ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20.07.2011 року Справа № 15/5005/5531/2011
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий –суддя Голяшкін О.В. (доповідач),
судді –Кузнецова І.Л., Орєшкіна Е.В.,
секретар судового засідання –Колесник Д.А.,
за участю представників сторін:
від позивача –ОСОБА_1, довіреність від 14 березня 2011 року №77;
від відповідача-1 –ОСОБА_2, довіреність від 02 березня 2011 року 3468-О; ОСОБА_3, довіреність від 15 грудня 2005 року №9113;
від відповідача-2 –Федулов С.Є., протокол від 30 травня 2007 року №1;
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЮЗУКРТРАНС” та Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЮЗІНВЕСТГРУП”, м.Дніпропетровськ
на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 07 червня 2011 року у справі №15/5005/5531/2011
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЮЗУКРТРАНС”, м.Дніпропетровськ
до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку “ПриватБанк”, м.Дніпропетровськ
Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЮЗІНВЕСТГРУП”, м.Дніпропетровськ
про визнання кредитного договору недійсним, -
ВСТАНОВИВ:
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 07 червня 2011 року у справі № 15/5005/5531/2011 (суддя Петренко Н.Е.) відмовлено в задоволенні позову ТОВ “СОЮЗУКРТРАНС” про визнання недійсними окремих положень кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 2096, укладеного між ПАТ КБ “Приватбанк” та ТОВ “СОЮЗІНВЕСТГРУП”.
При прийнятті рішення господарський суд виходив із відсутності підстав для задоволення позовних вимог, оскільки спірний договір підписаний сторонами, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності в силу вільного волевиявлення учасників договору відповідно до ст.627 ЦК України, із досягненням згоди щодо всіх істотних умов договору, що підтверджується його виконанням сторонами.
Позивачем –ТОВ “СОЮЗУКРТРАНС” та відповідачем-2 –ТОВ “СОЮЗІНВЕСТГРУП” вказане рішення оскаржено в апеляційному порядку з підстав порушення та неправильного застосування норм матеріального та процесуального права, невідповідності викладених в рішенні висновків обставинам справи; скаржники просять рішення скасувати та прийняти нове, яким визнати недійсними п.п.А.7, 5.4, 5.7 кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 2096.
В апеляційній скарзі скаржники зазначають про неправомірність встановлення сторонами в п.п.А.7 та 5.1 кредитного відповідальності за порушення позичальником зобов’язань у вигляді неустойки (пені) у розмірі 40,08% річних та подвійної облікової ставки НБУ, невідповідність п.А.7 кредитного договору вимогам ст.343 ГК України, Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, ст.1056-1 ЦК України, ч.2 ст.6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, ст.55 Закону України “Про банки та банківську діяльність”; вказує, що п.5.4 кредитного договору не відповідає вимогам п.6 ст.232 ГК України та вимогам ст.549 ЦК України, а п.5.7 кредитного договору не відповідає вимогам ст.ст.175, 223 ГК України та ст.258 ЦК України.
Відповідач-1 –ПАТ КБ “ПриватБанк” проти апеляційної скарги заперечує, просить рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу –без задоволення. У поданому відзиві зазначає, що п.А.7 договору встановлена відсоткова ставка за користування кредитом, а не штрафні санкції, як вказує позивач; в частині правомірності положень п.п.5.4 та 6.7 кредитного договору посилається на норми ч.6 ст.232 ГК України та ст.259 ЦК України; зазначає про погодження сторонами спірних пунктів та умов кредитного договору.
В порядку ст.77 ГПК України, у зв’язку з неявкою в судове засідання відповідача-1, розгляд справи відкладався з 29 червня 2011 року до 13 липня 2011 року, у судовому засіданні оголошувалась перерва з 13 липня 2011 року до 20 липня 2011 року.
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги.
12 вересня 2008 року між відповідачем-1 –ПАТ КБ “ПриватБанк” (банк) та відповідачем-2 –ТОВ “СОЮЗІНВЕСТГРУП” (позичальник) укладений кредитний договір № 2096, предметом якого є надання відповідачем-1 відповідачу-2 строкового кредиту з лімітом 40000 доларів США на поповнення оборотних коштів та 2600 доларів США на оплату страхових платежів у випадку і порядку, передбачених.2.1.5, 2.2.12 договору.
