Справа № 346/6336/23

Провадження № 22-ц/4808/1271/24

Головуючий у 1 інстанції Калинюк О. П.

Суддя-доповідач Барков В. М.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2024 року м. Івано-Франківськ

       Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

               головуючого судді        Баркова В. М.,

               суддів                        Луганської В. М.,

                                       Фединяка В. Д.,

               секретаря                Шемрай Н. Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Зелінського Павла Любомировича на рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 липня 2024 року в складі судді Калинюка О. П., ухвалене у м. Коломия Івано-Франківської області, повний текса якого складено 16 липня 2024 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права на частку у спільному нерухомому майні та визнання права власності на цю частку,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року ОСОБА_2 звернулася до ОСОБА_1 з позовом про припинення права на частку у спільному нерухомому майні та визнання права власності на цю частку. Позовні вимоги були мотивовані тим, що вона є власником 4/5 часток житлового будинку по АДРЕСА_1 . Співвласником іншої 1/5 частки будинку є її донька – відповідачка ОСОБА_1 Вказувала, що відповідачка з 1999 року не проживає у вказаному будинку, оскільки на праві власності має інше житло, яке вона ( ОСОБА_2 ) фінансово допомогла придбати, не бере участі в його утриманні та не цікавиться його станом. Зазначала, що згідно звіту про оцінку майна №18UA-230829-040 ринкова вартість спірного будинку становить 739 816 грн., відповідно вартість 4/5 частки складає 591 852,80 грн., а 1/5 частки – 147 963,20 грн. Посилаючись на те, що частка відповідачки ОСОБА_1 є незначною і не може бути виділена в натурі, що підтверджується відповідним висновком щодо технічної можливості виділу частки в натурі об`єкта нерухомого майна, а спільне володіння і користування будинком є неможливим, а також на те, що припинення права на частку у спільному майні не завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_1 та членам її сім`ї, просила припинити право власності ОСОБА_1 на 1/5 частки житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 , стягнути з неї на користь ОСОБА_1 147 963,20 грн. грошової компенсації вартості 1/5 частки вказаного житлового будинку, внесеної на депозитний рахунок Коломийського міськрайонного суду та визнати за нею право власності на 1/5 частку вказаного житлового будинку.

Рішенням Коломийського міськрайонного суду від 09 липня 2024 року позов ОСОБА_2 задоволено. Постановлено припинити право власності ОСОБА_1 , на 1/5 частку житлового будинку загальною площею 126, 9 кв.м, житловою площею 64,2 кв.м, з господарськими будівлями та спорудами, розташованими по АДРЕСА_1 , виплатити ОСОБА_1 147 963,20 грн грошової компенсації вартості 1/5 (однієї п`ятої) частки житлового будинку та визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/5 (одну п`яту) частку вказаного житлового будинку.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, а також на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що при ухваленні рішення суд першої інстанції не врахував того, що сторони тривалий час не проживали в спірному будинку, оскільки перебували за кордоном. Представник ОСОБА_3 вважає неналежним доказом висновок №260/23 від 18 серпня 2023 року щодо технічної можливості виділу частки в натурі об`єкта нерухомого майна, оскільки до нього не долучено додаток із зазначенням варіантів поділу будинку на 1 аркуші. Наявність цього додатку, на думку представника скаржника, свідчить про реальну можливість поділу спірного житлового будинку, що є достатньою підставою для відмови в позові. Крім того, представник відповідачки зауважує, що поділ чи неможливість поділу житлового будинку необхідно встановлювати саме судовою експертизою, що в даній справі не було зроблено. Зауважує, що суд першої інстанції порушив принципи змагальності, змінив свою позицію, адже початково зазначав про необхідність подання клопотання про призначення експертизи саме стороні позивача, в той час як при прийнятті рішення вирішив, що вказане клопотання повинна подавати сторона відповідача.

Представник ОСОБА_1 зазначає, що після спадкування будинку, останній добудовувався, його фактичний стан та площа значно відрізняється від тієї, яка переходила у спадщину. При цьому, відповідачка ОСОБА_1 також приймала участь в добудові спірного будинку.

Крім того, представник ОСОБА_1 зауважує, що у відповідачки є зведений брат ОСОБА_4 , який із сім`єю проживає в м. Коломия, і початковою домовленістю між членами сім`ї та волею покійного дідуся було те, що будинок в селі перейде у власність відповідачу ОСОБА_1 , а квартира - ОСОБА_4 .

