КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
04 липня 2011 року 2а-2519/11/1070
приміщення суду за адресою: м. Київ, бул. Лесі Українки, 26, зал судових засідань № 1022
час прийняття постанови: 12 год. 21 хв.
Київський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Леонтовича А.М.
при секретарі - Воронюк М.М.
за участю представників сторін
від позивача: ОСОБА_2 (за довіреністю)
від відповідача: ОСОБА_3 (за довіреністю)
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом
до
про Відкритого акціонерного товариства «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»
Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області
визнання протиправним та нечинним податкове повідомлення-рішення,
В С Т А Н О В И В:
Відкрите акціонерне товариство «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»(далі по тексту –ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів», позивач) звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області (далі по тексту –ДПІ у Миронівському районі Київської області, відповідач) про визнання протиправним та нечинним податкове повідомлення-рішення від 04.05.2011р. № 0000172353.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскаржуване податкове повідомлення-рішення від 04.05.2011р. № 0000172353 прийнято Державною податковою інспекцією у Миронівському районі Київської області в порушення норм Закону України «Про податок на додану вартість»та Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами».
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2011 року відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду на 15 червня 2011 року.
У судове засідання, призначене на 15 червня 2011 року, з’явився представник позивача. Відповідач або його уповноважені представники у судове засідання не з’явились, у зв’язку з чим та враховуючи приписи статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України суд відклав розгляд справи на 23 червня 2011 року.
У судовому засіданні, призначеному на 23 червня 2011 року, судом оголошено перерву до 4 липня 2011 року.
У судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав повністю, просив суд позов задовольнити.
Відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, врахувавши норми закону, які діяли на момент виникнення правовідносин між сторонами, суд вважає встановленими наступні обставини та відповідні їм правовідносини.
Відкрите акціонерне товариство «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»зареєстроване Миронівською районною державною адміністрацією Київської області 13 червня 1996 року.
На податковому обліку в Державній податковій інспекції у Миронівському районі Київської області перебуває з 19 червня 1997 року. Свідоцтво про реєстрацію платника податку на додану вартість від 20.06.1997р. № 13933528, індивідуальний податковий номер платника ПДВ 009517710155.
Як вбачається з матеріалів справи, Державною податковою інспекцією у Миронівському районі Київської області відповідно до наказу від 13.04.2011р. № 216 проведено позапланову невиїзну документальну перевірку позивача щодо підтвердження відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з платником податків Приватним підприємством «Алюр - 2009»(далі по тексту –ПП «Алюр –2009») код ЄДРПОУ 36448510 за серпень 2010 року, за результатами якої складено акт 183/23-011/00951770 від 14.05.2011р. ( далі по тексту –Акт перевірки).
Відповідно до висновків Акту перевірки відповідачем встановлено, що ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»в порушення пункту 1.7, пункту 1.8 статті 1, підпункту 7.2.1, підпункту 7.2.3, підпункту 7.2.6 пункту 7.2, підпункту 7.4.1, підпункту 7.4.5, пункту 7.4, підпункту 7.7.1, пункту 7.1 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»від 03.04.1997 № 168/97-ВР, а також частини 1 статті 203, 215, 228, 662, 655, 656 Цивільного кодексу України в частині недодержання в момент вчинення правочинів, які не спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ними (пункт 5 статті 203 ЦК України) завищено суму податкового кредиту за серпень 2010 року в сумі 20 603,17 грн., в результаті чого підприємством було завищено суму бюджетного відшкодування за серпень 2010 року в сумі 20 603,17 грн.
На підставі зазначеного Акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення від 04.05.2011р. № 0000172353 про зменшення бюджетного відшкодування в розмірі 20 603,17 грн.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вищезазначеного, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Правовідносини, що виникли у зв’язку з формуванням платником податку на додану вартість податкового кредиту врегульовано Законом України «Про податок на додану вартість»вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР в редакції, чинній на час здійснення господарських операцій (далі по тексту –Закон України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР).
Вказаний вище Закон, відповідно до преамбули, визначає платників податку на додану вартість, об'єкти, базу та ставки оподаткування, перелік неоподатковуваних та звільнених від оподаткування операцій, особливості оподаткування експортних та імпортних операцій, поняття податкової накладної, порядок обліку, звітування та внесення податку до бюджету.
Платником податку на додану вартість згідно з пунктом 2.1 статті 2 Закон України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР є будь-яка особа, яка: а) здійснює або планує здійснювати господарську діяльність та реєструється за своїм добровільним рішенням як платник цього податку; б) підлягає обов'язковій реєстрації як платник цього податку; в) імпортує товари (супутні послуги) в обсягах, що підлягають оподаткуванню цим податком згідно з нормами цієї статті.
