25 вересня  2006 року колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

Левченка Є.Ф.,  Лихути Л.М.,  Романюка Я.М.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в м. Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним та визнання права власності на ¼ частину будинку, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на  рішення  Голосіївського  районного  суду м. Києва від 13 січня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 червня 2004 року,

в с т а н о в и л а:

ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою на рішення Голосіївського  районного  суду м. Києва від 13 січня 2004 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 24 червня 2004 року, яким   в  позові відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_1 посилається на  неповне з'ясування судами фактичних обставин справи, невірну оцінку наданих доказів, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Колегія суддів дійшла висновку, що підстави для перегляду судових рішень відсутні, виходячи з наступного.

Судами встановлено, що позивачка в 1987 році на підставі договорів купівлі-продажу придбала у власність ½ частину будинку АДРЕСА_1, а в листопаді 1989 року  подарувала ¼ частину цього будинку своєму батькові. Обдарований володів спірною частиною будинку до дня смерті, що настала 24.10.2002 р.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не довела наявність обставин, передбачених ст. 57 ЦК України 1963 року, щодо укладення договору дарування на вкрай невигідних для неї умовах в силу збігу тяжких обставин.

Апеляційний суд обґрунтовано погодився з таким висновком суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 2 ст. 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено і це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухваленні з додержанням судами норм матеріального та процесуального права і відсутні передбачені ст. 338 ЦПК України підстави для обов'язкового скасування судового рішення.

Наведені у касаційній скарзі доводи висновок судів не спростовують.

Керуючись ст.ст. 332, 336  ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

у  х  в  а  л  и  л  а :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення  Голосіївського  районного  суду м. Києва від 13 січня 2004 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 24 червня 2004 року залишити без змін.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді Верховного Суду України :