справа № 761/28458/23

провадження № 22-ц/824/15150/2024

головуючий у суді І інстанції Мальцев Д.О.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

5 листопада 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Савченко К.О.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 8 травня 2024 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 4 червня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2023 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до ОСОБА_2 (далі - відповідач) про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за заповітом, згідно з яким просила суд: визнати за позивачем право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідача судові витрати.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 1 березня 2017 року ОСОБА_3 (первісний власник спірної квартири) склав на користь позивача заповіт. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та відповідачем укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . На підставі підроблених документів ОСОБА_4 було продано квартиру ОСОБА_3 відповідачу.

Позивачем було подано до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Тетяни Анатоліївни заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом. 25 липня 2018 року нотаріус винесла постанову від 25 липня 2018 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Підставою для такої відмови була інформація, що згідно Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить іншій особі, а саме відповідачу, у результаті чого позивач звернулася до суду з даним позовом.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 8 травня 2024 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом.

13 травня 2024 року через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Бутка Д.Г. до суду надійшла заява, відповідно до якої останній просив прийняти додаткове рішення щодо розподілу судових витрат, а саме: витрат на правничу допомогу у розмірі 23 200 грн, оскільки судом не було вирішене вказане питання під час винесення рішення по справі.

Додатковим рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 4 червня 2024 року заяву представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Бутка Д.Г. про ухвалення додаткового рішення задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 23 200 грн.

Не погоджуючись із указаними рішеннями представник ОСОБА_1 - адвокат Храпійчук В.О. звернувся до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що Верховний Суд у справі № 752/11904/17 у постанові від 22 жовтня 2020 року, на яку посилається суд першої інстанції у своєму рішенні, розглядав спір про повернення майна його власнику - територіальній громаді в особі Київської міської ради, тоді як ОСОБА_1 таким власником не являється і не може ставити питання про витребування спірної квартири від відповідача. Тим більше, вона не може подавати позовні вимоги щодо відновлення відповідних записів у державних реєстрах, оскільки записи у державних реєстрах її як власника спірної квартири відсутні, так як квартира була зареєстрована за померлим спадкодавцем ОСОБА_3 . Він в свою чергу не може подати позов про витребування свого майна від володіючого невласника, оскільки помер до подання позову і в силу статті 25 ЦК України його правоздатність припиняється.

Зазначає, що укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить позивачу згідно заповіту на праві приватної власності, від 21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 є нікчемним в силу закону, оскільки спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Звертає увагу, що на сторінках 2-4 вироку Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2022 року детально розписано дії ОСОБА_4 щодо підроблення документів по квартирі АДРЕСА_1 з "метою реалізації свого злочинного умислу, направленого на заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, з використанням завідомо підроблених документів". Далі, у цьому судовому рішенні зроблено висновок, що для "ускладнення повернення вказаної квартири законному власнику в порядку чинного законодавства України та отримання можливості вільно розпоряджатися вказаною квартирою на свій розсуд, особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, діючи згідно раніше розробленого злочинного плану за попередньою змовою групою осіб разом із невстановленою досудовим розслідуванням особою, для оформлення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 третій особі, підшукав ОСОБА_2 , який погодився виступити покупцем вказаної квартири."

Таким чином із мотивувальної частини вироку вбачається, що відповідач у цій справі ОСОБА_2 був попередньо повідомлений про шахрайські дії з боку ОСОБА_4 щодо привласнення її шляхом шахрайства та був, фактично, співучасником цих злочинних дійпро що зроблено Печерським районним судом м. Києва відповідний висновок.

Звертає увагу, що на момент подання позивачкою позовної заяви вказаний вище вирок не оскаржувався та набрав законної сили. Відповідач у цій справі ОСОБА_2 не спростовував зазначений висновок суду відносно його співучасті у шахрайському заволодінні спірної квартири.

Вказує, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 21 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та відповідачем є нікчемним, оскільки з висновків Печерського районного суду м. Києва, викладеним у його вироку від 7 грудня 2022 року, вбачається, що для оформлення продажу квартири було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 1996 року.

Вважає, що відповідач не набув права власності на спірну квартиру, а її фактичним власником є позивач, і вона неправомірно та незаконно вибула з володіння першого власника ОСОБА_3 та позивача не з їхньої волі. Тобто, право власності покійного ОСОБА_3 не припинилося, оскільки він в порядку, передбаченому ст. cт. 316-319, 321, 346-347 ЦК України, не проявив свою волю до розпорядження нею шляхом укладання будь-якої із цивільно-правових угод, наявність якої є умовою для набуття відповідачем права власності на спірну квартиру.

