ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

 "22" червня 2011 р.                                                                                    Справа № 14/165  

Вищий господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого суддіЄвсікова О.О.,

суддівІванової Л.Б.,

Плюшка І.А.,

розглянувши

касаційну скаргу Заступника прокурора Донецької області

на постановуДонецького апеляційного господарського суду від 14.03.2011 р. (головуючий суддя: Новікова Р.Г., судді: Волкова Р.В., Дучал Н.М.)

на рішенняГосподарського суду Донецької області від 27.07.2010 р. (суддя: Левшина Г.В.)

у справі№ 14/165 Господарського суду Донецької області

за позовомФізичної особи підприємця ОСОБА_1

доДонецької міської ради

провизнання права власності,

за участю представників

позивачане з’явився;

відповідачане з’явився;

прокуратуриРудак О.В.;

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Донецької міської ради з позовом про визнання за позивачем права власності на будівлю кафе (літ. А-1) загальною площею 495,1 кв. м, будівлю складських приміщень (літ. Б-1) загальною площею 91,5 кв. м, літній бар (В), альтанку (Г), естраду (Д), альтанку (Е), альтанку (Ж), альтанку (З), альтанку (И), альтанку (К), альтанку (Л), альтанку (М), альтанку (Н), альтанку (О), альтанку (П), альтанку (С), альтанку (Т), альтанку (У), альтанку (Р), сторожку (Ф), басейн з фонтаном (№1), монумент (№2), містки (№13-16), огорожу, ворота (№17-24), замощення (І, ІІ, ІІІ), що розташовані по АДРЕСА_1.

Рішенням Господарського суду Донецької області від 27.07.2010 р. у справі № 14/165, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 14.03.2011р., позовні вимоги задоволено повністю.

Не погоджуючись з даними судовими рішеннями, скаржник звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції скасувати та направити справу на новий розгляд.

Вимоги та доводи касаційної скарги мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також не взяті до уваги норми ч. 1 ст. 328 та ст. 392 ЦК України, рішення у справі суперечать вимогам ст. 24 Закону України "Про планування і забудову територій".

В касаційній скарзі заявник стверджує про невідповідність самочинних будівель будівельним нормам і правилам; про те, що визнання у судовому порядку права власності на річ за загальним правилом є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення; а також про те, що судами не враховано пункту 16 договору оренди земельної ділянки від 12.04.2010 р., яким передбачено заборону на самовільну забудову земельної ділянки.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника прокуратури, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, місцевий та апеляційний господарські суди встановили наступне.

Між Суб’єктом підприємницької діяльності ОСОБА_2 (як продавцем) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (як  покупцем) 10.09.2005 р. був підписаний договір купівлі-продажу, за яким продавець передав належний йому на праві власності торговий павільйон у власність  покупця, а покупець прийняв та оплатив це майно.

В подальшому позивачем в процесі господарської діяльності здійснено реконструкцію торгівельного павільйону у будівлю кафе з літнім майданчиком.

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної у місті Донецьку ради № 32/1 від 23.01.2008 р. комплексу будівель кафе з літнім майданчиком “Форос”, який розташований на трасі Донецьк-Авдотьїно в Ленінському районі, присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1.

На підставі рішення Донецької міської ради № 42/209  від 26.02.2010 р. між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі –орендар) та Донецькою міською радою (далі –орендодавець) 12.04.2010 р. був укладений договір оренди земельної ділянки (далі - договір), згідно з п. 1 якого орендодавець надав, а орендар прийняв у строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення (кадастровий номер 1410137700:00:018:0544) по АДРЕСА_1 для експлуатації існуючої будівлі кафе з літнім майданчиком.

Відповідно до п. 2 даного договору в оренду передається земельна ділянка загальною площею 0,6229 га комерційного використання, в тому числі, 0,0679 га –капітальна одноповерхова забудова; 0,0301га –тимчасова; 0,0064 га –споруди; 0,4068 га –під проїздами та проходами; 0,1117 га –під зеленими насадженнями.

Згідно з п. 3 договору на земельній ділянці розташовані будівля кафе (літ. А-1), будівля складу (Б-1), які належать орендарю на підставі договору купівлі-продажу від 10.09.2005 р.

Пунктом 7 договору оренди земельної ділянки встановлено, що цей договір укладено до 26.02.2015 р.

Відповідно до п. 13 договору земельна ділянка передається в оренду для експлуатації існуючої самовільно реконструйованої будівлі кафе з літнім майданчиком. Цільове призначення земельної ділянки: землі житлової та громадської забудови.

