ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "12" липня 2011 р.                                                                                    Справа № 33/499  

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

головуючого      Овечкіна В.Е.,

суддівЧернова Є.В., Цвігун В.Л.,

за   участю   представників:

позивача - Єлтунова Ю.В.,

відповідачів - ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому

  судовому засіданні

  касаційну скаргу
ПАТ "Українська транспортна страхова компанія"

на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 26.05.2011

у справі№33/499

за  позовом ПАТ "Українська транспортна страхова компанія"

до1.ПАТ "Українська страхова компанія "АХА Страхування";

2.приватного підприємця ОСОБА_2

провідшкодування 22765,12 грн. шкоди в порядку регресу

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду м.Києва від 08.02.2011 (суддя Мудрий С.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.05.2011 (судді: Скрипка І.М., Остапенко О.М., Разіна Т.І.), в позові відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.

ПАТ "Українська транспортна страхова компанія" у поданій касаційній скарзі просить рішення та постанову скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального  права, а саме ч1 ст.1188, ч.1 ст.1191 ЦК України, ст.228 ГК України, ст.27 Закону України "Про страхування" та ст.ст.34,43 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що до ПАТ "УТСК", яке у зв'язку із застрахованою відповідальністю експедитора (ЗАТ "ДПД Україна") виплатило останньому страхове відшкодування у спірній сумі (експедитор до цього сплатив власникам викраденого при перевезенні товару його вартість), перейшло у розмірі виплаченого відшкодування право зворотної вимоги до винної особи - перевізника (приватного підприємця ОСОБА_2), водій якого здійснював перевезення викраденого вантажу.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників позивача та відповідача-1, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржувана постанова - залишенню без змін з наступних підстав.

Залишаючи без змін рішення про відмову в позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

28.05.2009 року між ПАТ “Українська транспортна страхова компанія” та ЗАТ “ДПД Україна” було укладено договір добровільного страхування відповідальності експедитора №4295 (далі - договір) (а.с.20 том 1).

Відповідно до даного договору ПАТ “УТСК” брало на себе зобов’язання виплатити страхове відшкодування по наступним ризикам: відповідальність за майно (втрата, крадіжка, недостача, пошкодження майна тощо), договірна відповідальність, відповідальність по відшкодуванню витрат, відповідальність перед третіми особами.

25.08.2009 року ЗАТ “ДПД Україна” (замовник) уклало з ФОП ОСОБА_2 (перевізник) договір перевезення №25-08/2009 (надалі –договір перевезення) (а.с.29 том 1), предметом якого було зобов’язання перевізника доставити наданий вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій особі вантажоодержувача, в свою чергу, замовник зобов’язується сплатити перевізнику встановлену ціну за ці послуги.

Згідно із п. 6.1.7. договору перевезення, перевізник зобов’язується забезпечити схоронність вантажу з моменту завантаження у транспортний засіб у пункті завантаження до моменту передачі в пункті приймання уповноваженій особі вантажоодержувача.

21.11.2009 року, під час перевезення вантажу, на відрізку автодороги Київ–Одеса, ОСОБА_3 водієм автомобіля МАН, д.н. НОМЕР_1, що належить ФОП ОСОБА_2, було виявлено пошкодження внутрішнього пломбування контейнера, запірного швелера автомобіля та цілісність вантажу.

Згідно листа Уманського РВ ГУМВС України в Черкаській області №79 від 08.01.2010 (а.с.35 том 1) та постанови про порушення кримінальної справи від 16.12.2009 (а.с.33 том 1), з автомобіля МАН, д.н. НОМЕР_1, який належить ПП ОСОБА_2, таємно викрали такі товарно-матеріальні цінності:

- два пояси ХРВ-1550 (6) та комплект ущільнення гвинтового блоку SCK 180, які належать TOB “Бітіес-Груп”, на суму 6000 грн.;

- жіночі колготи, які належать TOB “Конте Україна”, на суму 6830,12 грн.;

- газовий котел THERM DUO 50 Т, який належить ПП “Тепломаркет”, на суму 12475,01 грн.

У зв’язку з крадіжкою вантажу, вищезазначеним підприємствам заподіяно матеріальну шкоду на загальну суму 25305,13 грн.