З матеріалів справи вбачається, що між ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»та Приватним підприємством «Алюр –2009» укладено ряд угод, згідно яких позивач придбав у ПП «Алюр –2009»пшеницю. Транспортування придбаного товару проводилось ПП «Алюр – 2009»за його рахунок.
Так, суб’єкт господарювання ПП «Алюр –2009»поставив ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»продукцію на загальну суму 123 568,00 грн., в тому числі податок на додану вартість в розмірі 20 603,17 грн. та виписав податкові накладні на загальну суму 123 568,00 грн., в тому числі податок на додану вартість в розмірі 20 603,17 грн.
В рахунок оплати отриманого товару ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів»перерахував на користь ПП «Алюр –2009»грошові кошти в розмірі 123 568,00 грн., в тому числі податок на додану вартість в розмірі 20 603,17 грн., що підтверджується банківськими виписками та виписками з системи «Клієнт-Банк», копії яких знаходяться в матеріалах справи.
На підставі зазначених первинних документів позивачем було сформовано податковий кредит з податку на додану вартість.
Згідно з частиною 2 статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в України»вiд 16.07.1999р. № 996-XIV фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Частиною 1 статті 9 вказаного вище Закону визначено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Відповідно до підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР платник податку зобов’язаний надати покупцю податкову накладну, що має містити зазначені окремими рядками: а) порядковий номер податкової накладної; б) дату виписування податкової накладної; в) назву юридичної особи або прізвище, ім’я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; г) податковий номер платника податку (продавця та покупця); д) місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; е) опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об’єм); є) повну назву отримувача; ж) ціну продажу без врахування податку; з) ставку податку та відповідну суму податку у цифровому значенні; и) загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.
Разом з тим суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується той факт, що первинні документи позивача містять всі обов’язкові реквізити як того вимагає законодавство.
Вирішуючи питання про реальність здійснення господарських операцій та використання позивачем придбаного у ПП «Алюр –2009»товару, суд зазначає наступне.
Відповідно до визначення частини 1 статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Відповідно до правової позиції, висвітленої Вищим адміністративним судом України в Інформаційному листі від 20.07.2010р. № 1112/11/13-10 «Проблемні питання застосування законодавства у справах за участю органів державної податкової служби», процесуальна діяльність суду із встановлення обґрунтованості права платника податку на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування з податку на додану вартість повинна включати такі етапи:
1. Встановлення факту здійснення господарської операції.
2. Встановлення спеціальної податкової правосуб’єктності учасників господарської операції.
Зокрема, підлягає встановленню статус постачальника товарів (послуг), придбання яких є підставою для формування податкового кредиту та/або сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість. Особа, що видає податкову накладну, повинна бути зареєстрованою як платник податку на додану вартість на момент вчинення відповідної господарської операції.
При цьому в обов’язковому порядку необхідно з’ясувати можливу обізнаність платника податку щодо дефектів у правовому статусі його контрагентів, зокрема, з використанням даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
3. Встановлення зв’язку між фактом придбання товарів (послуг), спорудженням основних фондів, імпортом товарів (послуг) і господарською діяльністю платника податку. При цьому в обов’язковому порядку необхідно досліджувати наявність господарської мети при вчиненні відповідних дій платника податку.
4. Встановлення дотримання платником податку спеціальних вимог щодо документального підтвердження сум податкового кредиту та/або бюджетного відшкодування з податку на додану вартість.
5. Встановлення факту надмірної сплати ПДВ в ціні товарів (послуг), що придбані платником податку.
Так, як встановлено в ході перевірки та не заперечується позивачем, фактично у періоді, що перевірявся, ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів» займалось, зокрема, виробництво продуктів борошномельно-круп’яної промисловості.
На підтвердження використання в господарській діяльності придбаного товару та реальності господарських операцій позивач надав в матеріали справи наступні документи:
- накладну на відпуск зерна в переробку № 495 від 15.08.2010р.;
- копії вимог –накладних від 15.08.2010р. № МЗ-0014705, від 15.08.2010р. № МЗ-0014706, від 15.08.2010р. № МЗ-0014710;
- витяг з книги кількісно-якісного обліку хлібопродуктів.
З аналізу наведеного, суд приходить до висновку про реальність господарських операцій між ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів» та ПП «Алюр –2009», а придбаний товар був безпосередньо використаний позивачем у межах своєї господарської діяльності, що не заперечувалось відповідачем.
Відповідно до вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.
Як встановлено судом та зазначено в акті перевірки від 14.12.2010р. № 1472/23/36448510, на момент складання податкових накладних контрагент позивача –ПП «Алюр –2009»був зареєстрований як платник податку на додану вартість у встановленому законодавством порядку, а тому мав право видавати податкові накладні на кожну повну або часткову поставку товарів.
