ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 497/502/17

провадження № 61-5802св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,

учасники справи

за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Криничненська сільська рада Болградського району Одеської області, ОСОБА_2 , Комунальне підприємство «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі»,

за зустрічним позовом:

позивач ? ОСОБА_2 ,

відповідач ? ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Болградського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2017 року у складі судді Кравцової А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 березня 2024 року у складі колегії суддів: Кострицького В. В., Коновалової В. А., Лозко Ю. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Криничненської сільської ради Болградського району Одеської області, ОСОБА_2 , КП «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі» про визнання права власності, визнання договору іпотеки недійсним.

Позов мотивований тим, що станом на 14 квітня 1991 року він був членом колгоспного двору разом зі своєю матір`ю ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та вітчимом ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , тому як членам колгоспного двору їм усім належало по 1/3 частці у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями і надвірними спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 .

Влітку 2016 року він випадково дізнався, що єдиним власником указаного будинку з 2007 року є його брат ОСОБА_2 . Також йому стало відомо, що будинок був переданий в іпотеку до КП «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі». Таким чином його незаконно та без його відома фактично було позбавлено права власності на його частку зазначеного будинку.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просив:

визнати за ним право власності на 1/3 частку житлового будинку з господарськими будівлями і надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;

скасувати право власності на вказану 1/3 частку житлового будинку, що належить ОСОБА_2 , та скасувати відповідний запис у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно про право власності на цю частку;

визнати недійсним іпотечний договір від 20 серпня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та КП «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі».

У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, та зняття з реєстрації.

Зустрічний позов мотивований тим, що він набув право власності на спірне нерухоме майно на підставі договору дарування від 07 листопада 2002 року. З 1997 року ОСОБА_1 не проживав у батьківському будинку, не брав участі у догляді за батьками. За життя ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , який останні роки свого життя був лежачим, догляд за ним здійснювала переважно його дочка, яка зараз проживає разом зі своїм чоловіком та дітьми у спірному будинку, де вона є зареєстрованою.

Він має право володіти усім будинком, оскільки батьки подарували йому будинок законно, з власної волі, ОСОБА_1 знав про це і погоджувався, самоусунувся від догляду за батьками, і тому не має право на майно батьків, і у зв`язку з цим не має право бути там зареєстрованим, оскільки фактично давно проживає за іншою адресою, де приватизував земельну ділянку за тією ж адресою. ОСОБА_1 знімався з реєстрації у спірному будинку, надавши про це відомості сільській раді, проте з невідомої причини незаконно він досі значиться зареєстрованим у батьківському будинку і тому підлягає зняттю з реєстрації.

ОСОБА_2 просив суд визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_1 , та зняти його з реєстрації за вказаною адресою.

Короткий зміст судових рішень у справі

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Болградського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частку житлового будинку з господарськими будівлями і надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Скасовано право власності на 1/3 частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями і надвірними спорудами, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Скасовано запис у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно про право власності на 1/3 частки у праві власності на житловий будинок з господарськими будівлями і надвірними спорудами розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за ОСОБА_2 .

Визнано недійсним іпотечний договір від 20 серпня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та КП «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі».

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 доведені обставини, якими обґрунтовувались позовні вимоги, оскільки ніхто не заперечував його права на колгоспний двір станом на 14 квітня 1991 року, та відсутні докази про те, що він не був членом колгоспного двору, а також, що втратив право на частку в його майні добровільно, з власної волі. Тому, згідно з вимогами статей 121, 123, 124, 125, 126 ЦК УРСР, позивач досі має право на частку в майні колишнього колгоспного двору, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Водночас з встановлених судом обставин вбачається, що у порушення права власності ОСОБА_1 на 1/3 частку спірного нерухомого майна, невідомим чином воно було оформлено лише на двох членів колгоспного двору, з чого вбачається помилка при трактуванні законодавства на той момент або умисел, направлений на незаконне позбавлення ОСОБА_1 права власності, а у подальшому дарування цієї нерухомості ОСОБА_2 , а також передача спірного майна в іпотеку.

