ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,  

тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"17" червня 2011 р.                                                                        Справа № 5023/2818/11

вх. № 2818/11

Суддя господарського суду Жигалкін І.П. 

при секретарі судового засідання Бережанова Ю.Ю.

за участю представників сторін:

позивача - ОСОБА_1 (особисто)

 відповідача - ОСОБА_2 (дов. № 6 від 04.01.2011 р.)

розглянувши справу за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1, м. Харків  

до  Комунального підприємства "Чугуївтепло", м. Чугуїв  

про стягнення 3 680,18 грн.

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 (надалі - Позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом про стягнення з Комунального підприємства «Чугуївтепло» (надалі - Відповідач) збиток нанесений односторонньою відмовою від взятих на себе зобов'язань за договором у сумі 3 680,18 грн.

Позивач у судовому засіданні підтримує заявлені позовні вимоги та просить суд задовольнити їх у повному обсязі.

Представник Відповідача у судовому засіданні проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні.

Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75 (з подальшими змінами), а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено статтею 75 Господарського процесуального кодексу України (надалі – ГПК України).

Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз’яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289 із змінами «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України»).

Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007 р. № 01-8/675 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року» (п. 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).

З’ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши пояснення Позивача та представника Відповідача, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.

Позивач просить суд стягнути з Відповідача грошових коштів в сумі 2150 грн. 18 коп., які визначив як матеріальні збитки, завдані йому внаслідок відмови від взятих на себе Відповідачем договірних зобов’язань за підписаною між ними мировою угодою, яку Позивач вважає звичайним двостороннім цивільно-правовим договором.

Між Позивачем та Відповідачем існують договірні правовідносини, якими є Договір № 339 від 14.08.2008р. на  постачання теплової енергії, укладений між сторонами, а грошові кошти в сумі 2 150 грн. 18 коп. були предметом спору, який виник між сторонами  щодо виконання умов саме цього Договору.

21.10.2010 р. Чугуївський міжрайонний прокурор Харківської області звернувся до господарського суду з позовною заявою  в інтересах держави в особі Чугуївської міської ради та Відповідача, в якій просив стягнути з Позивача  заборгованість за Договором  про постачання теплової енергії   № 339 від 14.08.2008р. в сумі 2150 грн. 18 коп.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 06.12.2010р. по справі № 66\237-10 позов задоволено повністю, з яким Позивач не погодився та звернувся до Харківського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

16 лютого 2011 року між Позивачем та Відповідачем була підписана мирова угода, з якою сторони звернулися до Харківського апеляційного господарського суду із заявою про затвердження останньої.

Позивач  під час судового засідання Харківського апеляційного господарського суду в письмовій формі заявив про відмову від апеляційної скарги.

Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 16.02.2011р. прийнято відмову від апеляційної скарги на рішення Господарського суду Харківської області від 06.12.2010р. по справі № 66/237-10, але мирову угоду підписану між Позивачем та Відповідачем апеляційною інстанцією затверджено не було, а апеляційне провадження припинено.

У зв’язку з набранням чинності вказаного рішення, на його виконання видано наказ   Господарського суду Харківської області від 03.03.2011р. щодо стягнення з Позивача на користь Відповідача суми основного боргу -  1 964,60  грн., пені -  84,26 грн., суми індексації боргу – 89,02 грн., 3% річних –12,30  грн., а всього –2 150 грн. 18 коп. Добровільно рішення Позивачем виконано не було, на підставі чого Відповідач направив наказ на примусове виконання до відділу ДВС за територіальною належністю.

Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом об’єктивної  істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках,  передбачених законодавчими  актами  України,  до господарського  суду мають право також звертатися державні та інші органи,   фізичні   особи,  що  не  є  суб'єктами  підприємницької діяльності (ч. 2 ст. 1 ГПК України).

Відповідно до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкта права або законні інтереси якого порушено.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також неодержані нею доходи, якби управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною. Майже аналогічні положення закріплюються й ст. 22 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України).

Відповідно до ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, входять додаткові витрати (вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною.

Згідно зі ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою,  якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором.