У забезпечення виконання зобов’язань позичальника за вказаним кредитним договором 12 вересня 2008 року між відповідачем-1 –ПАТ КБ “ПриватБанк” (кредитор), відповідачем-2 –ТОВ “СОЮЗІНВЕСТГРУП” (боржник) та позивачем –ТОВ “СОЮЗУКРТРАНС” (поручитель) укладений договір поруки № 4, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання боржником своїх обов’язків за кредитним договором від 12 вересня 2008 року №2096.
В квітні 2010 року позивач –ТОВ “СОЮЗУКРТРАНС” звернувся до господарського суду з позовом до ПАТ КБ “ПриватБанк” та ТОВ “СОЮЗІНВЕСТГРУП” про визнання недійсними п.п.А.7, 5.4 та 5.7 кредитного договору від 12 вересня 2008 року №2096 на підставі ст.215 ЦК України. Позовні вимоги обґрунтовані невідповідністю вказаних положень договору вимогам закону, зокрема, положень п.А.7 договору вимогам ст.343 ГК України та Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань”, положень п.5.4 договору вимогам п.6 ст.232 ГК України та положень п.5.7 договору вимогам ст.223 ГК України.
Судова колегія погоджується з висновком господарського суду про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов’язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам законодавства, інтересам держави та моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Розглядаючи спір про визнання угоди недійсною, суд перевіряє відповідність умов цієї угоди законодавству, що діяло станом на час її укладення. Договір не може бути визнаний недійсним на підставі законодавства, яке не було чинне на час укладання договору.
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
Статтею 627 ЦК України закріплений принцип свободи договору. Як встановлено її положеннями, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.2 ст.67 ГК України підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов’язань, інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.
Частина 4 статті 179 ГК України передбачає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визнати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони можуть погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечить законодавству.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст.628 ЦК України).
Як вбачається з матеріалів справи, кредитний договір від 12 вересня 2008 року №2096 укладено в письмовій формі, підписаний сторонами та скріплений печатками, він містить умови щодо мети, суми, строку надання кредиту, порядку видачі кредиту та його погашення, плати за користування кредитом, відсоткової ставки, забезпечення зобов’язань, обов’язки, права і відповідальність сторін тощо.
Вищевказане свідчить про досягнення сторонами згоди щодо усіх його істотних умов, договір укладений на підставі вільного волевиявлення сторін, якими погоджені усі його умови та положення. Також, як зазначено в п.3 договору поруки від 12 вересня 2008 року № 4, поручитель при підписанні договору був ознайомлений з умовами кредитного договору.
При цьому, як встановлено ст.629 ЦК України, договір є обов’язковим для виконання сторонами.
Відповідно до п.А.6 кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 2096 за користування кредитом позичальник сплачує проценти у розмірі 16 % річних.
В оскаржуваному позивачем п.А.7 кредитного договору сторонами встановлено, що при порушенні боржником будь-якого із зобов’язань з погашення кредиту позичальник сплачує банку проценти за користування кредитом у розмірі 40,08 % річних від суми простроченого кредиту.
Обґрунтовуючи вимоги в частині визнання недійним п.А.7 кредитного договору позивач зазначає, що вказаним пунктом встановлена неустойка (пеня) за порушення позичальником зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку з чим позивач вказує про невідповідність цього положення договору вимогам ст.343 ГК України та Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” щодо її розміру.
Згідно ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України. позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.
Пунктом А.6 кредитного договору сторонами встановлено сплату позичальником процентів за користування кредитом у розмірі 16% річних, а у п.А.7 договору сторони передбачили збільшення відсоткової ставки процентів за користування кредитом у разі порушення позичальником зобов’язань з погашення кредиту до 40,08 % річних, що не суперечить діючому на момент укладення договору законодавству та з урахуванням положень ч.1 ст.1048 ЦК України щодо права сторін встановити в договорі сплату процентів за користування кредитом та їх розмір і закріпленого законом принципу свободи договору (ст.ст.6, 627 ЦК України), є правомірним.
Ототожнення позивачем збільшеної ставки процентів за користування кредитом з відповідальністю за порушення зобов’язання у вигляді неустойки судова колегія визнає безпідставним.
В апеляційній скарзі позивач додатково відзначає про невідповідність п.А.7 кредитного договору вимогам ст.1056-1 ЦК України, ч.2 ст.6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, ст.55 Закону України “Про банки та банківську діяльність” щодо недопустимості односторонньої зміни банком процентної ставки.
Правилами ст.1056-1 ЦК України встановлено, що розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів. Встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір процентів в односторонньому порядку є нікчемною.