Цією часткою ніхто не міг розпоряджатися, оскільки така є власністю ОСОБА_5 , волі щодо розпорядження якої він не виявляв, так само як і не надавав згоду про передачу належної йому частки домоволодіння в іпотеку, а тому порушене право ОСОБА_1 підлягає відновленню шляхом скасування права власності ОСОБА_2 на 1/3 частку спірного домоволодіння, а також визнання недійсним іпотечного договору.

Право власності, яке набуте та не оформлене, не має строку давності, тому вимога ОСОБА_2 (позивача за зустрічним позовом) щодо залишення без задоволення позову ОСОБА_1 в частині визнання права власності є безпідставною, так само як і вимоги за зустрічним позовом щодо визнання співвласника житлового будинку - ОСОБА_1 таким, що втратив право на проживання за адресою спірного будинку з господарськими будівлями і надвірними спорудами, зняття з реєстрації ОСОБА_1 за цією адресою.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Болградського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, а зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.

Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням будинку АДРЕСА_1 та знято з реєстрації за місцем проживання ОСОБА_1 за цією ж адресою.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на момент виникнення спору - 10 квітня 2017 року, колгоспний двір, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , припинив своє існування та його майно не збереглося. Сам по собі факт того, що це домоволодіння станом на 14 квітня 1991 року належало до колгоспного типу, не може слугувати підставою для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/3 частки у праві власності на цей будок як колишнього члена колгоспного двора. Тому ОСОБА_1 не доведено того, що відповідачі порушують його права як колишнього члена колгоспного двору.

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою спірного житлового будинку, однак не є членом сім`ї власника спірного будинку, з 1997 року не проживає у ньому без поважних причин, з 19 жовтня 1999 року відповідачу ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , тому його слід визнати таким, що втратив право користування житлом.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційний суд виходив із того, що всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. У порушення вимог статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не встановив, які будівлі/будинок знаходяться за адресою АДРЕСА_1 та кому вони належать на праві власності, не дослідив правовстановлюючі документи (договір дарування або інші документи) та технічну документацію на спірний будинок і надвірні споруди. Суд лише зазначив, що майно колгоспного двору не збереглося, в той час як позивач за первісним позовом указував, що будинок зберігся у належному стані.

Оскарженою постановою Одеського апеляційного суду від 19 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Болградського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2017 року ? без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на виконання вказівок Верховного Суду було досліджено договір дарування 2002 року, технічний паспорт 1993 року спірного домоволодіння, технічний паспорт 2007 року, свідоцтво про право власності 2000 року, довідку про реєстрацію відповідача на АДРЕСА_2 . Сторони не заперечують того факту, що спірний будинок протягом свого існування не змінив житлову площу, змінилась конфігурація кухні та було добудовано три допоміжні споруди. Фактичним власником спірного будинку на момент слухання є відповідач.

Враховуючи обставини справи та наведені норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд першої інстанції правильно визначився з спірними правовідносинами та врахував, що позивач помилково не отримав свою частку під час оформлення права власності на спірний будинок.

Доводи про те, що в спірному будинку проживає дочка власника і що рішення суду вплине на права дочки відповідача за первинним позовом та її сім`ї; змусить сім`ю, яка проживає в будинку, виселитися; в сім`ї двоє неповнолітніх дітей, які відвідують школу; рішення суду порушить їх право на проживання в будинку звичний спосіб життя, не є предметом судового перегляду, а також не обмежують зазначених осіб на судовий захист у подальшому.

Доводи, що у спірному будинку позивач не мешкає з 1997 року, реєстрація місця проживання можлива лише за однією адресою, не відповідають матеріалам справи, відповідно до яких позивач не змінював свою реєстрацію за адресою спірного будинку по цей час.

Аргументи учасників справи

16 квітня 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовити, а його зустрічний позов задовольнити.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди неправильно застосували норми права, які регулюють спірні правовідносини, а також без застосування позовної давності та наслідків її пропуску, про які було заявлено ОСОБА_2 .

