КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22.06.2011 № 58/97
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Рябухи В.І.
суддів:
при секретарі:
за участю представників:
від позивача не з'явився,
від відповідача ОСОБА_1, дов. від 05.01.11 №30/01-ІІІ,
розглядаючи апеляційну скаргу Приватного підприємства «Хлібороб-64»
на рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.11 (підписане 13.04.11)
у справі №58/97 (суддя Блажівська О.Є.)
за позовом Приватного підприємства «Хлібороб-64»
до Публічного акціонерного товариства «Піреус БАНК МКБ»
про визнання кредитного договору недійсним
ВСТАНОВИВ:
Приватне підприємство «Хлібороб-64» (далі – позивач, ПП «Хлібороб-64») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства «Піреус БАНК МКБ» (далі – відповідач, АТ «Піреус БАНК МКБ», банк) про визнання кредитного договору від 25.07.07 №ОК/07-18 недійсним.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.04.11 у задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.
Не погодившись з зазначеним вище рішенням, ПП «Хлібороб-64» звернулося до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.11, постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Вважає рішення таким, що прийняте з порушенням норм процесуального та матеріального права. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що кредитний договір від 25.07.07 №ОК/07-18 є недійсним в зв’язку з відсутністю у сторін договору на момент його укладення індивідуальної ліцензії Національного банку України (далі - НБУ), яка передбачена пп. «г» п.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі – декрет КМУ), і яка б дозволяла використовувати ПП «Хлібороб-64» іноземну валюту як засіб платежу при виконанні зобов’язань за кредитним договором. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції неправомірно прийнято до уваги посилання відповідача на лист НБУ від 07.12.09 «Про правомірність укладення валютних договорів в іноземній валюті», який за формою не є нормативно-правовим актом. НБУ неправомірно зазначає, що операції з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребують індивідуальної ліцензії, оскільки у пп. «г» п.4 ст.5 декрету КМУ прямо зазначено, що операції з використання іноземної валюти на території України як засобу платежу потребують індивідуальної ліцензії.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 24.05.11 апеляційну скаргу прийнято до провадження, розгляд справи призначено на 08.06.11, зобов'язано відповідача надати відзив на апеляційну скаргу.
03.06.11 від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він просить оскаржуване рішення залишити без змін, а скаргу – без задоволення.
В судове засідання 08.06.11 з’явився лише повноважний представник відповідача, який не заперечував проти слухання справи за відсутності представник позивача.
Представник позивача про причини неявки суд не повідомив.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 08.06.11 розгляд апеляційної скарги відкладено на 22.06.11 з підстав, визначених у ст.77 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України).
В судове засідання 22.06.11 з’явився лише повноважний представник відповідача, який заперечив доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.
Представник позивача у судове засідання не з'явився, про причини неявки суду не повідомив.
Враховуючи, що сторони були належним чином повідомлені про час та місце проведення судового засідання з розгляду апеляційної скарги позивача, а матеріали справи дозволяють розглянути апеляційну скаргу без його участі, на думку колегії суддів, відсутні підстави для відкладення розгляду справи.
Отже, колегія суддів вважає можливим відповідно до ст.75 ГПК України здійснити розгляд апеляційної скарги за відсутності представника позивача.
Відповідно до ст. 99 ГПК України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у цьому розділі.
Згідно зі ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв’язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Дослідивши наявні докази, обговоривши доводи скарги, заслухавши представника відповідача, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Частиною 1 ст. 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Так, 25.07.07 між ВАТ «Міжнародний комерційний банк» (правонаступником якого є АТ «Піреус БАНК МКБ») та ПП «Хлібороб-64» укладено кредитний договір №ОК/07-18 (далі - договір), згідно якого банк надає позичальнику кредит в сумі 241360,00 доларів США строком з 25.07.07 по 25.07.12 зі сплатою відсотків згідно пп. 3.2, 3.3 цього договору за умови виконання вимог п.4.2 цього договору. Позичальник зобов’язаний забезпечити повернення суми кредиту та своєчасну сплату відсотків за користування кредитом на рахунок банку та укласти договір застави (п.1.1, 5.1.1, 5.1.2 договору.)
Відповідно до ст. 524 ЦК України зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» гривня, як грошова одиниця та національна валюта, є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними та юридичними особами без обмежень на усій території України”.
Гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України за всіма видами платежів (ст. 35 Закону України «Про Національний банк України»).
Згідно із ст. 189 Господарського кодексу України (далі – ГК України) ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається в договорі в гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін.
Відповідно до п. 2 ст. 198 ГК України грошові зобов’язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов’язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб’єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості (ст. 627 ЦК України).
Перелічені вище законодавчі акти, хоча і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов’язань в іноземній валюті, визначення грошового еквіваленту зобов’язання в іноземній валюті.