Також суд зазначає, що відповідачем не надано доказів, а судом на підставі наявних в матеріалах справи доказів не встановлено, що постачальник позивача ПП «Алюр –2009» здійснюючи поставку товару та виписуючи позивачу податкові накладні, допустив порушення податкового законодавства.
Зокрема, підставою для висновку про неправомірне формування позивачем податкового кредиту та неправомірне відшкодування з бюджету відповідач визначив відсутність надмірної сплати податку на додану вартість по ланцюгу постачання, а саме контрагентами ПП «Алюр –2009».
Відповідно до статті 10 Закону України «Про податок на додану вартість»та статей 1 і 4 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами»ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку. При цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.
Виходячи з наведеного, сама по собі несплата податку продавцем (у тому числі внаслідок ухилення від сплати) в разі фактичного здійснення господарської операції не впливає на формування податкового кредиту покупцем та суму бюджетного відшкодування, а відповідальною за сплату податку на додану вартість до бюджету є особа, що формує дані податкового обліку з цього податку, а не контрагент такої особи.
Тобто, порушення, допущені одним платником податків у відображенні в податковому обліку певної господарської операції, за загальним правилом не впливають на права та обов’язки іншого платника податків.
Також суд погоджується з доводами позивача про те, що чинне законодавство, зокрема, Закон України «Про податок на додану вартість»не передбачає обов’язку платника податку перевіряти дотримання правил оподаткування його контрагентами чи іншими постачальниками товару по ланцюгу постачання.
Згідно з пунктом 1.7 статті 1 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР податковий кредит - це сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов’язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.
Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що позивач в податковій декларації з податку на додану вартість за серпень 2010 року в складі податкового кредиту відобразив суму податку на додану вартість у розмірі 20 603,17 грн. на підставі податкових накладних, виписаних суб’єктом господарської діяльності ПП «Алюр –2009»та сплачену ним, в зв’язку з придбанням товарів.
Підставою для нарахування податкового кредиту, відповідно до підпункту 7.2.6 пункту 7.2 статті 7 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР є податкова накладна, яка видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача.
За приписом підпункту 7.5.1 пункту 7.5 статті 7 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків;
або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Закон України «Про податок на додану вартість»передбачає тільки один випадок не включення до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв’язку з придбанням товарів (послуг) - це не підтвердження таких сум податковими накладними чи митними деклараціями (підпункт 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону).
Податкові накладні, які надавались позивачем для перевірки, містять всі данні стосовно змісту операції з поставки товару, як це вимагає припис підпункту 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону України
Як зазначено Вищим адміністративним судом України в Інформаційному листі від 20.07.2010р. № 1112/11/13-10 «…виняток із зазначеного правила можуть становити випадки, коли порушення правил оподаткування ґрунтується на вчиненні суб’єктами господарювання нікчемних правочинів з метою, суперечною інтересам держави та суспільства (частина 1 статті 207 Господарського кодексу України та стаття 228 Цивільного кодексу України)».
Доказами в адміністративному судочинстві, за визначенням частини 1 статті 69 Кодексу адміністративного судочинства України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
У відповідності до частин 1 та 4 статті 70 цього Кодексу, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
За визначенням статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до статті 208 цього Кодексу якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов’язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Конфіскаційні санкції, передбачені даною нормою, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов’язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених частиною 1 статті 208 Господарського кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків чи з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.
Крім цього, відповідно до положень Цивільного кодексу України та презумпції правомірності правочину усі укладені між сторонами правочини є чинними, якщо їх недійсність прямо не встановлена законом (нікчемні правочини). В усіх інших випадках питання про недійсність правочину має бути встановлено судом на підставі заяви зацікавленої особи після повного та всебічного розгляду питання про недійсність такого правочину. Про недійсність правочину ухвалюється судове рішення.
Відповідачем не наведено, а судом не встановлено підстав для визнання нікчемними угод, укладених між «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів» та ПП «Алюр –2009», а також не надано доказів, які б свідчили, що правочини в межах спірних правовідносин, вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Крім того, відповідачем не доведено наявності доказів притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності посадових осіб або суб’єкта господарювання ПП «Алюр –2009»за податкові правопорушення при декларуванні або оплаті ПДВ за серпень 2010 року.
У зв’язку з чим, твердження відповідача про «фіктивність»контрагента позивача за відсутності доказів такої «фіктивності»суд вважає безпідставним та необґрунтованим.
За визначенням пункту 1.8 статті 1 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР бюджетне відшкодування - сума, що підлягає поверненню платнику податку з бюджету у зв’язку з надмірною сплатою податку у випадках, визначених цим Законом.