Висновки суду апеляційної інстанції не відповідають дійсності, оскільки він заперечував та не визнавав право ОСОБА_1 на колгоспний двір станом на 14 квітня 1991 року, оскільки задовго до цієї дати ОСОБА_1 переїхав в інше місце проживання та не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору, а отже втратив право на частку в його майні. У зв`язку з цим апеляційний суд неправильно застосував статті 121, 123-126 ЦК УРСР вказуючи, що за позивачем збереглося право на частку у майні колишнього колгоспного двору.

Судами встановлено та підтверджено доказами, що житлового будинку, який існував на час створення та припинення існування колгоспного двора, на період виникнення спірних правовідносин не існувало. На місті спірного об`єкта він побудував новий житловий будинок, що підтверджується дослідженим апеляційним судом документами після направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Фактично житловий будинок збільшено майже в два рази, побудовано зовсім інший житловий будинок. Саме на 1/3 частку нового будинку за ОСОБА_1 і визнано право власності. Незважаючи на заперечення сторін та досліджені документи, апеляційний суд зробив неправильний висновок про те, що сторони не заперечують того факту, що спірний будинок не змінив свою площу, змінилась конфігурація кухні та було добудовано три допоміжні приміщення.

ОСОБА_1 визнав, що йому задовго до звернення до суду було відомо про те, що житловий будинок належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 27 листопада 2002 року. Також позивачу було відомо й про те, що їх матері 09 грудня 2000 року виконавчим комітетом Криничанської сільської ради було видано свідоцтво про право власності на спірний будинок, а вітчиму - 20 листопада 2000 року. ОСОБА_1 підтвердив, що він знав про вказані правовстановлюючі документи, проте не оскаржував їх, що підтверджується звукозаписом судового засідання. Таким чином, про своє нібито порушене право позивач дізнався ще у 2000 році, а до суду звернувся лише у 2017 році. При цьому ОСОБА_1 вважає, що право власності на частку у спірному майні у нього виникло ще у 1991 році, а з позов звертається лише через 26 років, питання про поновлення позовної давності не ставить та не обґрунтовує поважності його пропуску. Вказує, що його право власності на спірний будинок набуто на законних підставах та на підставі дійсних правовстановлюючих документах.

У порушення норм процесуального права, суд першої інстанції не залучив до участі у справі осіб, які постійно проживають та користуються спірним будинком, а саме: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 разом з малолітніми дітьми.

ОСОБА_1 зареєстрований за адресою спірного нерухомого майна, але не є членом сім`ї власника будинку та не проживає у ньому без поважних причин. Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи та визнані сторонами. За таких обставин зустрічний позов підлягає задоволенню.

Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 28 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 6-145цс13, постановах Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 520/5386/15-ц, суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі - пункт 8 частини першої статті 411 ЦПК України, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу - пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 09 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що відповідно з записом в погосподарської книзі Криничненської сільської ради №8, особовий рахунок № НОМЕР_1 , спірний житловий будинок з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 0,25 га, належав ОСОБА_3 .

19 жовтня 1999 року ОСОБА_1 придбав житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 0,25 га, що підтверджується договором купівлі продажу від 19 жовтня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Болградської державної нотаріальної контори, зареєстрований в реєстрі за № 4776.

06 грудня 2000 року спірний житловий будинок з надвірними спорудами був оформлений у спільну власність ОСОБА_3 та її чоловіку ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на жилий будинок, виданим виконкомом Криничненською сільською радою Болградського району Одеської області від 06 грудня 2000 року.

Згідно з довідкою Криничненської сільської ради № 149 від 19 квітня 2014 року, станом на 14 квітня 1991 року спірний житловий будинок з господарськими будівлями і дворовими спорудами на праві власності належав колгоспному двору, до складу двору входили зареєстровані там: ОСОБА_1 , його мати ОСОБА_9 та вітчим ОСОБА_4 , тому кожному належало по 1/3 частці цього домоволодіння, але право власності на нього було оформлено на ОСОБА_9 та ОСОБА_4 - по 1/2 частці за кожним, які у 2002 році подарували будинок ОСОБА_2 , 1957 року народження.