У відповідності з вимогами п. 4 ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, у вигляді відшкодування збитків та моральної шкоди.

Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: (а) протиправної поведінки, (б) збитків, (в) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає.

Як було зазначено вище за ст. 22 ЦК України збитками є:  втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки ); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).  

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи, - наслідком такої протиправної поведінки.

З огляду на вищенаведене, вбачається, що Позивачем безпідставно визначено грошові кошти в сумі 2150 грн. 18 коп. як збитки, які підлягають відшкодуванню Відповідачем, тобто останні грошові кошти в зазначеній сумі сплачені Позивачем на виконання рішенням Господарського суду Харківської області від 06.12.2010р. по справі № 66\237-10, яке вступило в закону силу, не можуть визначатись як збитки.

Мирова угода від 16.02.2011 р. підписана між Відповідачем та Позивачем, яка не була затверджена судом апеляційної інстанції, що на думку Позивача є звичайним двостороннім договором, де кожна із сторін взяла на себе певні обов’язки і не виконання такої угоди нашим підприємством порушує права Позивача. Така думка Позивача є помилковою, а доводи необґрунтованими з наступних підстав.

Відповідно до ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми й дво –або багатосторонніми (договори).

Відповідно до ст. 78 Господарського процесуального кодексу України, умови мирової угоди сторін викладаються в адресованій господарському суду письмовій заяві, яка долучається до справи. Таку заяву підписують обидві сторони. При затвердженні мирової угоди суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі.

Отже, мирова угода є особливим видом цивільно-правової угоди, яка укладається безпосередньо в господарському процесі, коли конфлікт між сторонами досяг певної кульмінаційної стадії й вирішити його може тільки суд.

Така позиція суду знаходить своє відображення і у судовій практиці вищих судових інстанцій.

Так, зокрема, у Постанові Вищого господарського суду України від 25 вересня 2008 р. № 21/234-07-9284, 25 вересня 2008 р. № 21/233-07-9283, Постанові Вищого господарського суду України від 23 листопада 2010 р. № 12-23/112-09-4557,  Постанові Вищого господарського суду України від 29 листопада 2010 р.  у справі № 22/48   зазначено, що ч. 1 ст. 78 ГПК України передбачено, що відмова позивача від позову, визнання позову відповідачем і умови мирової угоди сторін викладаються в адресованих господарському суду письмових заявах, що долучаються до справи. Ці заяви підписуються відповідно позивачем, відповідачем чи обома сторонами.

Мирова угода –це договір, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами. Мирова угода призводить до вирішення спору по суті. Сторони не вирішують спору, не здійснюють правосуддя, що є прерогативою судової влади, а досягнувши угоди між собою, припиняють спір. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт через самостійне (без державного втручання) врегулювання розбіжностей на погоджених умовах.

Відповідно до частини 3 вказаної норми мирова угода може стосуватися лише прав і обов'язків сторін щодо предмету позову. Умови мирової угоди мають стосуватися лише правовідносин сторін, які є предметом спору. Умови мирової угоди не можуть поширюватися на осіб, які не є сторонами спору. Умови мирової угоди не можуть стосуватися вимог, що не заявлялись в позовній заяві. Якщо умови угоди містять зобов'язання щодо розпорядження майном, господарський суд повинен перевірити повноваження сторони щодо розпорядження цим майном.

За результатами розгляду питання про затвердження мирової угоди господарський суд: (а) затверджує мирову угоду; (б) відмовляє у затвердженні мирової угоди. Господарський суд відмовляє у затвердженні мирової угоди, якщо вона: а) суперечить закону; б) порушує права й законні інтереси інших осіб. Суд також відмовляє в затвердженні мирової угоди, якщо: а) мирова угода не відповідає загальним вимогам норм матеріального права щодо змісту угод; б) мирову угоду підписано представником, який не має на це повноважень; в) мирова угода містить умови, які виходять за межі предмета спору; г) мирова угода не містить відомостей про умови, розмір і строки виконання зобов'язання сторін; д) мирова угода стосується осіб, які не є сторонами спору.