Враховуючи зазначене вище, колегія суддів вважає, що банк мав право укладати з позивачем договір про надання кредиту в іноземній валюті, зокрема в доларах США.
Твердження позивача про те, що у відповідача відсутня індивідуальна ліцензія та дозвіл Національного банку України, які дають право здійснювати операції з валютними цінностями, обґрунтовано не прийнято до уваги судом першої інстанції з огляду на наступне.
Статтею 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (далі - Закон) визначено поняття «банківської ліцензії», а саме, це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.
На підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати такі банківські операції: приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб; відкриття та ведення поточних рахунків клієнтів і банків-кореспондентів, у тому числі переказ грошових коштів з цих рахунків за допомогою платіжних інструментів та зарахування коштів на них; розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати такі операції та угоди: операції з валютними цінностями; емісію власних цінних паперів; організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів; здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг); операції за грошовими вимогами, надання гарантій, порук за грошовими зобов'язаннями; фінансування під відступлення права грошової вимоги (факторинг) та пов'язане з цим ведення обліку грошових вимог клієнтів до боржників, пред'явлення до сплати грошових вимог від імені клієнтів або від свого імені, а також інші операції, спрямовані на одержання коштів від боржника; лізинг; послуги з відповідального зберігання та надання в оренду сейфів для зберігання цінностей та документів; випуск, купівлю, продаж і обслуговування чеків, векселів та інших оборотних платіжних інструментів; випуск банківських платіжних карток і здійснення операцій з використанням цих карток; надання консультаційних та інформаційних послуг щодо банківських операцій.
Операції, визначені пунктами 1 - 3 частини першої цієї статті, належать до виключно банківських операцій, здійснювати які у сукупності дозволяється тільки юридичним особам, які мають банківську ліцензію. Інші юридичні особи мають право здійснювати операції, визначені пунктами 2 - 3 частини першої цієї статті, на підставі ліцензії на здійснення окремих банківських операцій, а інші операції та угоди, передбачені цією статтею, вони можуть здійснювати у порядку, визначеному законами України (ст. 47 Закону).
Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю». Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до пунктів "в", "г" частини 4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14.10.04 №483, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або одержувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Як вбачається з матеріалів справи, 29.12.01 ВАТ «Міжнародний комерційний банк» Національним банком України видано банківську ліцензію № 91, на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пунктами 5-11 частини другої ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
29.10.04 Національним банком України відповідачу видано дозвіл № 91-2 на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність». Згідно з додатком від 29.10.04 №91-2 до зазначеного дозволу відповідач має право здійснювати операції, зокрема, з залучення та розміщення іноземної валюти, як на валютному ринку України, так і на міжнародних ринках, а також з відкриття кореспондентських рахунків в уповноважених банках (нерезидентах) в іноземній валюті та здійснення операцій за ними.
Таким чином, відповідач здійснює банківські операції з іноземною валютою на підставі вказаних вище ліцензії та дозволу Національного банку України.
Національний банк України у своєму листі від 07.12.09 № 13-210/7871-22612 «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті» повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Оскільки чинним законодавством не визначено межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, операції з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребують індивідуальної ліцензії.
Щодо вимоги апелянта визнати договір недійсним слід зазначити наступне.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ст. 215 ЦК України).
Недійсність правочину виникає через те, що дія схожа на правочин, але за своєю суттю не відповідає його характеристикам. Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів, зокрема, дефекту змісту правочину та дефекту невідповідності волі та волевиявлення. Визнання правочину недійсним пов’язане з анулюванням майнових наслідків його вчинення і встановлення наслідків, передбачених законом (лист Верховного суду України «Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 24.11.08).
При визнанні угод недійсними слід встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Необхідною умовою для визнання угод недійсними є їх укладання з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків (роз'яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» від 12.03.99 №02-5/11).
Згідно п.2 роз'яснення Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28.04.78 № 3, угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. При цьому суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Дослідивши договір, колегія суддів встановила, що правочин вчинений особами, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі, правочин вчинявся у формі, встановленій законом та був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, тому відсутні підстави для визнання кредитного договору від 25.07.07 №ОК/07-18 недійсним.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Статтею 34 ГПК України встановлено, що обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Отже, з огляду на викладене вище, колегія Київського апеляційного господарського суду не вбачає підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.11 у даній справі, оскільки воно відповідає нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи.
Керуючись ст.ст. 99, 101-103, 105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Приватного підприємства «Хлібороб-64» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 08.04.11 у справі №58/97 - без змін.
2. Матеріали справи №58/97 повернути до Господарського суду міста Києва.
Дану постанову може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий суддя
Судді
24.06.11 (відправлено)