ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"04" липня 2011 р. Справа № 4/28пн/2011
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді:
суддів:Кота О.В.,
Іванової Л.Б.,
Шевчук С.Р.,
перевіривши матеріали касаційної скарги
на рішення
таПублічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля»
Господарського суду Луганської області від 14.03.2011
на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.04.2011р.
у справі№ 4/28н/2011 Господарського суду Луганської області
за позовомПублічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля»
до
про Відкритого акціонерного товариства
«Стахановська збагачувальна фабрика»
визнання права власності та витребування майна
За участю представників сторін:
Позивача: ОСОБА_1, дов.від 26.04.2011 б/н
Відповідача: ОСОБА_2, дов.від 29.06.2011 б/н
ВСТАНОВИВ:
У січні 2011 року відкрите акціонерне товариства "Павлоградвугілля" звернулося до господарського суду Луганської області з позовом до відкритого акціонерного товариства "Стахановська збагачувальна фабрика" про визнання права власності ВАТ "Павлоградвугілля" на вугільну продукцію марки ГСШ 0-13, в кількості 5884,061 тон та на вугільну продукцію марки ДГСШ 0-13, в кількості 7738,418 тон на загальну суму 9490100,00 грн., не відвантажену ТОВ "Стахановська збагачувальна фабрика" згідно заявки позивача; зобов’язання ТОВ "Стахановська збагачувальна фабрика" повернути ВАТ "Павлоградвугілля" вугільну продукцію марки ГСШ 0-13, в кількості 5884,061 марки ДГСШ 0-13, в кількості 7738,418 тон на загальну суму 9490100,00 грн. шляхом відвантаження її за реквізитами, наданими позивачем.
Рішенням Господарського суду Луганської області від 14.03.2011 (суддя Старкова Г.М.) у справі № 4/28пн/2011 в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 27.04.2011 у справі № 4/28пн/2011 (колегія суддів у складі: Зубченко І.В. –головуючий, судді Акулова Н.В., Будко Н.В.) рішення господарського суду Луганської області від 14.03.2011 залишено без змін.
Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходили з того, що позивач безпідставно вважає договір на переробку давальницької сировини у вугільну продукцію № Д/226 від 26.01.2004 року діючим, а заявку на відвантаження від 05.03.2010 такою, що підлягає виконанню, що позивач невірно визначив предмет позову та застосував нормативне обґрунтування позовних вимог, а також звернувся до суду із позовом з пропуском строку позовної давності.
Не погоджуючись із вказаними судовими актами, скаржник (після зміни найменування - Публічне акціонерне товариство «ДТЕК Павлоградвугілля») звернулося до Вищого господарського суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Луганської області від 14.03.2011 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.04.2011, прийняти нове рішення, яким задовольнити позов в повному обсязі.
Скаржник вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. ст.261, 263, 317, 319, 321, 613, 631 Цивільного кодексу України, ст. 220, ч. 5 ст. 226 Господарського кодексу України, ст.ст. 33, 34, 35, 43 ГПК України.
До Вищого господарського суду України надійшов відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому останній просить рішення Господарського суду Луганської області від 14.03.2011 та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27.04.2011 залишити без змін, як такі, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Сторони згідно з приписами статті 1114 Господарського процесуального кодексу України були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги та скористалися передбаченим законом правом на участь у перегляді справи в касаційній інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, вважає касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, 26 січня 2004 року між Відкритим акціонерним товариством "Державна холдингова компанія "Павлоградвугілля" (правонаступником якого є позивач) та товариством з обмеженою відповідальністю "Вугілля Південь" (правонаступником якого є відповідач) був укладений договір на переробку давальницької сировини у вугільну продукцію №Д-226 (далі- Договір).
Відповідно до умов вказаного Договору позивач зобов'язався рівномірно відвантажити відповідачеві сировину (рядове вугілля) на умовах СРТ (Інкотермс 2000, пункт розвантаження фабрики), а відповідач зобов'язався здійснити приймання та переробку сировини у вугільну продукцію-концентрат у відповідності до технічних умов, об'ємів, показників якості, строків, вказаних в договорі та/або специфікаціях, а також відвантажити продукцію позивачеві (вантажоотримувачу) за реквізитами та на умовах, обумовлених даним Договором та специфікаціями.
Згідно пункту 2.2.2 Договору позивач зобов'язаний надати відповідачу загальну заявку "в кількості вагонів" на відвантаження вугільної продукції за 20 календарних днів до початку місяця відвантаження для оформлення планів перевезень по залізниці з зазначенням реквізитів відвантаження вантажоотримувача.
Відвантаження продукції, за умовами пункту 4.3. Договору, проводиться відповідачем на протязі 3-х календарних днів (якщо інші строки не передбачені в Специфікаціях) від дати надходження сировини Виконавцю, вказаної у залізничній накладній або залізничній квитанції відповідача.