Вказує, що позивач ОСОБА_1 у встановлений чинним законодавством строк звернулася до нотаріуса Седлецької Т.А. про прийняття спадщини за заповітом на майно померлого ОСОБА_3 , про що свідчить її заява нотаріусу про прийняття спадщини та постанова нотаріуса Седлецької Т.А. про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме видачі свідоцтва про право на спадщину від 25 липня 2018 року, а тому на підставі ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві, тобто в даному випадку позивачці, з часу відкриття спадщини.

31 жовтня 2024 року на адресу Київського апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Бутко Д.Г., в якому він просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вказує, що посилання позивача на ту обставину, що строк позовної давності має вираховуватись з моменту ухвалення судового рішення від 28 жовтня 2018 року на підставі фіктивного позову є недоречним та не заслуговують на увагу.

Зазначає, що в матеріалах справи відсутні відомості щодо дати, в який день позивач та Чемерис мали намір звернутися до нотаріуса за складанням договору дарування, однак зважаючи на той факт, що до поліції вони звернулися 17 грудня 2016 року, тому можна сміливо припустити, що позивачу стало достеменно відомо про порушені права 16 грудня 2016 року, і з цього часу пройшло майже вісім років.

Звертає увагу, що суд першої інстанції, за відсутності наданих зі сторони позивача підстав, аргументовано не виявив у договорі від 21 жовтня 2016 року ознак нікчемності.

Вважає посилання позивача на вирок Печерського районного сулу у м. Києві від 7 грудня 2022 року не є беззаперечною, безумовною або єдиною належною підставою для визнання договору недійсним, або висновку про його нікчемність.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник - адвокат Храпійчук В.О. просили апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Представник відповідача - адвокат Бутко Д.Г. просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 21 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 , є таким, що вчинений внаслідок обману (ст. 230 ЦК України). Тому відсутні ознаки того, що договір від 21 жовтня 2016 року є нікчемним.

Також суд виходив із того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, адже у відповідності до п. 6.43. постанови Великої палати Верховного Суду від 2 липня 2019 року у справі 48/340, ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна.

Колегія суддів не може погодитись із таким висновком суду першої інстанції у повному обсязі з урахуванням наступного.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, що 1 березня 2017 року ОСОБА_3 (первісний власник спірної квартири) склав на користь позивача заповіт, у відповідності з яким заповів їй все своє майно де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалося і взагалі все те, що буде належати йому на день смерті і на що він за законом матиме право. На день його смерті заповіт не змінений та не скасований.

Заповіт посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Седлецькою Т.А.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, про що свідчить свідоцтво про смерть, видане 24 січня 2018 року Відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Серія НОМЕР_1 .

Спірна квартира належала спадкодавцю ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності на житло від 24 вересня 1998 року, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві згідно з розпорядженням (наказом) від 24 вересня 1998 року №19505. Вказана квартира зареєстрована в БТІ м. Києва на праві приватної власності 29 вересня 1998 року і записана у реєстрову книгу № 121, що підтверджується довідками з КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 22 грудня 2016 року №16167(И-2016) на адресу Шевченківського УП ГУНП у м.Києві та КВ-2017 №4705 від 10 березня 2017 року за замовленням ОСОБА_3

21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та відповідачем укладено договір купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_1 .

Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Деделюк С.Ю.

Спірна квартира складається з однієї кімнати, має загальну площу 31,8 кв.м, жилою площею 17,8 кв.м. Продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 148 900 грн.

Після того, як ОСОБА_3 стало відомо про незаконний продаж своєї квартири він 17 грудня 2016 року звернувся із заявою про скоєння злочину до Шевченківського УП ГУНП у м. Києві.

На підставі даної заяви 18 грудня 2016 року до ЄРДР були внесені відомості про злочин. Згідно витягу з кримінального провадження №12016100100016051 невстановлені особи в невстановлений слідством час шахрайським шляхом використовуючи підроблені документи переоформили та продали кв. АДРЕСА_1 , власником якої був ОСОБА_3 , заподіявши заявнику матеріальну шкоду в особливо великих розмірах. Правова кваліфікація ст. 190 ч. 4 КК України

В ході досудового слідства ОСОБА_3 як власнику-спадкодавцю і потерпілому по даному кримінальному провадженню стало відомо, що продавцем його квартири по підроблених документах є ОСОБА_4 .

З матеріалів кримінального провадження №12016100100016051 від 18 грудня 2016 року вбачається, що для оформлення продажу квартири було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 1996 pоку, виданого комісією по приватизації житлового фонду ВАТ «Більшовик» на ім`я ОСОБА_4 .