Також представник скаржника вказує, що ідеальна частка ОСОБА_1 у виключно житловому будинку складає 25,38 м.кв, яка практично в 2 рази більша за встановлений державою мінімум 13,65 кв.м, а тому її частка у спірному будинку не може бути незначною. Більш того, додає представник відповідачки, у ОСОБА_5 наявна 1/5 частка і в господарських будівлях та спорудах, в тому числі і в земельній ділянці площею 0,25 га, однак ОСОБА_2 не бажає оформляти на неї право власності на даний час так як таке право набудуть всі співвласники, а отже і ОСОБА_1 . Крім того, судом не враховано, що спірний будинок можна поділити, добудувати, перепланувати , виділити особисту житлову площу та площу загального користування.

Невірним, на думку представника відповідачки, є і висновок суду про те, що припинення права власності ОСОБА_1 на 1/5 частки житлового будинку не завдасть їй та членам її сім`ї істотної шкоди, оскільки така шкода буде завдана.

Представник відповідачки вважає дії позивача ОСОБА_2 ціленаправленими на заволодіння та передачу якнайбільшої кількості майна своєму сину ОСОБА_4 , у зв`язку з чим, вона спочатку заволоділа квартирою АДРЕСА_2 , а потім виписала ОСОБА_1 з іншої.

На думку представника ОСОБА_1 , недопустимим є поєднання конструкції позову про припинення права на частку та визнання права одночасно, оскільки такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою.

У надісланому на адресу апеляційного суду відзиві ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги представника ОСОБА_1 заперечує. Рішення суду вважає законним та обґрунтованим, а тому просить його залишити без змін, а апеляційну скаргу – без задоволення. Додатково ОСОБА_2 вказує, що відповідачка ОСОБА_1 не проживає у спірному будинку з 1999 року і по даний час, за своєю частиною не доглядає, комунальні платежі не сплачує. При цьому, зазначає, що ОСОБА_1 проживає за межами України, оскільки вийшла заміж за громадянина Республіки Італія. Також позивачка зауважує, що ОСОБА_1 , не погоджуючись із висновком № 260/23 від 18 серпня 2023 року щодо технічної неможливості виділу 1/5 частки будинку в натурі, не скористалася правом подати клопотання про призначення експертизи щодо такого виділу, а тому вважає вищезазначений висновок належним доказом у справі.

ОСОБА_2 також звертає увагу на те, що відповідач вводить суд в оману щодо фактичних обставин справи. Зокрема, вказує, що жодної квартири у м. Коломиї у неї немає і не було, оскільки разом із сином ОСОБА_4 до тепер проживають у спірному будинку. При цьому, зазначає, що спірний будинок належав не лише її батьку, а й іншим п`ятьом членам її сім`ї.

Твердження скаржниці про те, що поєднання конструкції позову про припинення права на частку та визнання права одночасно є недопустимим спростовуються висновками Верховного Суду, висловленими у постанові від 09 вересня 2024 року у справі №671/1543/21, згідно яких правовий підхід щодо недопустимості поєднання конструкції позову про припинення права на частку та визнання права одночасно є помилковим, оскільки відмова у задоволенні позовних вимог про визнання права позивача на частку у спірному майні, на яку припинено право власності відповідача, призводить до ситуації невизначеності правового статусу цього нерухомого майна.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній та додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідачки ОСОБА_1 адвоката Зелінського П. Л., який просив скаргу задовольнити, пояснення представника позивачки ОСОБА_2 адвоката Боднарчука С. Я., який просив рішення суду залишити без змін, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог з наступних підстав.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції встановив наявність передбачених пунктами 1, 2, 3 частини першої статті 365 ЦК України підстав для припинення права відповідачки на частку в спільному майні, оскільки така частка є незначною, не може бути виділена в окремий об`єкт нерухомого майна, що свідчить про неподільність спірного нерухомого майна, а також встановив, що спільне володіння і користування майном є неможливим, оскільки відповідачка в спірному будинку не проживає і припинення права на цю частку не завдасть їй істотної шкоди.

Крім того, суд першої інстанції взявши до уваги, що у власності відповідачки наявне інше нерухоме майно, а саме житловий будинок АДРЕСА_3 , дійшов висновку, що припинення права власності відповідачки на належне їй майно не завдасть істотної шкоди її інтересам. Також суд виходив з того, що позивачка внесла на депозитний рахунок 147 963 грн. 20 коп., що відповідає ринковій вартості 1/5 частки спірного будинку.