З вимогою відшкодувати вартість вантажу, до ЗАТ “ДПД Україна” звернулися ПП “Тепломаркет” з претензією від 24.11.2009 (а.с.49 том 1), TOB “Бітіес Груп” з претензією від 24.11.2009 (а.с.54 том 1) та TOB “Конте Україна” з претензією №2 (№1428 від 24.11.2009).

25.11.2009 року закрите акціонерне товариство “ДПД Україна” відповідно до заяви про випадок, що має ознаки страхового (а.с.37 том 1), повідомило приватне акціонерне товариство “УТСК” про розмір збитків, завданих закритому акціонерному товариству “ДПД Україна” через втрату перевізником вантажу.

Згідно з п.1 розділу 11 договору страхування, страховик відшкодовує збитки страхувальника після фактичної оплати страхувальником або його представником претензій, отриманих від третіх осіб. Документом, що підтверджує факт проплат є акцептоване банком страхувальника платіжне доручення.

22.02.2010 року приватне акціонерне товариство “УТСК” отримало від закритого акціонерного товариства “ДПД Україна” заяву про відшкодування збитків через втрату вантажу. Після отримання від закритого акціонерного товариства “ДПД Україна” платіжного доручення №3119 від 13.01.2010 року (а.с.53 том 1), платіжного доручення №3164 від 15.01.2010 року (а.с.57 том 1) та платіжного доручення №3001 від 29.12.2009 (а.с.63 том 1), які підтверджують відшкодування збитків відповідно до отриманих претензій, приватне акціонерне товариство “УТСК” виплатило страхове відшкодування закритому акціонерному товариству “ДПД Україна” у розмірі 22765,12 грн. (25305,13 грн. матеріальної шкоди –2500 грн. франшизи).

16.12.2008 року між ПАТ “Страхова компанія “АХА Страхування” та приватним підприємцем ОСОБА_2 було укладено договір страхування відповідальності автоперевізника/експедитора №230-опз/08зп, предметом якого є майнові інтересі страхувальника, які не суперечать закону і пов’язані з відшкодуванням збитків, завданих страхувальником третім особам під час здійснення перевезень або експедирування на підставі законодавства України. За цим договором серед застрахованих ризиків є такий ризик, як настання відповідальності страхувальника за загибель, пошкодження та/або втрату вантажу, прийнятого до перевезення або експедирування.

26.05.2010 року позивач звернувся до відповідача-1 з претензією (а.с.64 том 1) про відшкодування збитків у сумі 22765,12 грн., проте останній листом №2971/д1510 від 24.09.2010 (а.с.65 том 1) відмовив у задоволенні претензії через відсутність, на його думку, будь-яких правових підстав для розгляду і задоволення претензії.

У відповідності до положень ч.1 ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Зазначена норма, що міститься в главі 82 ЦК України та регулює правовідносини щодо відшкодування шкоди, передбачає право регресу особи в разі, якщо вона відшкодувала потерпілому шкоду, завдану іншою особою в рамках деліктних правовідносин між нею та потерпілим.

Разом з тим правовідносини, пов’язані з різними видами страхуванням, регулюються нормами глави 67 ЦК України.

Відповідно до ст.980 ЦК України предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов’язані з: 1)життям, здоров’ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); 2)володінням, користуванням і розпоряджанням майном (майнове страхування); 3)відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Перехід до страховика прав страхувальника щодо особи, відповідальної за заподіяні збитки (тобто виникнення у страхової компанії права регресу) встановлено у ст.27 Закону України “Про страхування”.

Відповідно до статті 27 Закону України “Про страхування”, до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Відповідно до цієї норми до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки про відшкодування шкоди, лише в разі виплати страхового відшкодування за договором майнового страхування. В разі проведення страхових виплат за договором страхування відповідальності (відшкодування страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі) таке право вимоги страховика до особи, відповідальної за заподіяння шкоди не передбачено.

Тобто, право вимоги не переходить до страховиків, які виплатили страхове відшкодування за іншими, ніж майнове, видами страхування, оскільки таке обмеження встановлене у ст.27 Закону України “Про страхування”.

Таке ж обмеження регресного права договором майнового страхування встановлене у ст.993 ЦК України, яка регулює страхові правовідносини.

Ані норми Закону України “Про страхування”, ані норми Цивільного кодексу України не передбачають право страховика, який сплатив страхове відшкодування потерпілій особі, застрахованій за договором страхування відповідальності, на звернення з вимогою до винної особи про відшкодування сплачених застрахованому страхових сум, отже, судом першої інстанції було вірно відмовлено в задоволенні вимог позивача про стягнення виплаченого страхового відшкодування в порядку регресу.