Крім того, на підставі підроблених документів державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Саприкіною Олександрою Степанівною постановлено рішення від 3 лютого 2016 року №28066776 згідно з яким проведена державна реєстрація права власності на квартиру за ОСОБА_4 .

На підставі цих підроблених документів ОСОБА_4 було продано квартиру ОСОБА_3 відповідачу.

Вказані вище обставини підтверджені вироком Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2022 року. Цим судовим рішенням затверджено угоду від 24 листопада 2021 року між прокурором відділу Київської міської прокуратури Ковальчук О.В. та обвинуваченим ОСОБА_4 про визнання винуватості.

У відповідності з цією угодою ОСОБА_4 судом визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.4 ст. 190 та ч.4 ст. 358 КК України, а саме: у використанні завідомо підроблених документів при відчуженні квартири АДРЕСА_1 та заволодінні чужим майном (зазначеною вище квартирою) шляхом обману (шахрайство), вчинене повторно, за попередньою змовою групою осіб, в особливо великих розмірах.

Вирок набрав законної сили 10 січня 2023 року (справа № 757/21328/19-к).

При цьому, після смерті ОСОБА_3 у січні 2018 року позивач як спадкоємець за заповітом, а отже і правонаступник, була в процесуальному статусі потерпілої під час досудового розслідування у кримінальному провадженні №12016100100016051 та під час судового розгляду справи №757/21328/19-к у Печерському районному суді м. Києва.

Також, позивачем на виконання вимог ст.1268-1270 ЦК України як спадкоємцем, було подано до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Тетяни Анатоліївни заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

25 липня 2018 року нотаріус винесла постанову від 25 липня 2018 року про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Підставою для такої відмови була інформація у довідці, виданій Комунальним підприємством Київської міської ради Київське міське бюро технічної інвентаризації від 10 березня 2017 року КВ- 2017 №4705 про те, що вказана вище квартира зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві 24 вересня 1998 року згідно з розпорядженням (наказом) від 24 вересня 1998 року №19505, але згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить іншій особі, а саме відповідачу.

Відповідно ч. 1 ст. 316 ЦК України право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 ст. 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Відповідно до ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Статтею 391 ЦК України передбачене право власника майна вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Обмеження у здійсненні прав конкретного власника полягає у звуженні того обсягу прав, яким загальна норма закону наділяє усіх власників. Це не є загальна норма, а виняткова ситуація, яка може бути наслідком неправомірної поведінки власника.

Приписами ст. 386 ЦК України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Так, при зверненні до суду позивач посилалась на те, що договір купівлі-продажу від 21 жовтня 2016 року є нікчемним, оскільки з висновків Печерського районного суду м. Києва, викладеним у його вироку від 18 грудня 2016 року, вбачається, що для оформлення продажу квартири було виготовлено підробне свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 1996 року.

Суд першої інстанції не погодився із такими доводами та вважав, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 21 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 , є таким, що вчинений внаслідок обману (ст. 230 ЦК України). Тому відсутні ознаки того, що договір від 21 жовтня 2016 року є нікчемним.

Колегія суддів вважає такий висновок помилковим.

Так, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.

Відповідно до статті 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.

Як вбачається із тексту договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 21 жовтня 2016 року його сторонами є: продавець ОСОБА_4 та покупець ОСОБА_2

З позиції суду першої інстанції вбачається, що одна із сторін повинна заперечувати наявність обставин, які могли на дату укладення вказаного вище договору перешкодити вчиненню правочину, або якщо одна із сторін замовчувала їх існування.

В той же час, ні одна із сторін договору не пред`являла одна одній будь-яких претензій з приводу обману при його укладенні. І, відповідно, не подавали позову одна до другої щодо визнання правочину недійсним.

В даному випадку позивач ОСОБА_1 не є стороною оспорюваного договору і не може пред`явити будь-які претензії до сторін договору від 21 жовтня 2016 року щодо обману при його укладанні і посвідченні.

Як було зазначено вище, на виконання вимог ст.1268-1270 ЦК України позивачкою як спадкоємцем було подано до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Т.А. заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом, щодо майна, яке входить у спадкову масу, належало спадкодавцю, що підтверджено фактом реєстрації цього майна саме за спадкодавцем.

Жодних обставин, що майно було відчужене спадкодавцем, матеріали справи не містять.

25 липня 2018 року вказаний вище нотаріус винесла постанову від 25 липня 2018 року про відмову у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірну квартиру.