Проте повністю з такими висновками погодитися не можна.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У статті 316 ЦК України передбачено що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною першою статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.

У статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Тобто стаття 365 ЦК України передбачає реалізацію права співвласників на припинення права власності одного із співвласників на його частку в спільному майні за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але можуть бути застосовані за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Таким чином, при вирішенні позову, пред`явленого на підставі статті 365 ЦК України, визначальним для прийняття судом рішення є встановлення обставини про те, що припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників не завдасть шкоди особі, право власності на частку якої припиняється, а визначення істотності шкоди, яка може бути завдана співвласнику, право якого припиняється, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та технічних характеристик об`єкта, який є спільним майном.

Таке тлумачення відповідає сталій судовій практиці щодо застосування положень статті 365 ЦК України про примусове припинення частки у спільному майні, що викладено у постановах Верховного Суду від 31 січня 2019 року в справі № 219/1551/17, від 27 квітня 2021 року в справі № 524/2579/18, від 29 січня 2021 року в справі № 629/511/17, від 24 листопада 2021 року в справі № 754/16751/18.

Аналогічні висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року в справі № 908/1754/17, у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі № 344/120/16 та у постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-81цс11, від 02 липня 2014 року в справі № 6-68цс14, від 23 листопада 2016 року в справі № 6-1943цс16.

У постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15 (провадження № 61-4860св18), від 01 червня 2023 року у справі № 344/2399/21 (провадження № 61-1592св23), від 11 грудня 2023 року у справі № 442/7979/21 (провадження № 61-3161св23), від 10 січня 2024 року у справі № 344/6767/14 (провадження № 61-6980св22) зазначено, що висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном. Суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на частку.

Верховний Суд України у постанові від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15 вказав, що у справі за позовом одного зі співвласників про припинення його права на частку у спільному майні шляхом отримання від інших співвласників грошової компенсації вартості його частки, виділ якої є неможливим, суди мають встановити: чи дійсно є неможливим виділ належної позивачеві частки в натурі або чи не допускається такий виділ згідно із законом; чи користуються спільним майном інші співвласники - відповідачі; чи сплачують інші співвласники, які володіють та користуються майном, матеріальну компенсацію позивачеві за таке володіння та користування відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію у рахунок визнання за ними права власності на спільне майно, та чи не становитиме це для них надмірний тягар. У цій справі також було заявлено вимогу про визнання права власності.

Слід також зазначити, що правомірність дій суду при встановленні вказаних вище обставини оцінюється з точки зору відповідності принципу об`єктивності і неупередженості, диспозитивності цивільного судочинства, завданням та основним засадам цивільного судочинства, а саме справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду і вирішенню цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Таким чином, у справі, яка переглядається, для припинення права на частку у спільному майні на підставі позову інших співвласників необхідно встановити наявність хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, тобто чи є відповідна частка незначною і не може бути виділена в натурі, або річ неподільною, або спільне володіння і користування майном є неможливим, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника ОСОБА_1 , та попереднього внесення позивачкою вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_2 на підставі статті 365 ЦК України просила припинити право власності відповідачки на 1/5 частку спірного будинку, стягнувши з неї вартість такої частки, та визнати за нею право власності на вказане нерухоме майно.

Як на обґрунтування підстав позову посилалася на те, що відповідачка не бере участі в утриманні спільного майна, не цікавиться його станом, припинення права власності не завдасть їй істотної шкоди, оскільки має у власності житловий будинок. Виділ в натурі частки відповідачки є неможливим.

На підтвердження своїх позовних вимог позивачкою наданий суду висновок щодо технічної можливості виділу частки в натурі об`єкта нерухомого майна № 260/23 від 18 серпня 2023 року, який було взято судом першої інстанції в основу рішення.

Однак, цей висновок не можна вважати належним доказом з огляду на наступне.

Згідно із ч. 1. 2 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

За змістом частин другої, третьої статті 102 ЦПК України предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Частиною 6 статті 106 ЦПК України зазначено, що експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

Згідно з частиною п`ятою статті 106 ЦПК України у висновку експерта повинно бути зазначено, що висновок підготовлено для подання до суду, та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Оскільки вирішення питання щодо технічної можливості виділу частки відповідачки в натурі потребує спеціальних знань у сфері будівництва, позивачка мала надати суду відповідний висновок експерта, який би відповідав вищевказаним вимогам закону.