У п. 19 договору сторони узгодили, що передача земельної ділянки орендарю здійснюється за актом приймання-передачі.

Зазначений договір оренди земельної ділянки 14.05.2010 р. зареєстровано у Донецькій міській раді за № 9/489.

Земельна ділянка передана у користування орендарю за актом приймання-передачі, підписаним уповноваженими представниками сторін.

В касаційній скарзі заявник стверджує про невідповідність самочинних будівель будівельним нормам і правилам, однак при цьому скаржник не вказує, яких конкретних нормативно-правових актів не було дотримано. Посилання на відсутність у позивача відповідних дозволів на будівництво колегією суддів відхиляються, оскільки вказані будівлі споруджувались не позивачем, а сам факт самовільного будівництва (тобто за відсутності дозволів) не оспорюється та визнається сторонами.

Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що за результатами проведення технічної інвентаризації спірного об’єкту нерухомого майна КП “Бюро технічної інвентаризації м. Донецька” була виготовлена інвентаризаційна справа, відповідно до якої позивач є власником будівлі кафе (літ.А-1) з будівлями складських приміщень, баром, естрадою, альтанками.

Згідно з висновком АТЗТ ПВП “Донбасреконструкція” (ліцензія АВ № 513170) за результатами дослідження будівельних конструкцій, основні несучі конструкції будівель кафе літ. А-1, складських приміщень літ. Б-1 по АДРЕСА_1 знаходяться в нормальному стані та придатні до подальшої експлуатації.

Частинами третьою та четвертою статті 375 Цивільного кодексу України передбачено, що право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

Поняття самочинного будівництва, а також правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у статті 376 Цивільного кодексу України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки регулює відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створені нової речі –самочинному будівництві були порушені.

Відповідно до частин першої та другої 376 Цивільного кодексу України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Частиною третьою статті 376 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

З аналізу вказаної норми вбачається, що право власності на самочинне будівництво може бути визнане в судовому порядку лише в тому випадку, якщо особа, котра здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку, розташовану під збудованим нерухомим об'єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об'єкта.

При цьому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що визнання у судовому порядку права власності на річ є способом захисту наявного цивільного права, а не підставою для його виникнення, оскільки в даному випадку йдеться саме про самовільно збудовану споруду, право власності на яку саме по собі є оспорюваним.

Так, за змістом частини п’ятої ст. 376 Цивільного кодексу України на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на час звернення до господарського суду першої інстанції позивач є користувачем земельної ділянки на підставі договору оренди земельної ділянки від  12.04.2010 р., укладеного до 26.10.2015 р.

За приписами ст. 95 Земельного кодексу України та ст. 25 Закону України “Про оренду землі” орендар як тимчасовий землекористувач, з урахуванням умов надання земельної ділянки та її цільового призначення, має право споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі та споруди лише за умови згоди на це орендодавця.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, спірні об’єкти нерухомості знаходяться на земельній ділянці, яка надана позивачу у користування саме для експлуатації існуючої самовільно реконструйованої будівлі кафе з літнім майданчиком, цільовим призначенням якої є житлова та громадська забудова відповідно до договору оренди від 12.04.2010 р. При цьому судами не встановлено, що позивач після придбання вищевказаної будівлі та укладення договору оренди здійснював самовільну забудову земельної ділянки.

Вищенаведене спростовує доводи заявника скарги про те, що самочинним будівництвом на орендованій земельній ділянці позивачем порушено права власника земельної ділянки – Донецької міської ради, яке скаржник обґрунтовує, посилаючись на пункт 16 договору оренди земельної ділянки від 12.04.2010 р., що передбачає  заборону самовільної забудови земельної ділянки.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій встановлено додержання позивачем цільового призначення та дозволеного використання земельної ділянки, а також відсутність порушення прав інших осіб в контексті частини 5 ст. 376 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, у тому числі це стосується і нерухомого майна.

Згідно зі ст. 321, ст.328 Цивільного кодексу України право власності є непорушним, вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” від 23.02.2006 р. № 3477-ІV закріплено обов’язок судів застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколами до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікованих Законом України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР, кожна фізична особа або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок місцевого та апеляційного судів про наявність правових підстав для задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постановлених у справі  рішення місцевого суду та постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст.  85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Заступника прокурора Донецької області залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 14.03.2011 р. у справі № 14/165 –без  змін.

Головуючий суддяО.О. Євсіков

суддіЛ.Б. Іванова

І.А. Плюшко