Підставою для такої відмови була інформація у довідці, виданій Комунальним підприємством Київської міської ради Київське міське бюро технічної інвентаризації від 10 березня 2017 року КВ- 2017 №4705 про те, що вказана вище квартира зареєстрована за ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності, виданого Радянською районною державною адміністрацією у м. Києві 24 вересня 1998 року згідно з розпорядженням (наказом) від 24 вересня 1998 року №19505, але згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ця квартира належить іншій особі, а саме відповідачу.

Таким чином вбачається обставина, за якої право позивача на спірне майно не визнається іншими учасниками цього спору. При цьому, саме право позивача на спірне майно, як майно, що увійшло до спадкової маси, жодним із учасників цього спору не спростовано.

Колегія апеляційного суду вважає, що незаконне набуття права на спірне майно на підставі угод, які власником майна (спадкодавцем) не вчинялись, не може бути перешкодою у визнанні за позивачем права власності, з метою подальшого оформлення спадкових прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України нікчемним є правочин, якщо його недійсність прямо встановлена законом. Визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Правочин є нікчемним не за рішенням певної особи, а відповідно до закону.

Такий правочин є нікчемним з моменту його укладення.

Наслідки нікчемності правочину, у тому числі обов`язок повернути все одержане за нікчемним договором, також настають для сторін у силу вимог закону.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 8 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), на яку посилається сторона позивача зробив наступний висновок.

Нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України).

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх ( erga omnes ). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.

Так, у постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (провадження № 14-28 цс 20) зроблено висновок про те, що відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Водночас Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що якщо правочин є нікчемним, то позовна вимога про визнання його недійсним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача.

Близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90 цс 19, пункт 72), від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18, пункти 69, 70).

Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18) та від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15 (провадження № 11-1080апп18), від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16(провадження № 11 -775ас18) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.

З огляду на викладене визнання нікчемного правочину недійсним не вимагає звернення позивача з такою самостійною вимогою. Суд оцінює такі підстави з огляду на пряму норму Закону.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 756/16929/17, провадження № 61-19625св20 та у постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 травня 2023 року у справі № 635/5911/18, провадження № 61-4931св23 вказано, що усталеним у судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного. Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов). Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків. Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Відповідно до ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Таким чином, договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить позивачу згідно заповіту на праві приватної власності, від 21 жовтня 2016 року між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_2 є нікчемним в силу закону, оскільки спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Так, на сторінках 2-4 вироку Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2022 року детально розписано дії ОСОБА_4 щодо підроблення документів по квартирі АДРЕСА_1 з "метою реалізації свого злочинного умислу, направленого на заволодіння чужим майном шляхом шахрайства, з використанням завідомо підроблених документів".

Далі, у цьому судовому рішенні зроблено висновок, що для "ускладнення повернення вказаної квартири законному власнику в порядку чинного законодавства України та отримання можливості вільно розпоряджатися вказаною квартирою на свій розсуд, особа, матеріали відносно якої виділено в окреме провадження, діючи згідно раніше розробленого злочинного плану за попередньою змовою групою осіб разом із невстановленою досудовим розслідуванням особою, для оформлення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 третій особі, підшукав ОСОБА_2 , який погодився виступити покупцем вказаної квартири."

Таким чином із мотивувальної частини вироку вбачається, що відповідач у цій справі ОСОБА_2 був попередньо повідомлений про шахрайські дії з боку ОСОБА_4 щодо привласнення її шляхом шахрайства та був, фактично, співучасником цих злочинних дій, про що зроблено Печерським районним судом м. Києва відповідний висновок.

На момент подання позивачкою позовної заяви вказаний вище вирок не оскаржувався та набрав законної сили.

Відповідач у цій справі ОСОБА_2 не спростовував зазначений висновок суду відносно його співучасті у шахрайському заволодінні спірної квартири.

Як зазначено в частині шостій ст. 82 ЦПК України, вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов`язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.

Отже, висновок у вироку Печерського районного суду м. Києва від 7 грудня 2022 року про ту обставину, що ОСОБА_4 та невстановлені особи підшукали ОСОБА_2 , який погодився виступити покупцем вказаної квартири не спростований та знайшов своє підтвердження в ході судового розгляду у кримінальній справі №757/21328/19-к.

Отже, ця обставина в даній цивільній справі є преюдиційним фактом.