Натомість, наданий позивачкою висновок від 18 серпня 2023 року складений інженером з інвентаризації нерухомого майна. У цьому висновку не зазначено, що його підготовлено для подання до суду, особа, яка його склала, має спеціальні знання у сфері будівництва та вона обізнана про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

У постанові Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 172/313/21 (провадження № 61-8574св23) зазначено, що: «судом апеляційної інстанції обґрунтовано зазначено, що висновок експертів від 09 лютого 2022 року № 473-22 не може бути визнаний належним та допустимим доказом, оскільки відповідно до вимог статті 106 ЦПК України в ньому не зазначено, що він підготовлений для подання до суду».

Таким чином доводи апеляційної скарги в цій частині є обґрунтованими.

Крім того, заперечуючи проти позовних вимог, відповідачка посилалася на те, що її частка в будинку могла змінитися, оскільки в ньому проводилися будівельні роботи, в яких вона також приймала участь, і тому стан будинку та площа значно відрізняється від тієї, яку успадкували сторони.

Як вбачається із свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 січня 2006 року загальна площа спірного будинку складала 135 м2 (а.с. 14). В той же час згідно технічного паспорту на цей будинок його площа станом на 21 серпня 2023 року складала вже 126,9 м2 (а.с. 20-30).

Також із свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 11 січня 2006 року вбачається, що відповідачка є власником 1/5 частини не тільки будинку, а всього домоволодіння в яке також входить курник, стодола, сарай, літня кухня, комора, вбиральня, огорожа, криниця та замощення. В той же час вартість частки відповідачки визначалася тільки виходячи із вартості будинку, без врахування вартості вказаних споруд (а.с. 38-53).

Не можна погодитися й з висновком суду про неможливість спільного користування спірним будинком сторонами у справі, оскільки одне лише не проживання відповідачки в ньому та не сплата рахунків за комунальні послуги не свідчить про таке.

Стаття 365 ЦК України регулює правовідносини щодо припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. Водночас реалізація співвласником свого суб`єктивного права, передбаченого зазначеною статтею (подання відповідного позову з доведенням обставин, передбачених частиною першою статті 365 ЦК України, внесення вартості частки відповідача на депозитний рахунок суду), спрямована не лише на припинення правовідношення спільної власності (пункт 7 частини другої статті 16 ЦК України), а саме на набуття відповідного права за рахунок припинення права власності іншого співвласника, що передбачене пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України (визнання права).

Набуття права власності позивачами на припинену частку відповідача у спільному майні в порядку статті 365 ЦПК України відповідає визначеній частиною п`ятою статті 11 ЦК України підставі виникнення цивільних прав та обов`язків.

Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 09 вересня 2024 року в справі № 671/1543/21 (провадження № 61-18278сво23) виснував, що за умови доведення наявності підстав, передбачених частинами першою та другою статті 365 ЦК України, для припинення права на частку у спільному майні, право відповідача на таку частку підлягає припиненню. З метою уникнення ситуації правової невизначеності, недопущення спору при проведенні державної реєстрації права власності за позивачем судам доцільно задовольняти одночасно з вимогою про припинення права власності на частку у спільному майні й заявлену вимогу про визнання права власності на неї за співвласником, який попередньо вніс на депозитний рахунок вартість спірної частки.

У зв`язку з чим, вимога про визнання за позивачами права власності на раніше належну відповідачу незначну частку у праві спільної власності на неподільне майно є тією вимогою, яка забезпечує досягнення мети поданого позову, а задоволення такої вимоги призводить до остаточного вирішення спору між сторонами, відтак доводи скарги в цій частині є безпідставними.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд вважає, що позивачкою не надано належних та допустимих доказів неподільності спірного будинку, неможливості виділення частки відповідачки в натурі та неможливості спільного володіння і користування цим майном, відтак оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити нове про відмову в задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч.ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційним судом апеляційна скарга відповідачки задоволена та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову, з позивачки на користь ОСОБА_1 необхідно стягнути судові витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 2 219 грн. 40 коп. (а.с. 207).

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Зелінського Павла Любомировича – задовольнити.

Рішення Коломийського міськрайонного суду Івано-Франківської області від 09 липня 2024 року – скасувати.

В задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права на частку у спільному нерухомому майні та визнання права власності на цю частку – відмовити.

Стягнути із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов`язані зі сплатою судового збору за подачу апеляційної скарги в сумі 2 219 (дві тисячі двісті дев`ятнадцять) грн. 40 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 листопада 2024 року.

Судді                                                        В. М. Барков

       В. М. Луганська

       В. Д. Фединяк