ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
____________________________________________________________________________________________________
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 червня 2011 р. Справа № 2а/0270/2391/11
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Дончика Віталія Володимировича,
при секретарі судового засідання: Павліченко А.В.,
за участю:представника позивача -Баранюка І. Г.,представника відповідача -ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Хмільницької об’єднаної державної податкової інспекції Вінницької області (далі –Хмільницька ОДПІ) до Фермерського господарства “Фаворит ВГВ” (далі –ФГ “Фаворит ВГВ”), третя особа на стороні відповідача Закрите акціонерне товариство комерційний банк “ПриватБанк” (далі –ЗАТ КБ “ПриватБанк”) про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення майна
в с т а н о в и в :
У жовтні 2009 року Хмільницька ОДПІ звернулась в суд з позовом до ФГ «Фаворит ВГВ», ВАТ "Племзавод "Україна", третя особа на стороні відповідача ЗАТ КБ «ПриватБанк»про визнання договору купівлі-продажу недійсним та стягнення майна.
Позов мотивовано тим, що позивачем було проведено планову документальну перевірку ФГ «Фавор ВГВ», під час якої виявлено, що між ЗАТ КБ «ПриватБанк»який діяв від імені ВАТ Племзавод «Україна»та ФГ «Фаворит ВГВ»було укладено договір купівлі-продажу віт 22.11.2006 року на суму 200 000 грн. Відповідно до вказаного договору ВАТ Племзавод «Україна»продало ФГ «Фаворит ВГВ»майно на загальну суму 200 000 грн., що підтверджується Актом прийому-передачі від 23.11.2006 року.
На думку Хмільницької ОДПІ даний договір купівлі-продажу укладений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки згідно кредитного договору № 11/05-739 ВАТ Племзавод «Україна»отримало кредит від ЗАТ КБ «ПриватБанк»в сумі 500 000 грн., в свою чергу ВАТ Племзавод «Україна»за договором застави автотранспорту від 25.11.2005 року надав в заставу банку транспорт в кількості 18 одиниць. Через навмисне невиконання кредитного договору ВАТ Племзавод «Україна», ЗАТ КБ «ПриватБанк»було продано заставне майно ФГ «Фавор ВГВ»за «смішною»ціною. Крім того, вказували, що у відповідачів один керівник ОСОБА_2, який є також засновником ФГ "Фаворіт ВГВ".
Враховуючи викладене, позивач вважає, що ВАТ Племзавод «Україна»та ФГ «Фавор ВГВ»як сторони в правочинні, уклали угоду з метою, що завідомо суперечить інтересам держави, тобто порушує основні принципи суспільного ладу, що є підставою для визнання договору недійсним у відповідності до вимог статті 207 Господарського Кодексу України (далі - ГК України) із застосуванням наслідків, передбачених статтею 208 ГК України, а саме –стягнути з ФГ «Фавор ВГВ»на користь держави отримане ним по договору купівлі-продажу.
За таких підстав, позивач вважає, що договір купівлі-продажу від 22.11.2006 року, відповідачами укладений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави або суспільства.
Ухвалою суду від 22.06.2011 року провадження у справі в частині позовних вимог Хмільницької ОДПІ Вінницької області до ВАТ "Племзавод "Україна", - закрито.
В судовому засіданні представник позивача підтримав позовні вимоги та просив суд задовольнити позов, посилаючись на обставини викладені в позовній заяві.
Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав, аргументуючи наведеним у письмових запереченнях, окремо суду пояснивши, що ЗАТ КБ «ПриватБанк», який володів заставним майном ВАТ Племзаводу «Україна», у зв’язку з непогашенням останнім кредиту, реалізував заставне майно, а ФГ «Фавор ВГВ»придбало дане майно та провело розрахунок за нього, що підтверджується платіжними дорученнями на загальну суму 438445,81 грн., тобто, виконало свої договірні зобов’язання перед продавцем.
ФГ «Фавор ВГВ»придбало майно для вироблення сільськогосподарської продукції, і на даний час підприємство являється роботодавцем і належним платником податків, а тому просить суд відмовити в задоволенні позову.
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, у судове засідання не з’явився з невідомих суду причин, проте про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений завчасно та належним чином, про що свідчать повідомлення про вручення поштового відправлення (а.с. 125, 133) та акт не вручення судової повістки –у зв’язку з відмовою отримання, що містяться в матеріалах справи (а.с.140-142). Заперечень на позовну заяву та заяв-клопотань щодо неможливості розгляду справи за їхньої відсутності чи відкладення розгляду справи, в зв’язку із неможливістю прибуття в судове засідання, до суду не надходило.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників позивача та відповідача, оцінивши докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що згідно Реєстраційної заяви ВАТ Племзавод «Україна»04.04.1997 року зареєстроване Літинською районною державною адміністрацією платником податку на додану вартість (а.с. 8).