В обґрунтування позовних вимог апелянт зазначає, що відповідно до укладеного договору був фактично застрахований вантаж та страхування відповідальності перевізника є фактично страхуванням вантажу, тобто майна.

Проте, з даним твердженням позивача апеляційний суд не погодився з тих мотивів, що відповідно до ст.4 Закону України “Про страхування” майнове страхування, в тому числі страхування вантажів, не є тотожним із страхуванням відповідальності. Дані види страхування регулюються окремо.

Колегія погоджується з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позову з огляду на таке.

Відповідно до ст.993 ЦК України до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

В свою чергу, стаття 27 Закону України "Про страхування" зазначає, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.

Згідно з ч.1 ст.1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

За умовами договору добровільного страхування відповідальності експедитора від 28.05.2009 №4295 позивач застрахував саме відповідальність експедитора, а не перевізника (п.12 ч.4 ст.6 Закону України "Про страхування"), що не слід ототожнювати.

З матеріалів справи не вбачається, судами не встановлено та позивачем не доведено у встановленому порядку вини перевізника (приватного підприємця ОСОБА_2) чи його водія у викраденні вантажу, прийнятого до перевезення (вирок суду в кримінальній справі, постанова суду у справі про адміністративне правопорушення тощо), в зв'язку з чим відповідач-2 не є в розумінні ч.1 ст.1191 ЦК України винною особою, право регресної вимоги до якої перейшло до страховика (позивача), який виплатив страхове відшкодування експедитору.

Касаційна інстанція відхиляє безпредметні посилання заявника в обґрунтування своїх заперечень на норму ч.1 ст.1188 ЦК України, оскільки вказаною статтею регулюються правовідносини відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, в той час як даний спір виник суто з регресних правовідносин, пов'язаних із страхуванням відповідальності експедитора за втрату вантажу внаслідок крадіжки.

За таких обставин, суди правомірно відмовили в позові у зв'язку з недоведеністю позовних вимог.

Водночас, колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

В обґрунтування підстав відмови в позові суд першої інстанції послався на те, що право регресної вимоги не переходить до страховиків, які виплатили страхове відшкодування за іншими, ніж майнове, видами страхування, оскільки таке обмеження встановлене у ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України “Про страхування”, які на відміну від ч.1 ст.1191 ЦК України інакше регулюють питання переходу регресних вимог у відносинах страхування, а в даному випадку за договором добровільного страхування відповідальності від 28.05.2009 №4295 позивач застрахував саме відповідальність експедитора у вигляді відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності).

Однак, в розрізі даного спору вказаний висновок є передчасним, оскільки відповідно ч.1 ст.13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

В свою чергу, як правильно зазначив скаржник, згідно п.1 розділу 18 договору добровільного страхування відповідальності від 28.05.2009 №4295 до страховика, який виплатив страхове відшкодування по цьому договору, переходить у межах виплаченої суми право вимоги (регресної вимоги) відшкодування збитків, яке страхувальник має до осіб, винних у завданні шкоди (а.с.27 том 1).

Доказів визнання недійсним вказаного пункту договору матеріали справи не містять та сторонами не надано (ст.204 ЦК України).

Відтак, в силу приписів ч.1 ст.13 ЦК України та в разі підтвердження належними доказами вини перевізника (приватного підприємця ОСОБА_2) чи його водія у викраденні вантажу, прийнятого до перевезення, позивач мав би підстави для задоволення регресних позовних вимог.

Разом з тим, враховуючи те, що помилкове застосування судами положень ст.993 ЦК України та ст.27 Закону України “Про страхування” не зробило неможливим встановлення фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто не призвело до прийняття неправильних по суті судових рішень, тому в розумінні п.3 ст.1119 ГПК України вказана обставина не може бути достатньою підставою для їх скасування.

З огляду на вищенаведене, колегія не вбачає підстав для скасування постанови.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115,1117-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.05.2011 у справі №33/499 залишити без змін, а касаційну скаргу ПАТ "Українська транспортна страхова компанія" –без задоволення.

Головуючий, суддя                                                                                                                      В.Овечкін

Судді:                                                                                                                                    Є.Чернов

                                                                                                                                               В.Цвігун