ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"13" липня 2011 р. Справа № 18/227-10
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоКравчука Г.А.,
суддів:Мачульського Г.М.,
Уліцького А.М.
розглянувши касаційні скаргиТовариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "НЗ-інвест"
на постановувід 14.03.11 Дніпропетровського апеляційного господарського суду
у справі№18/227-10
господарського судуДніпропетровської області
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "АТБ-інвест"
доТовариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "НЗ-інвест"
простягнення 105 721,88 грн.
за участю представників сторін
від позивача:ОСОБА_1, дов.
від відповідача:ОСОБА_2, дов.
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю "АТБ-інвест" звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю з іноземними інвестиціями "НЗ-інвест" про стягнення відповідно до ст. 1212 ЦК України коштів у розмірі 105721,88 грн. як таких, що були збережені за рахунок позивача без достатньої правової підстави.
Позов мотивовано посиланням на обставини використання відповідачем частини орендованої позивачем земельної ділянки в зв'язку з придбанням розташованих на ній об'єктів нерухомості, а відтак наявність підстав для компенсації відповідачем 30% сплаченої позивачем орендної плати за земельну ділянку.
Відповідач проти позову заперечив, посилаючись на відсутність правових підстав для застосування положень ст. 1212 ЦК України, а також обставини перешкоджання позивачем у оформленні ним прав на відповідну земельну ділянку.
Рішенням від 02.12.10 господарського суду Дніпропетровської області (суддя Петрова В.І.), яке залишено без змін постановою від 14.03.11 Дніпропетровського апеляційного господарського суду (колегія суддів у складі: Головка В.Г. –головуючого, Логвиненка А.О., Стрелець Т.Г.), позовні вимоги задоволено з підстав їх доведеності.
Ухвалою від 20.06.11 Вищий господарський суд України порушив касаційне провадження за касаційними скаргами відповідача, в яких заявлено вимоги про скасування рішення і постанови в справі та відмову в задоволенні позову новим рішенням.
Касатор посилається на хибність висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення у відповідача обов'язку зі сплати орендної плати, а також відсутність підстав для застосування положень ст. 1212 ЦК України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як встановили суди першої та апеляційної інстанцій, згідно з договором купівлі-продажу від 08.01.02 позивач став власником нерухомого майна по вул. Косіора, 1-а у м. Дніпропетровську; в зв'язку з чим ним 29.12.03 укладено з Дніпропетровською міською радою договір оренди земельної ділянки площею 0,7010 га за вказаною адресою.
А 17.08.07 між сторонами в справі укладено договір купівлі-продажу, на підставі якого відповідач придбав у власність частину зазначеної будівлі площею 54,9 м2. У зв'язку з цим відповідач у 2007-2009 роках вносив плату за користування земельною ділянкою площею 0,13568 га по вул. Косіора, 1-А, але за його заявою державною податковою інспекцією внесені платежі в сумі 27610 грн. повернуто.
Разом з тим, позивач у період з серпня 2007 до липня 2010 року сплачував орендну плату за користування вказаною земельною ділянкою, в тому числі за частину, якою фактично користування позивач з моменту придбання ним у власність нерухомого майна.
Листом №1070 від 02.12.08 позивач звернувся до відповідача з вимогою щодо компенсації орендної плати за фактично зайняту ним земельну ділянку, але відповідач листом №17 від 15.01.09 відмовив, посилаючись на відсутність правових підстав для цього, що стало підставою для звернення з позовом у даній справі щодо стягнення вказаної суми в розмірі 105721,88 грн. на підставі положень ст. 1212 ЦК України.
Суди попередніх інстанцій задовольнили позовні вимоги з огляду на те, що згідно зі ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України до набувача будівлі або споруди переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування, а в силу ст. 2 Закону України "Про плату за землю" використання землі в Україні є платним.
Виходячи з цього, суди дійшли висновку про те, що відповідач з моменту набуття ним у власність нерухомості є користувачем земельної ділянки, а відтак у нього виник обов'язок здійснювати плату за землю.
Оскільки ж орендна плата за земельну ділянку в повному обсязі сплачувалася позивачем, суди застосували до спірних правовідносин вимоги ст. 1212 ЦК України, згідно з ч. 1 якої особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
При цьому за висновком судів, під збереженням майна слід розуміти збереження відповідачем грошей, які не були ним сплачені в якості орендної плати за землю, при використанні земельної ділянки під належним відповідачу майном за рахунок позивача, тобто у відповідача виникло зобов'язання щодо повернення грошової суми, на яку він безпідставно та за рахунок позивача збагатився.
Однак суди залишили поза увагою, що в силу ст. 125 ЗК України (в редакції на момент придбання відповідачем відповідних об'єктів) право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникало після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації, а право на оренду земельної ділянки виникало після укладення договору оренди і його державної реєстрації.
Тобто з урахуванням положень ст. 120 ЦК України правочини, що тягнуть перехід права власності на об'єкт нерухомості, одночасно є підставою для переходу права на землю, проте оформлення такого права здійснюється у встановленому законом порядку.
Обставини щодо виникнення у відповідача в передбаченому земельним законодавством порядку відповідних прав на певну земельну ділянку, зокрема їх оформлення або ухилення від оформлення певної особи, відмови позивача від права на частину земельної ділянки, врегулювання цього питання при відчуженні позивачем об'єктів нерухомості тощо судами при розгляді справи не встановлено.
Дійсно, відповідно до ст. 2 Закону України "Про плату за землю" (чинного в спірний період) використання землі в Україні є платним. При цьому плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Згідно ж зі ст. 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю –це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою; розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Закону України "Про плату за землю").
Однак дійшовши висновку про те, що відповідач за рахунок позивача збагатився на спірну суму, що складає 30% сплаченої за спірний період орендної плати, суди не врахували вказаного та не встановили на підставі певних доказів обставини збільшення відповідачем за рахунок позивача кількості і вартості належного йому майна або збереження майна, яке неминуче мало б вибути з його володіння, у визначеному позивачем розмірі, обчисленому саме з огляду на розмір орендної плати, а також відсутності правових підстав для цього.
До того ж суди зазначили, що відповідно до Проектних пропозицій щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:04:021:0028 за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Косіора, 1-А, площа фактично використовуваної відповідачем земельної ділянки становить 0,2105 га, тобто 30% загальної площі земельної ділянки. Однак суди не з'ясували, яке правове значення мають вказані Проектні пропозиції, а також відповідність її фактичним обставинам щодо користування відповідачем певною земельною ділянкою в спірний період.
Крім того слід зауважити, що до участі в справі не залучена Дніпропетровська міська рада як власник спірної земельної ділянки, прав і обов'язків якої стосуються правовідносини з використання цієї ділянки та внесення плати за землю.
З огляду на викладене судова колегія дійшла висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору в справі вимог ст.ст. 43, 47, 43, 84, 105, 11112 ГПК України щодо повного і всебічного встановлення усіх обставин справи, тому рішення і постанова підлягають скасуванню як такі, що не відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Оскільки касаційна інстанція обмежена у праві оцінки доказів, наданих сторонами у справі, а право оцінки доказів належить до повноважень суду першої та апеляційної інстанцій з додержанням принципу сторін у процесі, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції для встановлення на підставі відповідних доказів усіх суттєвих обставин справи.
Керуючись ст.ст. 108, 1115, 1117, 1119-12 ГПК України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційні скарги задовольнити частково.
2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 14.03.11 та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.12.10 у справі №18/227-10 скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Г.Кравчук
Судді Г.Мачульський
А.Уліцький