Згідно довідки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців станом на 25.11.2009 року ВАТ Племзавод «Україна»зареєстроване Літинською районною державною адміністрацію у Вінницькій області, 23.02.2009 року внесено запис №15 про наявність судового рішення про визнання юридичної особи банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури (а.с. 54-58).
Так, згідно ухвали Господарського суду Вінницької області від 05.10.2010 року по справі №5/48-09 «про визнання банкрутом ВАТ племзавод «Україна»(код ЄДРПОУ 00846197)»- товариство ліквідоване.
Фермерське господарство «Фавор ВГВ»згідно Свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 № 160469 зареєстроване 16.08.2005 року Літинською районною державною адміністрацією Вінницької області, місце знаходження: вул. Радянська, 71-А/4, Літинський район, Вінницька область, код 33618995 (зворотній бік а.с 9).
Згідно довідки від 22.08.2005 року за № 2223/19-11 ФГ «Фавор ВГВ»взяте на облік, як платник податків 22.08.2005 року за № 261 у Літинському відділенні Хмільницької ОДПІ (а.с 9).
Судом з’ясовано, що 24 листопада 2005 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк»та ВАТ Племзавод «Україна»укладено кредитний договір № 11/05-739 про надання кредиту у розмірі 500 000 грн. (а.с. 18-20).
Крім того, ЗАТ КБ «ПриватБанк»укладено з ВАТ Племзавод «Україна»договір застави автотранспорту від 25 листопада 2005 року, посвідчений приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу ОСОБА_4 25 листопада 2005 року за реєстром № 1158 та правочин № 1 до даного договору від від 23 січня 2006 року посвідченого державним нотаріусом Літинської державної нотаріальної контори Гуменюк Н.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 170, в силу якого, на виконання кредитного договору від 24.11.2005 року № 11/05-739 ВАТ Племзавод «Україна»надано в заставу ЗАТ КБ «ПриватБанк»майно загальною заставною вартістю 183 687 грн. (а.с. 21-25).
Пунктом 1.3 кредитного договору № 11/05-739 встановлено термін повернення кредиту позичальником –16 листопада 2006 року, проте, ВАТ «Племзавод «Україна»не виконало умови кредитного договору, у зв’язку з чим кредитор вчинив дії щодо реалізації заставного майна (а.с 18).
Так, 22 листопада 2006 року ЗАТ КБ «ПриватБанк», від імені ВАТ Племзавод «Україна»укладено з ФГ «Фвор ВГВ»договір купівлі-продажу майна –у тому числі транспорту, який належить продавцю на підставі договору застави транспорту від 25 листопада 2005 року посвідчений, приватним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу ОСОБА_4 25 листопада 2005 року за реєстром № 1158 (а.с. 26) та правочин № 1 до даного договору від 23 січня 2006 року посвідченого державним нотаріусом Літинської державної нотаріальної контори Гуменюк Н.П. та зареєстрованого в реєстрі за № 170 (а.с. 24-25). За даним договором купівлі-продажу покупець зобов’язується сплатити за майно 200 000 грн. Кошти сплачені за майно йдуть на погашення зобов’язань ВАТ Племзавод «Україна»перед ЗАТ КБ «Приват Банк»по кредитному договору №11/05-739 від 24 листопада 2005 року та 01/06-020 від 23 січня 2006 року.
Відповідно до акту прийому-передачі від 23 листопада 2006 року та платіжного доручення № 238 від 24.11.2006 року умови договору сторонами були виконані (а.с. 27).
Згідно статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності визначені Законом України "Про державну податкову службу в Україні" (в редакції чинній на момент звернення до суду). Як випливає зі статті 2 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" завданнями органів державної податкової служби, зокрема, є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством. Відповідно до п. 11 ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об'єднані державні податкові інспекції виконують такі функції: подають до судів позови до підприємств, установ, організацій та громадян про визнання угод недійсними і стягнення в доход держави коштів, одержаних ними за такими угодами, а в інших випадках - коштів, одержаних без установлених законом підстав, а також про стягнення заборгованості перед бюджетом і державними цільовими фондами за рахунок їх майна. Отже, з аналізу вищенаведених норм Закону випливає, що на відповідні органи державної податкової служби покладено функції щодо подачі до судів позовів про визнання угод недійсними і стягнення в дохід держави коштів, одержаних за такими угодами у разі порушення сторонами таких угод податкового законодавства.