Звертаючись до суду із позовом, позивач посилався на те, що він є власником вугільного концентрату, виготовленого відповідно до умов Договору, а відповідач позбавив його права власності на це вугілля тим, що не виконує заявки на відвантаження, а тому просив суд визнати право власності за позивачем на вугільну продукцію, не відвантажену ТОВ "Стахановська збагачувальна фабрика" згідно заявок позивача.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідач переробляв рядове вугілля, отримане від позивача згідно договору переробки давальницької сировини у вугільну продукцію від 26.01.2004р. №Д-226; позивачем протягом 2004-2006 років надавались відповідачу заявки на відвантаження вугільної продукції №1186 від 05.08.2004р., № 1202 від 06.08.2004, № 1293 від 31.08.2004р., № 1317 від 06.09.2004р., № 1452 від 30.09.2004р., № 1/1508 від 30.11.2005р., № 1704 від 28.11.2006 року.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що заявки №1186 від 05.08.2004р., № 1202 від 06.08.2004, № 1293 від 31.08.2004р., № 1317 від 06.09.2004р., № 1452 від 30.09.2004р., надані позивачем із порушенням строків їх виставлення, містили посилання на іншій договір або вказівку про відвантаження вугілля двох марок без розділення кількості на марки, тобто містили недоліки, а тому не могли бути виконані відповідачем належним чином з вини самого позивача.
Відповідно до частини 1 статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Пунктом 9.2. Договору встановлено, що він вступає в силу з моменту його підписання та діє до 31.12.2004р., а за розрахунками - до моменту виконання фінансових зобов'язань.
Отже, сторони при укладенні Договору домовились про конкретну дату закінчення строку його дії (31.12.2004) та продовження строку дії Договору на новий строк умовами Договору не передбачено.
Враховуючи викладене, судами попередніх інстанцій мотивовано зазначено про те, що заявки № 1/1508 від 30.11.2005, № 1704 від 28.11.2006, надані позивачем поза межами строку дії договору, та заявка № 1-8/2151 від 05.03.2010 на відвантаження продукції відповідно до умов Договору, строк дії якого закінчився, не можуть вважатись такими, що підлягають виконанню, оскільки повинні надаватись в межах строку дії Договору.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач вважає, що до того моменту, поки він не виконав свого обов'язку своєчасно направити заявку на відвантаження вугілля, не настає строк на виконання відповідачем обов'язку відвантажити вугілля, а тому відповідно до частини 2 статті 613 Цивільного кодексу України зобов'язання є відстроченим, а перебіг строку позовної давності є зупиненим відповідно до частини 2 статті 263 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим позивач має право вимагати його виконання з моменту надання останньої заявки від 05.03.2010.
Втім, суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що оскільки між сторонами існували господарські відносини, відстрочення виконання зобов'язання повинно відбуватись за погодженням сторін в силу положень ч. 3 ст. 221 Господарського кодекс України та в даному випадку відстрочення виконання зобов'язання в розумінні статті 263 Цивільного кодексу не відбувалось.
Судами попередніх інстанцій, з урахуванням строку дії Договору, встановлено, що перебіг строку позовної давності розпочався з 01.01.2005 року та сплинув 01.01.2008 року.
Враховуючи те, що відповідач звернувся до суду із клопотанням про застосування строку позовної давності, який пропущено позивачем, суди попередніх інстанцій обґрунтовано дійшли висновку про відмову в задоволенні вимог про зобов'язання відповідача повернути вугільну продукцію шляхом відвантаження її за реквізитами, наданими позивачем.
Доводи скаржника про те, що судами неправомірно не застосовано положення статті 264 Цивільного кодексу України щодо переривання перебігу строку позовної давності з огляду на те, що 18.01.2007 позивач звертався до суду із позовом у справі господарського суду Луганської області №14/252 (13/36(1/41) є необґрунтованими та підставно спростовані судами, з огляду на те, що предметом розгляду у справі №14/252(13/36(1/41) були вимоги про стягнення збитків.
Крім того, за статтею 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
З аналізу зазначених норм вбачається, що такий позов має бути позадоговірним.
Касаційна інстанція зазначає, що позивачем у позові про визнання права власності є власник індивідуально визначеного майна, право якого оспорюється або не визнається іншою особою, а відповідачем –особа, яка оспорює право власності на майно, або особа, яка хоч і не оспорює права власності на майно, але і не визнає його.
Натомість, право власності осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, підлягає захисту шляхом застосування відповідних норм зобов’язального права, а не норм, що регулюють право власності або інші речові права.
Враховуючи те, що предметом позову у справі є вимоги позивача про визнання права власності за позивачем на вугільну продукцію, не відвантажену згідно заявок позивача, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що факт невідвантаження вугілля не є порушенням права, яке потребує застосування такого способу захисту, як визнання права власності.
Судами першої та апеляційної інстанцій вірно зазначено, що відповідач не є таким, що незаконно заволодів майном позивача, а відповідно до умов договору на переробку давальницької сировини у вугільну продукцію №Д-226 отримав давальницьку сировину та виробив з неї вугільну продукцію, а вимоги
позивача про повернення вугільної продукції ґрунтуються на умовах договору, строк дії якого закінчився.
Матеріали справи свідчать про те, що господарськими судами в порядку ст.43 ГПК України всебічно, повно і об’єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права.
Відповідно до ст. 1117 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
З огляду на те, що доводи касаційної скарги спростовуються вищевикладеним та не можуть бути підставою для скасування судових рішень у справі, колегія суддів визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог чинного законодавства, у зв’язку з чим залишаються без змін.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля»залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 27 квітня 2011 року та рішення Господарського суду Луганської області від 14 березня 2011 року у справі № 4/28пн/2011 залишити без змін.
Головуючий суддя: О. Кот
судді: Л. Іванова
С. Шевчук