27 листопада 2002 року ОСОБА_3 та її чоловік ОСОБА_4 подарували спірний будинок з надвірними спорудами ОСОБА_2 , що підтверджується договором дарування від 27 листопада 2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Болградського районного нотаріального округу Одеської області Цоєвою М. І., зареєстрованого в реєстрі за №897. Право власності зареєстровано в КП «Болградське бюро технічної інвентаризації», реєстраційний номер 19882101 від 10 серпня 2007 року, номер запису: 82, в книзі: 1.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 (мати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 );

ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_4 (вітчим ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ).

20 серпня 2007 року між КП «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, за яким ОСОБА_2 передав в іпотеку Фонду житловий будинок загальною площею 145,6 кв. м, що знаходиться на АДРЕСА_1 у забезпечення виконання зобов`язання за кредитним договором від 30 липня 2007 року № 874.

13 червня 2013 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво право на нерухоме майно - земельну ділянку площею 0,025 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Щодо вирішення первісних позовних вимог про визнання права на 1/3 частку у праві спільної власності на нерухоме майно, скасовування права власності для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав, скасування запису у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина першої статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Тлумачення статті 20 ЦК України, з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим. Водночас така свобода захисту «на власний розсуд» має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 554/9126/20 (провадження № 61-13760сво21)).

За правилами частин першої та третьої статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору,зокрема, право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. […] Колгоспний двір визначався як сімейно-трудове об`єднання осіб, всі або частина яких були членами колгоспу, брали участь у суспільному виробництві колгоспу та спільно вели підсобне господарство. Майно колгоспного двору належить його членам на праві спільної сумісної власності. Наведене відповідає позиції Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 308/3775/14-ц.

Оскільки спірні правовідносини за обставинами первісного позову виникли до набрання чинності ЦК України 2003 року, тому суд керується положеннями ЦК УРСР 1963 року.

У частині першою статті 112 ЦК УРСР передбачено, що майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам.

Відповідно до статті 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (стаття 112 цього Кодексу).

Згідно із частиною другою статті 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

У постанові Верховного Суду України від 15 січня 2014 року у справі № 6-145цс13, на яку є посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося. Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 року № 5-24/26, а згодом Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 року № 69. Згідно із зазначеними Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сімї). Особи, які працюють у колгоспі, але не є членами колгоспу, відносяться до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади».

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) зазначено, що рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що «оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2 ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки, а за ОСОБА_4 права власності на 1/2 цих житлового будинку та земельної ділянки. Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі

№ 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі. Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки. У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості», щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».

У справі, що переглядається, суди не врахували, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Тому позовні вимоги про визнання права на 1/3 частку у праві спільної власності на нерухоме майно, скасовування права власності для внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав, скасування запису у Державному реєстрі прав власності на нерухоме майно є неналежними способами захисту права/інтересу позивача.

Крім того, належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано (див, зокрема висновки Великої Палати Верховного Суду у постановах від 18 червня 2019 року у справі № 924/478/18, провадження №12-11гс19, від 12 лютого 2020 року у справі № 820/4524/18, провадження

№ 11-948апп19, від 12 лютого 2020 року у справі № 2140/1950/18, провадження № 11-975апп19 та багатьох інших).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18)).

Суди не звернули уваги, що цей спір за первісним позовом виник між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а в частині вимоги про визнання договору іпотеки недійсним - також з іпотекодержателем, а тому Криничненська сільська рада Болградського району Одеської області не є належним відповідачем.

За таких обставин суди мали відмовити у задоволенні зазначених вимог ОСОБА_1 з наведених підстав.

Щодо вирішення первісних позовних вимог в частині визнання договору іпотеки недійсним

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим. Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження

№ 61-2058сво23) зроблено висновок, що;

«в практиці касаційного суду неодноразово застосовувалася конструкція «добросовісного іпотекодержателя» і вказувалося про необхідність захисту інтересів добросовісного іпотекодержателя, який покладався на дані реєстру прав на нерухомість (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 травня 2018 року в справі № 449/1154/14, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року в справі № 718/2468/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2020 року в справі № 715/32/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2021 року в справі 509/1157/18, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 вересня 2022 року в справі № 707/807/21).

Конструкція «добросовісного іпотекодержателя» (тобто того, який набув право іпотеки на підставі договору іпотеки із невласником), хоча й прямо не передбачена в приватному праві, але є проявом доброї совісті (пункт 6 статті 3 ЦК України). Якщо ЦК України допускає набуття права власності добросовісним набувачем (стаття 330 ЦК України) найбільш повного та абсолютного речового права (права власності) від неуповноваженої особи, то набуття такого права на чужу річ (обмеженого речового права) як права іпотеки, також має допускатися правопорядком.

Законодавець не передбачив нікчемності правочину, у випадку відсутності у іпотекодавця права власності на предмет іпотеки. Тому такий правочин є оспорюваним. Недійсність первісних юридичних фактів чи документів не призводить до недійсності договору іпотеки, оскільки в українському праві відсутня залежна недійсність для таких випадків (має місце тільки в одиничних випадках, передбачених у законі - наприклад, частина друга статті 548, частина четверта статті 1119 ЦК України). Тому повинна враховуватися добросовісність / недобросовісність іпотекодержателя, для того щоб вирішити питання про набуття ним права іпотеки та/або при визнанні недійсним договору іпотеки. При цьому очевидно, що добра совість «лікує» таку ваду набуття права іпотеки як укладення договору не власником.

До обставин, які можуть свідчити, що недобросовісність іпотекодержателя відноситься, зокрема: момент вчинення правочину; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняється договір іпотеки (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб). Для добросовісного іпотекодержателя має бути характерним такий стандарт поведінки, який притаманний середньому розумному та обачному іпотекодержателю. Конструкція «добросовісного іпотекодержателя», зокрема, має виключатися в тому разі, коли майно було вкрадене у власника або в особи, якій власник передав майно у володіння.

Власник, який за допомогою віндикаційного позову чи реституції повернув майно від неуповноваженого іпотекодавця «займає» місце останнього у відносинах іпотеки. Очевидно, що до власника, який задовольнив вимоги іпотекодержателя, переходить у порядку суброгації (частина третя статті 528 ЦК України) право вимагати з боржника виконання зобов`язання, яке було забезпечене іпотекою».

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаютьсясторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша,третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що станом на 14 квітня 1991 року спірний житловий будинок з господарськими будівлями і дворовими спорудами за адресою: АДРЕСА_1 на праві власності належав колгоспному двору, до складу якого входили зареєстровані там: ОСОБА_1 , його мати ОСОБА_9 та вітчим ОСОБА_4 , тому кожному належало по 1/3 частці цього домоволодіння, але право власності на нього на підставі свідоцтва про право власності на жилий будинок, виданого виконавчим комітетом Криничанської сільської ради Болградського району Одеської області 06 грудня 2000 року, було оформлено на ОСОБА_9 та ОСОБА_4 - по 1/2 частці за кожним, які 27 листопада 2002 року подарували будинок ОСОБА_2 . Відповідач не надав доказів, що позивач не був членом колгоспного двору або втратив право на частку в його майні добровільно. Спірний будинок протягом свого існування не змінив житлову площу, змінилась конфігурація кухні та було добудовано три допоміжні споруди;

за таких обставин суди зробили правильний висновок, що ОСОБА_1 доведено, що згідно з вимогами статей 121-126 ЦК УРСР він мав право на частку в майні колишнього колгоспного двору, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .Це право було порушене внаслідок оформлення 06 грудня 2000 року права власності лише на ОСОБА_9 та ОСОБА_4 ;

при задоволенні вимоги про визнання недійсним іпотечного договору суди виходили з того, що часткою позивача ніхто не міг розпоряджатися, оскільки така є його власністю, волі щодо розпорядження якої він не виявляв, так само як і не надавав згоду про передачу належної йому частки домоволодіння в іпотеку;

разом з тим позивач не посилався, а судами не встановлено обставин, що свідчать про недобросовісність іпотекодержателя.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору іпотеки, оскільки відсутні підстави вважати, що КП «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі» при укладенні 20 серпня 2007 року іпотечного договору з ОСОБА_2 діяв недобросовісно.

Щодо вирішення зустрічного позову

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК України).

Згідно з частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Тлумачення статті 391 ЦК України дає підстави для висновку, що негаторний позов - це вимога власника (особи, яка має речове право на чуже майно) про усунення перешкод. Тобто негаторний позов подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником (особою, яка має речове право на чуже майно) права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов`язаних з порушенням володіння. Негаторний позов може вчинятися тоді, коли майно не вибуває з володіння власника (особи, яка має речове право на чуже майно), тобто при порушенні насамперед такої правомочностей власника, як користування та розпорядження своїм майном.

Стаття 391 ЦК України визначає право власника, у тому числі житлового приміщення, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю.

Суди встановили, що власником спірного будинку є ОСОБА_2 , з 1997 року ОСОБА_1 не проживає в ньому, а з 19 жовтня 1999 року ОСОБА_1 на праві власності належить інший житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ; ОСОБА_1 зареєстрований за адресою спірного житлового будинку, проте він не є членом сім`ї його власника.

За таких обставин зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 підлягають задоволенню в частині визнання відповідача ОСОБА_1 таким, що втратив право користування спірним житловим будинком.

Вимога про зняття з реєстрації місця проживання не є належним способом захисту порушеного права власника, оскільки рішення суду про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, є підставою для зняття особи з реєстрації місця проживання, як відповідно до абзацу 3 частини першої статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в редакції, чинній на момент звернення до суду з цим позовом, так і на цей час (пункт 6 частини першої статті 24 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні»). Суди відмовили в задоволенні цієї позовної вимоги за необґрунтованістю, тому в цій частині судові рішення належить змінити в мотивувальній частині.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд не залучив до участі у справі осіб, які постійно проживають та користуються спірним будинком, а саме: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 разом з малолітніми дітьми (пункт 8 частини першої стаття 411 ЦПК України), оскільки зазначені особи не є учасниками спору за пред`явленими в цій справі позовами.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, а також необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального та матеріального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, скасувати оскаржені судові рішення в частині вирішення первісного позову та вимоги зустрічного позову про визнання відповідача таким, що втратив право користування спірним житловим будинком, ухвалити нове рішення в цій частині про відмову у задоволення первісного позову, зустрічний позов задовольнити в наведеній частині, а в частині зняття з реєстрації місця проживання - судові рішення змінити в мотивувальній частині.

Щодо розподілу судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 сплатив 640,00 грн (т. 1, а. с. 58), за подання апеляційної скарги - 2 464,00 грн (т. 1, а. с. 162, 172), а за подання касаційної скарги - 3 840,00 грн. Всього сплачено судового збору на суму 6 944,00 грн. Оскільки касаційна скарга задоволена частково, то з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 належить стягнути судові витрати на сплату судового збору пропорційно до позовних вимог, вирішених на його користь, або в сумі 5 824,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Болградського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 березня 2024 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 до Криничненської сільської ради Болградського району Одеської області, ОСОБА_2 , Комунального підприємства «Одеський обласний фонд підтримки індивідуального житлового будівництва на селі» та вимоги зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання відповідача таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення.

У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовити.

Зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням ? будинком АДРЕСА_1 .

В іншій частині у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5 824,00 грн судових витрат, понесених на сплату судового збору.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Болградського районного суду Одеської області від 27 жовтня 2017 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 березня 2024 року в скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постановасуду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

П. І. Пархоменко