Згідно статті 207 Господарського Кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Відповідно до статті 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Основними видами господарських зобов'язань є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Згідно статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку. Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським Кодексом.
Майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі: вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству; примірного договору, рекомендованого органом управління суб'єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст; типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови; договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб'єктів, коли ці суб'єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (стаття 179 ГК України).
Згідно статті 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
Відповідно до статті 202 Цивільного Кодексу (далі –ЦК України) правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Так, загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є те, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З огляду на вищевикладене, ЦК України містить загальні правила про недійсні правочини –правочини, які не створюють тих наслідків, на які вони направлені, при цьому поділяє їх на два види: нікчемні та оспорювані, принципова відмінність між якими полягає в тому, що нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а оспорюваний стає недійсним внаслідок прийняття судового рішення, яке має зворотну силу у часі.
Згідно статті 80 ГК України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
З матеріалів справи судом встановлено, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 22.11.2006 року ФГ «Фавор ВГВ» було належним чином зареєстрованим суб’єктом господарювання, укладений договір передбачений відповідними нормами ЦК та ГК України, під час укладення договору сторони не порушили вимог закону. Поведінка сторін засвідчила їх волю до настання відповідних правових наслідків за укладеним між ними договором, умови якого виконані в повному обсязі.
Крім цього, даний договір було укладено сторонами на умовах та відповідно до ст.ст. 203, 207 та ст.ст.626-697 Цивільного Кодексу України та ст.ст.42, 179-188 Господарського Кодексу України, а саме: зміст договору (правочину) не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особи, які вчиняли правочин, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників правочину було вільним і відповідали їх внутрішній волі, правочин вчинений у формі, встановленій законом, спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Договір купівлі-продажу від 22.11.2006 року, вчинений юридичними особами, підписаний особами, уповноваженими на це її установчими документами, та скріплений печатками сторін.
При обґрунтуванні позовних вимог, позивач просить суд, на підставі статті 207 ГК України, визнати правочин укладений між сторонами недійсним із застосуванням наслідків передбачених статтею 208 ГК України.
Так, згідно статті Згідно статті 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Статтею 208 ГК України встановлено, якщо господарське зобов’язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін – у разі виконання зобов’язання обома сторонами – в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов’язанням, а у разі виконання зобов’язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Позивачем не надано доказів того, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладався сторонами з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Для цього, необхідно щоб така мета характеризувалась суб’єктивним наміром сторін (чи однієї) порушити вимоги закону, а тому для визнання недійсною такої угоди необхідно встановити вину сторони у формі умислу. Такий факт повинен бути підтверджений компетентним державним органом і законодавчо визначеними засобами доказування. Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, яка укладалася, і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Згідно пункту 7.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №1056 від 25.07.2002 року «Про заходи щодо забезпечення однакового і правильного застосування законодавства про податки», доказами спрямованості умислу суб'єкта оспорюваних угод на приховування від оподаткування прибутків та доходів можуть бути, зокрема, надані податковими органами відомості про відсутність підприємства, організації (сторони угоди) за юридичною та фактичною адресою, про визнання недійсними в установленому чинним законодавством порядку установчих (статутних) документів, про неподання податкової звітності до органів державної податкової служби, про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності та інше.
Позивачем не надано доказів, які б свідчили про факти проведення відповідачами господарських операцій з суб’єктами господарювання, які мають ознаки фіктивності, по яких установчі документи, свідоцтва про державну реєстрацію, угоди та (або) первинні документи визнано судовими органами недійсними; інформації, що свідчить про причетність відповідачів, як платників податків, до схем ухилення від оподаткування, здійснення “псевдоекспортних” операцій, незаконного отримання сум ПДВ з бюджету не встановлено; порушених та таких, що знаходяться в провадженні кримінальних справ немає.
Отже, заявлена позивачем вимога про застосування наслідків визнання недійсним договору купівлі-продажу викладена без урахування приписів зазначених вище норм, а також належним чином не обґрунтована, що підтверджується обставинами, які встановлені судом. Враховуючи викладене, відсутні підстави для задоволення позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства (далі –КАС) України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Згідно з ч. 2 ст. 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Позивач, як суб’єкт владних повноважень, обов’язку щодо доказування не виконав.
Згідно з частиною 4 статті 94 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, в яких позивачем є суб’єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються.
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 128, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
п о с т а н о в и в :
В задоволені позову відмовити.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя Дончик Віталій Володимирович