між позивачем та банком мають здійснюватися в тієї ж валюті. Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним способом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Частиною 2 цієї ж статті передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і порядку, встановленому законом. Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Цивільним кодексом передбачено можливість визначення зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до положень ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»до кредитних відносяться операції зазначені у п. З ч. 1 та п. 3-7 ч. 2 ст. 47 цього Закону, у тому числі розміщення банком залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик. Отже, розміщення залучених коштів шляхом надання кредитів є однією з основних банківських операцій. В розумінні ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»до коштів відносяться гроші у національній або іноземній валюті або їх еквівалент. Надаючи кредит, банк розміщує залучені кошти як у національній, так і в іноземній валюті. Статтями 47, 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність»визначають операції банків із розміщення залучених коштів на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Діючим законодавством не передбачено будь - яких заборон або обмежень на видачу кредитів в іноземній валюті (розміщення залучених коштів у іноземній валюті). Надаючи кредит, банк розміщує залучені ним кошти як у національній так і в іноземній валюті. Банк має право надавати кредит (розміщувати залучені ним кошти) незалежно від виду валюти.

Основним законодавчим документом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», на яку посилається позивач, валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь - яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Однак, ч. 1 ст. 5 цього ж Декрету передбачено, що на здійснення валютних операцій Національним банком видаються відповідні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам та нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Виходячи із зазначених норм, чинне законодавство передбачає можливість визначення зобов'язання в іноземній валюті в Україні, але визначає межі та конкретний порядок її використання. Національним Банком України видано ПАТ КБ «ПриватБанк»банківську ліцензію, якою передбачено право на здійснення банківських операцій у тому числі розміщення залучених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик та дозвіл, де передбачено право банку на залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку. Що стосується використання іноземної валюти як засобу платежу, то згідно Положення про порядок видачі НБУ індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою № 483 Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року, то п. 1.5. цього Положення передбачено, що використання іноземної валюти, як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк, на здійснення яких НБУ видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями) у випадках передбачених законами України. У відповідача є відповідний дозвіл та дозвіл, відповідно до якого відповідачу надано право на залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку. Відповідно до вищевикладеного, укладення спірного кредитного договору в іноземній валюті та використання іноземної валюти як засобу платежу по кредитним зобов'язанням позивача не суперечить вимогами діючого законодавства України, а тому підстав для визнання кредитного договору та додаткових угод, недійсними немає. Стосовно твердження позивача про порушення його прав, через коливання курсу долару США до національної валюти, судом встановлено наступне: позивач стверджує про те що, укладання кредитного договору порушує його права тим, що через коливання курсу долару до національної валюти України він змушений сплачувати значно більшу суму в гривнях, ніж фактично отримав від банку, та більші суми відсотків в гривнях, ніж це фактично передбачено договором. Як вбачається з матеріалів справи, при укладені цього договору позивачу були відомі усі умови договору та не існувало ніяких інших умов, які б примусили позивача прийняти ці умови на вкрай невигідних для себе умовах. Доводи позову стосовно того, що позивач не міг передбачити зміну курсу валют та те, що останній вважає цю обставину істотною обставиною для змінення договору, не можуть бути прийняті до уваги з наступних підстав. Діючим законодавством не передбачений стабільний курс долара США до національної валюти - гривні. Відповідно до ст. 35 Закону України «Про Національний банк України»офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним банком України.  Згідно з ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінетів Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», валютні курси встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Поряд з цим, положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого постановою № 496 Правління Національного Банку України від 12 листопада 2003 року, визначається, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долара США установлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют станом на останню дату. З наведеного можливо зробити висновок, що стабільність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена. Таким чином, при укладенні цього договору в іноземній валюті (доларах США) та беручі на себе певні обов'язки щодо погашення цього кредиту саме в доларах США, позивач повинен був усвідомлювати, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним, та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 212, ч. 2 ст. 632 ЦК України, договір укладений сторонами, має умови, згідно яких банк має право в односторонньому порядку підвищувати розмір процентної ставки. Позивач, зі свого боку погодився з такими умовами договору, підписавши кредитний договір особисто.

Надаючи грошові кошти позивачеві, банком було задоволене потреби позивача, надавши йому в користування грошові кошти, при цьому передбачивши порядок та умови при яких можлива зміна відсоткової ставки за кредитом. Зміни умов договору в частині відсоткової ставки були закладені ще спочатку, тобто позивач, до підписання кредитного договору, мав можливість ознайомитися з його умовами.

Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного, банківського законодавства та вказаних правил.

Отже, зупинивши свій вибір на ПАТ КБ «ПриватБанк», позивач погодився на умови про надання кредиту як такі, що його влаштовували. Банк не примушував, не нав'язував своїх послуг позивачеві та не вимагав укладення договору. Це була ініціатива особисто позивача.

Суд приймає до уваги також  і ті обставини, що при укладенні кредитного договору було дотримано всі передбачені законом істотні умови договору, котрі були обумовлені згодою сторін, як узгоджені сторонами, так і прийняті ними. На момент укладення вказаного договору обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печатками сторін; правочин був спрямований на отримання кредиту та у його погашенні згідно умов даного договору. Договори про надання кредиту укладаються на власний розсуд кредитора і позичальника та з урахуванням вимог цивільного та банківського законодавства та правил. Одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який знайшов своє відображення у ст. ст. 3 та 627 ЦК України. Свобода договору включає в себе й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов'язки учасників. За ст. 632 ЦК України ціна договору встановлюється за домовленістю сторін, тобто є вільною. Позивач звернувся до банку з проханням про видачу кредиту, з свого боку банком потреби позивача було задоволено та надано кредитні кошти. При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, за яких він буде виконуватися, зокрема враховувати тенденції зростання (падіння) цін на ринку товарів, послуг тощо.

Відповідно до ст. 629 ЦК України, договір є обов'язковим для виконання сторонами. Цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторонами зобов'язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 651 ЦК України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. За змістом ст. ст. 1051, 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобо'язується повернути кредит та сплатити відсотки.

          Відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися  на припущеннях. Відповідач заперечує будь-які домовленості і зобов’язання стосовно позивача крім вказаних в кредитному договорі сторін та договорі застави, а позивач цього не довів, відповіді позивачу на його звернення надавалися, позивач сам погодився на всі умови договору і добровільно підписав договір та угоду, твердження позивача про наявність будь-яких інших зобов’язань є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги позицію позивача стосовно наполягання на своїх позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об’єктивно не підтверджується.

          Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання кредитного договору та договору застави рухомого майна недійсними, зобов’язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону, а тому в їх задоволенні слід відмовити в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 8, 19, 41, 55, 124 Конституції України, ст. ст. 3, 5, 60, 23, 203, 607, 627, 629, 632, 651, 1051, 1054, 1166, 1167 ЦК України, ст. ст. 4, 47, 66 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст. ст. 6, 7, 55, 56 Закону України «Про національний банк України»,  п. 5 ст. 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст. ст. 3, 10, 11, 57, 58, 60, 209, 212-215, 218 ЦПК України, суд –

ВИРІШИВ:

ОСОБА_1 в задоволенні позову до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «ПриватБанк»про визнання кредитного договору та договору застави рухомого майна недійсними, зобов’язання вчинити певні дії і стягнення судових витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційний суд Дніпропетровської області через Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська протягом 10 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

                    Суддя –