Відповідно до підпункту 7.7.1 пункту 7.1 статті 7 Закону України вiд 03.04.1997р. № 168/97-ВР сума податку, що підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету або бюджетному відшкодуванню, визначається як різниця між сумою податкового зобов’язання звітного податкового періоду та сумою податкового кредиту такого звітного податкового періоду.
При позитивному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для відповідного податкового періоду.
При від’ємному значенні суми, розрахованої згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, така сума враховується у зменшення суми податкового боргу з цього податку, що виник за попередні податкові періоди (у тому числі розстроченого або відстроченого відповідно до закону), а при його відсутності - зараховується до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.
Підпункт 7.7.2 зазначеного пункту передбачає, якщо у наступному податковому періоді сума, розрахована згідно з підпунктом 7.7.1 цього пункту, має від’ємне значення, то:
а) бюджетному відшкодуванню підлягає частина такого від’ємного значення, яка дорівнює сумі податку, фактично сплаченій отримувачем товарів (послуг) у попередньому податковому періоді постачальникам таких товарів (послуг);
б) залишок від’ємного значення після бюджетного відшкодування включається до складу податкового кредиту наступного податкового періоду.
При цьому, виходячи зі змісту наведених правових норм, бюджетному відшкодуванню підлягає частина податку, сплачена платником податку, що придбав товари та послуги, їх постачальникам, а Закон України «Про податок на додану вартість» не обмежує можливості врахування під час визначення розміру бюджетного відшкодування сум податку на додану вартість, сплачених у складі ціни придбаних товарів та послуг. Також Законом не передбачено можливості зменшення суми бюджетного відшкодування в разі несплати сум податку на додану вартість до бюджету контрагентами платника податку, який має право на бюджетне відшкодування, чи несплати іншими третіми особами.
Проаналізувавши норми чинного законодавства суд вважає за необхідне зазначити, що надання податковому органу належним чином всіх оформлених документів з метою одержання податкової вигоди є підставою для її одержання, якщо податковим органом не встановлено та не доведено, що відомості, які містяться в цих документах неповні, недостовірні та (або) суперечливі, є наслідком укладення нікчемних угод або коли відомості ґрунтуються на інших документах, недійсність яких установлена судом. Факт порушення контрагентами-постачальниками продавця своїх податкових зобов’язань може бути підставою для висновку про необґрунтованість заявлених платником податку вимог про відшкодування податку на додану вартість з державного бюджету, якщо податковий орган не доведе: що платник податку діяв без належної обачності та обережності і йому мало бути відомо про порушення, які допускали його контрагенти; або, що одержати податкову вигоду можна лише тоді, коли на одному з етапів придбання товару податок на додану вартість до державного бюджету не сплачується, покупець вживає заходів до відшкодування податку з бюджету, тобто без участі покупця податкова вигода не може бути одержана; або, що діяльність платника податку, його взаємозалежних або афілійованих осіб спрямована на здійснення операцій, пов’язаних з наданням податкової вигоди, переважно з контрагентами, які не виконують своїх податкових зобов’язань, зокрема у випадках, коли такі операції здійснюються через посередників.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що відповідачем не встановлено жодного порушення вимог чинного законодавства, яке б позбавляло позивача права на формування податкового кредиту та отримання бюджетного відшкодування, а отже ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів» правомірно сформовано податковий кредит з податку на додану вартість за серпень 2010 року та правомірно заявлено таку суму до відшкодування з бюджету за серпень 2010 року.
Таким чином, висновки ДПІ у Миронівському районі Київської області про порушення ВАТ «Миронівський завод по виготовленню круп і комбікормів» пункту 1.8 статті 1, підпунктів 7.4.1, 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість»документально та нормативно не підтверджуються, а тому визначення позивачу суми податкового зобов’язання з податку на додану вартість у розмірі 20 603,17 грн. є протиправним.
Відповідно до частини 1 статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; 2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування. Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Згідно частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 цього Кодексу передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб’єкта владних повноважень обов’язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Згідно із частиною 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вправі постановою визнати протиправним рішення суб’єкта владних повноважень чи окремі його положення, дії чи бездіяльність і скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення. Суд також може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод чи інтересів суб’єкта у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об’єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими, а позов таким, що підлягає задоволенню.
Доказів, які б спростовували доводи позивача відповідач суду не надав.
Відповідно до частини 1 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійсненні нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України.
Керуючись статтями 9, 69-72, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
П О С Т А Н О В И В:
Адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та нечинним податкове повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у Миронівському районі Київської області від 4 травня 2011 року № 0000172353.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі проголошення лише вступної та резолютивної частини постанови або прийняття постанови у письмовому провадженні –протягом десяти днів з дня отримання її копії.
Суддя Леонтович А.М.
Постанова у повному обсязі виготовлена .