Досліджуючи умови мирової угоди, суд повинен виходити з норм статті 13 ЦК України, яка визначає межі здійснення цивільних прав: (а) цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; (б) при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; (в) не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; (г) при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; (д) не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

У Постанові Вищого господарського суду України від 17.11.2009 року  по справі № 17-12/2260 зазначено, що мирова угода є договором, який укладається сторонами з метою припинення спору, на умовах, погоджених сторонами і ґрунтується на взаємовигідних для обох сторін умовах.

За звичайних умов угода є укладеною при досягненні сторонами згоди з усіх її істотних умов (ст. 638 ЦК України). Що ж до мирової угоди, то закон пред’являє додаткові вимоги про: (а) наявність обов’язкової письмової форми та умов передбачених процесуальним законодавством, (б) обов’язкове затвердження її судом (момент набрання чинності мировою угодою співпадає з моментом набрання чинності ухвалою про затвердження такої мирової угоди), (в) укладається в процесі розгляду справи у господарському суді, (г) мирова угода не лише змінює матеріально-правові, а й припиняє процесуально-правові відносини між сторонами.

Тобто, за своїм змістом мирова угода – це угода, укладена під умовою, якою є власне винесення ухвали про затвердження судом мирової угоди.

У Постанові Вищого господарського суду України від 10 березня 2010 р.                                                                                     № 18/165   зазначено, що  в силу ч.4 ст.78 ГПК України, про затвердження мирової угоди сторін господарський суд виносить ухвалу, якою одночасно припиняє провадження у справі. Ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди, є судовим актом, для якого передбачений особливий порядок його виконання.

Таким чином, виконання мирової угоди, яка затверджена ухвалою суду, врегульовано нормами процесуального права, у зв'язку з чим у сторін з укладанням такої угоди,  і лише у разі її затвердження судом, виникають не цивільні чи господарські права та обов'язки, як помилково вважає позивач, а господарсько-процесуальні права та обов'язки, оскільки судами встановлено, що ухвала про затвердження мирової угоди надавався статус виконавчого документу, заінтересована сторона не позбавлена права пред’явити цей документ до примусового виконання.

Правова позиція про те, що мирову угоду не можна розглядати як договір у цивільно-правовому розумінні, оскільки порядок її укладання та затвердження регламентовано відповідними положеннями ГПК України, викладена й у постанові ВСУ від 20.01.2009р. у справі №24/489. та у Постанові Вищого господарського суду України від 31 березня 2010 р.  за справою № 10/197.   

Таким чином, оскільки по справі № 66/237-10 Харківським апеляційним господарським судом мирова угода не була затверджена, а рішення суду набрало законної  сили та на його виконання видано судовий наказ, відповідно до якого Позивачем  і було сплачено заборгованість в сумі 2150 грн. 18 коп., ніяких неправомірних дій по відношенню до Позивача з боку Відповідача на міркування суду не вчинялось.

Крім того, суд особливо звертає увагу на те, що провадження у справі апеляційним господарським судом Харківської області за зазначеною справою було припинено не на підставі ч. 1 п. 7 ст. 80 ГПК України – коли сторони уклали мирову угоду і вона затверджена господарським судом, а на підставі ч. 1 п. 4 ст. 80 ГПК України – коли позивач відмовився від позову і відмову прийнято господарським судом (а.с. 29).

Враховуючи викладене, суд вважає позовні вимоги Позивача не обґрунтованими, не доведеними матеріалами справи та такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок іншої сторони і в тому разі коли друга сторона звільнена від його сплати; суми які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов’язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційне - технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи покладаються при задоволенні позову на відповідача, а при відмові в позові – на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 6, 8, 19, 22, 64, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 22, 202, 611, 614, 623, 638 ЦК України, ст.ст. 224, 225 ГК України, статтями 33, 34, 44, 49, 60, 75, 78, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, -    

ВИРІШИВ:

У позові відмовити повністю.

Суддя                                 (підпис)                         Жигалкін І.П.

Повний текст рішення підписаний 20 червня 2011 року

по справі № 5023/2818/11.