Цивільний кодекс України вказаною статтею 1056-1 доповнено згідно Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку” від 12 грудня 2008 року № 661-VI, який набрав чинності з 10 січня 2009 року. Даним Законом доповнено також і Закон України “Про банки і банківську діяльність”. Зокрема, статтю 55 Закону “Про банки і банківську діяльність” доповнено частиною четвертою, якою встановлено, що банкам забороняється в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема, збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами або зменшувати її розмір за договорами банківського вкладу (крім вкладу на вимогу), за винятком випадків, встановлених законом. Стаття 6 Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” доповнена частиною другою, якою встановлено заборону фінансовим установам в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, за винятком випадків, встановлених законом, Законом України від 22 січня 2010 року № 1822-VІ.
Тобто, в момент укладення кредитного договору вказаних змін у законодавстві не існувало.
Отже, на час укладення кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 2096 діюче законодавство не містило заборони щодо можливості зміни розміру відсотків в односторонньому порядку. За таких обставин відсутні підстави для визнання спірного пункту договору недійсними.
До того ж судова колегія вважає за необхідне зазначити, що як встановлено ч.2 ст.215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин); у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
З урахуванням вищевказаних обставин та положень закону (ч.2 ст.215, ч.3 ст.1056-1 ЦК України, з моменту набрання чинності ст.1056-1 ЦК України положення п.А.7 кредитного договору є нікчемними, а тому підстав для визнання їх недійсними не вбачається.
Оскаржуваним п.5.4 кредитного договору передбачено, що нарахування неустойки за кожен випадок порушення зобов’язань, передбачених п.п.5.1, 5.2, 5.3, здійснюється протягом 3 років від дня, коли відповідне зобов’язання повинно бути виконано позичальником.
Позивач вказує про невідповідність зазначеного пункту договору положенням ч.6 ст.232 ГК України.
Як встановлено ч.6 ст.232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.
Отже, сторонами правомірно встановлений в договорі інший строк нарахування штрафних санкцій, що стосується сплати пені на підставі п.5.1 договору. Сплата ж штрафу, передбачена п.п.5.2 та 5.3 кредитного договору, не залежить від тривалості прострочення, оскільки розмір штрафу має визначатися у твердій грошовій сумі, тому положення п.5.4 на порядок його нарахування та сплати розповсюджуватися не можуть.
Пунктом 5.7 кредитного договору встановлено, що строк позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, процентів з користування кредитом, винагороди, неустойки –пені, штрафів за цим договором встановлюється сторонами тривалістю 5 років.
Позивач вказує про невідповідність вказаного пункту договору вимогам ст.ст.175 та 223 ГК України, ст.258 ЦК України, зазначаючи, що Господарський кодекс не передбачає можливості застосовувати договірний строк позовної давності, а лише загальний та скорочений строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом.
Відповідно до ч.1 ст.175 ГК України майнові зобов’язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Статтею 259 ЦК України передбачена зміна тривалості позовної давності. Відповідно до її положень позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін; договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.
При цьому, положення Господарського кодексу України будь-яких особливостей, зокрема, щодо заборони збільшення суб’єктами господарювання встановленого законом строку позовної давності та укладення відповідних угод, не містить.
Отже, сторони при укладені кредитного договору від 12 вересня 2008 року № 2096, будучи вільними у визначенні умов договору, правомірно збільшили строк позовної давності.
З урахуванням вищезазначеного судова колегія вважає вірним висновок господарського суду про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки підстави для визнання недійсними оспорюваних положень кредитного договору за наведеними позивачем обставинами відсутні.
Доводи, викладені позивачем в апеляційній скарзі, судовою колегією відхиляються як неспроможні, оскільки вони фактично збігаються з доводами позовної заяви, проте не спростовують встановлених обставин справи та висновків господарського суду, покладених в обґрунтування рішення.
Судова колегія вважає, що господарським судом повно, всебічно та об’єктивно розглянуті всі обставини справи та їм надана належна правова оцінка, рішення господарського суду відповідає вимогам закону і підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст.103, 105 ГПК України, апеляційний господарський суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 07 червня 2011 року у справі № 15/5005/5531/2011 залишити без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЮЗУКРТРАНС” та Товариства з обмеженою відповідальністю “СОЮЗІНВЕСТГРУП” –без задоволення.
Головуючий О.В.Голяшкін
Судді І.Л.Кузнецова
Е.В.Орєшкіна