В постанові КЦС ВС від 19 грудня 2019 року по справі №520/11429/17 зазначається, що преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Суть преюдиції полягає в неприпустимості ставлення під сумнів судового рішення, яке набрало законної сили, а також повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Таким чином, колегія суддів погоджується із доводами позову про те, що договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 21 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та відповідачем є нікчемним, оскільки з висновків Печерського районного суду м. Києва, викладеним у його вироку від 7 грудня 2022 року, вбачається, що для оформлення продажу квартири було виготовлено підроблене свідоцтво про право власності на житло від 12 листопада 1996 року.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Системний аналіз зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Згідно заповіту, укладеного ОСОБА_3 та посвідченого нотаріусом Седлецькою Т.А. 1 березня 2017 року, все своє майно після його смерті він заповів позивачці ОСОБА_1 , а тому на час подання позову позивачка мала і має всі права та докази для визнання в судовому порядку за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Таким чином, відповідач не набув права власності на спірну квартиру, а її фактичним власником є позивач.

Тобто, право власності покійного ОСОБА_3 не припинилося, оскільки він в порядку, передбаченому ст.ст. 316-319, 321, 346-347 ЦК України, не проявив свою волю до розпорядження нею шляхом укладання будь-якої із цивільно-правових угод, наявність якої є умовою для набуття відповідачем права власності на спірну квартиру.

Таким чином, вимоги позову про визнання за ОСОБА_1 права власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 є такими, що підлягають задоволенню.

Представником відповідача було заявлено в судовому засіданні в суді першої інстанції про застосування до даних спірних правовідносин позовної давності.

В той же час, на переконання колегії суддів, строк позовної давності позивачем не порушено, оскільки до даних правовідносин він не застосовується з підстав, викладених нижче. Тому заява представника відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності не підлягає задоволенню.

Так, в постанові від 3 листопада 2021 року у справі №452/938/18 Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив наступне:

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ч. 1 ст.256 ЦК).

У постанові ВС від 30 вересня 2020 року у справі №584/639/19 (провадження №61-10930св20) зазначено, що: «за загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у 6 місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до ч.5 ст.1268 ЦК незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини. Цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні». Аналогічний висновок викладений і у наступних постановах, зокрема у постанові ВС від 18 серпня 2021 року у справі №543/994/17,від 30 вересня 2020 року у справі № 584/639/19 (провадження № 61-10930св20) ,від 21 січня 2020 року у справі № 396/2046/18 (провадження № 61- 13411св19).

За загальними положеннями про спадкування право на спадщину виникає у день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно з частиною п`ятою статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що початком перебігу строку є день, коли особа довідалась або повинна була (могла) довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 у встановлений чинним законодавством строк звернулася до нотаріуса Седлецької Т.А. про прийняття спадщини за заповітом на майно померлого ОСОБА_3 , про що свідчить її заява нотаріусу про прийняття спадщини та постанова нотаріуса Седлецької Т.А. про відмову у вчиненні нотаріальної дії, а саме видачі свідоцтва про право на спадщину від 25 липня 2018 року.

Тому на підставі ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві, тобто в даному випадку позивачці, з часу відкриття спадщини.

Враховуючи, що позивачка ОСОБА_1 прийняла спадщину, то вона (тобто спірна квартира) після смерті спадкодавця ОСОБА_3 належить їй як спадкоємцю за заповітом з дня його смерті (часу відкриття спадщини).

Дата звернення спадкоємця до нотаріуса про видачу свідоцтва про право на спадщину після її прийняття не обмежена законом. Також відсутні будь-які обмеження у строках (часі) для його звернення до суду про визнання права власності на спадкове майно.

Таким чином, на підставі викладеного та керуючись висновками та правовими позиціями Верховного Суду щодо застосування до спірних правовідносин позовної давності, колегія суддів вважає, що у задоволенні заяви представника відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності слід відмовити як такій, що не ґрунтується на вимогах закону.

Крім того, оскільки за результатами розгляду справи в апеляційному провадженні позов ОСОБА_1 задоволено, а рішення суду першої інстанції скасоване, тому підлягає також скасуванню і додаткове рішення суду першої інстанції від 4 червня 2024 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 23 200 грн витрат на правничу допомогу, як похідне від основного рішення суду.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України , якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до ч. 1 цієї статті, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Згідно п.1 ч.2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на відповідача в разі задоволення позову.

Таким чином, із відповідача на користь позивача підлягає до стягнення судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій у розмірі 33 550 грн (докази понесення таких витрат підтверджуються матеріалами справи).

Керуючись ст. 367-369, 372, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 8 травня 2024 року та додаткове рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 4 червня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Визнати за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом на квартиру, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) 33 550 (тридцять три тисячі п`ятсот п`ятдесят) грн судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба