ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"11" липня 2011 р. Справа № 11/110
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:
суддів: Кота О.В.,
Іванової Л.Б.,
Шевчук С.Р.,
перевіривши матеріали касаційної скаргиРегіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.04.2011 р.
у справі№ 11/110 Господарського суду Закарпатської області
за позовомРегіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області
до
проТовариства з додатковою відповідальністю "Перечинський лісохімічний комбінат",
Виконавчого комітету Перечинської міської ради,
Перечинської міської ради
визнання права державної власності,
за участю представників сторін:
позивача: не з’явилися
відповідача-1: ОСОБА_1, дов.від 10.01.2011 б/н
відповідача-2: не з’явилися
відповідача-3: не з’явилися
ВСТАНОВИВ:
Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з додатковою відповідальністю "Перечинський лісохімічний комбінат", Виконавчого комітету Перечинської міської ради, Перечинської міської ради про визнання права державної власності на об’єкти соціально-побутового призначення, які не увійшли до статутного фонду ВАТ "Перечинський лісохімічний комбінат", а саме: гуртожиток, клуб, медпункт, а також санаторій-профілакторій "Сонячна поляна", який знаходиться за адресою: Закарпатська область, м. Перечин, вул. Партизанська, 47; визнання недійсними рішення Виконкому Перечинської міської ради від 14.02.2008 № 168 і свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10.04.2008 на санаторій-профілакторій "Сонячна поляна", виданого Виконавчим комітетом Перечинської міської ради.
Позовні вимоги мотивовані тим, що під час приватизації майна цілісного майнового комплексу державного підприємства "Перечинський лісохімкомбінат" до його статутного фонду не увійшли вказані об’єкти соціально-побутового призначення, але перебувають на його балансі та є державною власністю. Даний факт, на думку позивача, підтверджується Актом визначення розмірів часток держави і трудового колективу та оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Перечинського лісохімічного комбінату від 07 вересня 1993 року, договором купівлі-продажу державного майна від 15 грудня 1993 року, а також актом передачі майна державного підприємства від 07 липня 1994 року.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 14.03.2011 року (суддя Якимчук Л.М.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.04.2011 (колегія суддів у складі: Мурська Х.В.–головуюча суддя, судді Давид Л.Л., Кордюк Г.Т.) у цій справі відмовлено в позові Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області.
Вказані судові акти мотивовані тим, що спірне нерухоме майно правомірно набуте Товариством з додатковою відповідальністю "Перечинський лісохімічний комбінат" у колективну власність за угодою купівлі-продажу від 02.10.1991, підтвердженням чого є договір купівлі-продажу державного майна від 15.12.1993 та Акт визначення часток держави і трудового колективу та оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Перечинського лісохімкомбінату від 14.09.1993, а прийняття рішення Виконкомом Перечинської міської ради від 14.02.2008 №168 та видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10.04.2008 на санаторій - профілакторій "Сонячна поляна" здійснено органом місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції, у межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією України та Законом України "Про місцеве самоврядування".
Не погоджуючись із вказаними судовими актами, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області звернулося до Вищого господарського суду України суду із касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Сторони згідно з приписами статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак позивач, відповідач-2, відповідач-3 не скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового акту, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, 02 жовтня 1991 року між виробничо-торговим лісозаготівельним об’єднанням "Закарпатліс" та Організацією орендарів Перечинського лісохімічного комбінату, правонаступником якого стало ВАТ "Перечинський лісохімічний комбінат" було укладено угоду купівлі-продажу майна, відповідно до якої виробничо-торгове лісозаготівельне об’єднання "Закарпатліс" (продавець) продало організації орендарів Перечинського лісохімічного комбінату (покупцю) основні фонди виробничого призначення в сумі 2485341 карбованців.
Відповідно до пункту 2 цієї Угоди продавець передав покупцю безкоштовно в колективну власність орендовані ним основні засоби культурно-побутового і соціального призначення та житловий фонд, балансова вартість яких станом на 01 серпня 1991 року становила 759820 карбованців, а залишкова, згідно з додатком 3 до цієї Угоди, та з врахуванням фізичного зносу, - 401213 карбованців.
Відповідно до вказаного додатку до Угоди, судами попередніх інстанцій встановлено, що покупець отримав у колективну власність спірні об’єкти нерухомості, а саме: гуртожиток, клуб, медпункт та санаторій-профілакторій "Сонячна поляна".
16 жовтня 1991 року сторонами Угоди був складений Державний акт про викуп майна організацією орендарів Перечинського лісохімічного комбінату, що свідчить про фактичне виконання зазначеної Угоди сторонами.
Аналізуючи норми ч. 4 ст. 10 Закону СРСР "Про підприємства в СРСР", ст. 10 Закону СРСР "Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про оренду", ч. 1 ст. 10 Закону СРСР "Про власність в СРСР" у редакції, що діяли на час укладення та виконання сторонами вищевказаної Угоди, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що наведені положення законодавства не містили законодавчих заборон на безоплатну передачу організаціям орендарів невиробничих фондів, в тому числі об’єктів соціально-побутового призначення, при викупі орендованого майна, а можливість включення до Угоди умови про безоплатну передачу такого майна в колективну власність організації орендарів, відповідало праву Держави, в особі її органів, володіти, користуватись та розпоряджатись належним їй майном, що в даному випадку було здійснено Виробничо-торговим лісозаготівельним об’єднанням "Закарпатліс".
Відтак, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що спірне нерухоме майно було правомірно набуте відповідачем-1 саме у колективну власність за угодою купівлі-продажу від 02 жовтня 1991 року до прийняття актів законодавства, на які посилається позивач.
При цьому, судами попередніх інстанцій відхилені посилання позивача та прокурора на недійсність Угоди від 02.10.1991, з огляду на те, що ця угода не визнавалась недійсною в судовому порядку, що свідчить про відсутність правових підстав не брати її до уваги як угоду, в розумінні статті 41 Цивільного кодексу Української РСР та в обґрунтування правових підстав для набуття відповідачем-1 права власності на спірне майно.
В подальшому, відповідно до умов договору купівлі-продажу державного майна від 15 грудня 1993 року, укладеного між Закарпатським регіональним відділенням Фонду державного майна України (продавець), правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області, та Організацією орендарів Перечинського лісохімкомбінату (покупець), продавець продав, а покупець купив державне майно цілісного майнового комплексу лісохімкомбінату, вартістю 1808671000 карбованців.
Як вбачається з Акту визначення розмірів часток держави і трудового колективу та оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Перечинського лісохімічного комбінату від 07 вересня 1993 року, в його основу покладені результати інвентаризації, а також матеріали викупу відповідно до договору від 02 жовтня 1991 року частини орендованого державного майна колективом Організації орендарів Перечинського лісохімічного комбінату.
Крім того, судами попередніх інстанцій зазначено, що вказаний Акт не містить жодних даних про те, що на момент приватизації державної частки майна організацією орендарів, були наявними об’єкти, які обліковувалися на балансі комбінату, але не підлягали приватизації та, відповідно, мали залишитися у державній власності, з огляду на що, суди дійшли висновку, що Акт визначення розмірів часток держави і трудового колективу та оцінки вартості цілісного майнового комплексу організації орендарів Перечинського лісохімічного комбінату від 07 вересня 1993 року у сукупності із угодою купівлі-продажу від 02 жовтня 1991 року підтверджують наявність права власності відповідача-1 на спірне нерухоме майно.
Спростовані судами попередніх інстанцій також і посилання позивача щодо неможливості придбання у колективну власність гуртожитку, як об’єкту житлового фонду.
Так, виходячи з аналізу положень ч. 2 ст. 3 та ч. 1 ст. 5 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств", п. 45 Методики оцінки вартості об'єктів приватизації, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України № 522 від 02 вересня 1992 року, ч. 2 ст.1 , ч. 2 ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", п. 2 Положення про порядок передачі в комунальну власність загальнодержавного житлового фонду, що перебував у повному господарському віданні або в оперативному управлінні підприємств, установ та організацій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 891 від 06.11.1995 року, суди дійшли висновку, що до 26.05.2004 року гуртожитки не відносилися до об’єктів державного житлового фонду, який підлягав приватизації громадянами України чи передачі у комунальну власність відповідних Рад, отже законодавчої заборони на їх приватизацію не існувало.
Вказана позиція судів знаходить своє відображення у постанові Верховного суду України від 08.11.2010 у справі № 3/039-08/5, в якій досліджено питання приватизації гуртожитків як об'єктів державного житлового фонду.
Враховуючи те, що не існувало такої заборони і на момент виникнення спірних відносин –під час придбання гуртожитку у колективну власність організацією орендарів у 1991 році, суди першої та апеляційної інстанції визнали необґрунтованими застосування позивачем до спірних відносин редакції статті 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств", прийнятої Законом України №89/97-ВР від 19.02.1997, а також положень ст.ст. 1, 15 цього ж Закону та норми ст. 12 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні; право власності вважається набути правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. (ч.1 ст. 321, ч. 2 ст. 328 Цивільного кодексу України).
Суд касаційної інстанції враховує те, що позивачем не спростовано належними доказами того, що відповідачем-1 правомірно набуте спірне нерухоме майно у колективну власність на підставі угоди купівлі-продажу від 02 жовтня 1991 року, яку не визнано в судовому порядку недійсною.
Крім того, позивачем в порушення умов статті 33 ГПК України не доведено, що спірні об'єкти нерухомого майна не увійшли до статутного фонду відповідача в процесі приватизації та залишилися у державній власності.
З урахуванням викладеного, керуючись приписами статтей 316, 319,321, 328, 329 Цивільного кодексу України, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про безпідставність вимог позову про визнання права власності та правомірно відмовив у вимогах про визнання права державної власності на спірне майно.
Щодо вимог Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області про визнання недійсними рішення виконкому Перечинської міської ради від 14.02.2008 № 168 "Про оформлення права власності на об’єкт нерухомого майна, що розташований на території міста Перечин", яким надано дозвіл на виготовлення окремого свідоцтва про право власності ВАТ "Перечинський лісохімічний комбінат" на спірні об’єкти, та доручено Перечинському комунальному підприємству "Бюро технічної інвентаризації" виготовити нове свідоцтво на право власності та свідоцтва від 10.04.2008 року про право власності ВАТ "Перечинський лісохімічний комбінат" на нерухоме майно: санаторій-профілакторій "Сонячна поляна", суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що вказані акти прийняті відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, ст.ст. 26, 30, 52 Закону України " Про місцеве самоврядування в Україні", п.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 07.02.2002 року № 7/5, а тому відсутні підстави про визнання їх недійсними.
Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що вищезазначені висновки суду апеляційної інстанції зроблені з дотриманням вимог ст. ст. 43, 47, 43, ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи та правильного застосування законодавства під час розгляду справи.
Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на те, що доводи касаційної скарги спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для скасування судових рішень у справі, колегія суддів визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог чинного законодавства, у зв’язку з чим залишаються без змін.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11111, 11113 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.04.2011 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.03.2011р. у справі № 11/110 залишити без змін.
Головуючий суддя: О. Кот
судді: Л. Іванова
С. Шевчук