Справа № 22ц-944\2007 р.
Головуючий у 1-й інстанції: Артюх К.В. Доповідач: Бойко О.В.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
8 червня 2007 року місто Чернігів
Апеляційний суд Чернігівської області у складі: головуючого - судді Бойко О.В., суддів - Горобець Т.В., Шевченка М. В. при секретарі - Рачовій І.І.,
за участі представника відповідача ОСОБА_2, представника позивача Павенко К.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Чернігові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 28 березня 2007 року у справі за позовом ВАТ „Укртелеком" в особі Чернігівської філії ВАТ „Укртелеком" до ОСОБА_1 про відшкодування збитків, -
встановив:
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 28 березня 2007 року, яким було задоволено позовні вимоги ВАТ „Укртелеком" та стягнуто з ОСОБА_1 суму неповернутої позики у розмірі 34465 грн., суму індексації - 1612 грн. 63 коп., 3% річних в сумі 208 грн. 65 коп., судові витрати в сумі 410 грн. 86 коп., та прийняти нове рішення, яким відмовити позивачу в задоволенні позовних вимог.
Апелянт вказує на те, що судом було порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини справи, що мають значення. Так, в Угоді (п.2.1.2) зазначено, що Позичальник не може вимагати дострокового повернення позики раніше обумовленого угодою терміну, за виключенням розриву контракту про найм на роботу Позичальника. В Українсько-Американсько-Голландсько-Німецькому ЗАТ „Утел" він працював за контрактом, а в ВАТ „Укртелеком" прийнятий за трудовим договором, хоча зміни до угоди не вносились. Суд всупереч вимогам ст. ст. 536, 1048 ЦК
2
України стягнув проценти за користування позикою. Також, апелянт вказує на те, що він не відмовляється від зобов'язань про повернення позики як передбачено в угоді, своєчасно погашає дану позику, тому заборгованість в нього відсутня, ним виконуються вимоги ст. 1049 ЦК України. Суд не прийняв до уваги те, що відповідно до п.2.2.3 Угоди Позичальник повинен повернути всю суму позики лише у випадку звільнення з власної ініціативи, а його було звільнено за п. 6 ст. 36 КЗпП України. Суд не взяв до уваги, що в угоді є єдиний порядок погашення позики, не застосував норму прямої дії - ст. 1052 ЦК України, не врахував, що звільнення відбулось не за його ініціативи, а тому позивач не вправі був висувати вимог про повернення позики раніше серпня 2013 року. Також, зазначає, що попереднє судове засідання відбулось за його відсутності та його представника. Все це свідчить про недостатнє дослідження судом обставин справи, що призвело до необгрунтованого рішення.
В судовому засіданні представник апелянта підтримала апеляційну скаргу, просила її задовольнити.
Представник відповідача апеляційну скаргу не визнала, просила в її задоволенні відмовити, залишити без змін рішення суду 1 інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги та матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, між Українсько-Американсько-Голландсько-Німецьким ЗАТ „Утел" (Позикодавець) та ОСОБА_1 (Позичальник) як працівником ЗАТ „Утел" була укладена угода про надання безвідсоткової позики №80 від 25.07.2003 р. в сумі 74620 грн. для придбання квартири з терміном погашення позики протягом п'яти років.
Така угода укладалась на підставі Положення про надання безвідсоткової позики на будівництво житла або його купівлю працівникам ЗАТ „Утел" в 2003 році.
За рішенням засновників Українсько-Американсько-Голландсько-Німецьке ЗАТ „Утел" перетворене в ДП „Утел" ВАТ „Укртелеком". Згодом було прийнято рішення про реорганізацію ДП „Утел" шляхом приєднання до ВАТ „Укртелеком".
Відповідно до наказу № 16/к від 01.08.2005 р. ОСОБА_1 був прийнятий на роботу в Чернігівську філію ВАТ „Укртелеком" з 01.08.2005 р. шляхом переведення. З ним був укладений безстроковий трудовий договір.
ВАТ „Укртелеком" не заперечував проти передачі договорів на погашення заборгованості за позиками колишніх працівників „Утел". Чернігівській філії ВАТ „Укртелеком", де працював відповідач, була передана довгострокова заборгованість ОСОБА_1 у розмірі 38 515 грн. та поточна заборгованість - 6 225 грн., а всього на суму 44 740 грн.
У червні 2006 року з відповідачем була укладена додаткова угода, якою було внесено зміни до Угоди від 25.07.2003 року, а саме: було змінено строк погашення позики з 5 до 10 років; п.3.3.2 викладений в новій редакції, згідно якого погашення позики проводиться працівником шляхом утримання із його заробітної плати та інших сум, що підлягають виплаті позичальнику, у розмірі 1245 грн. щомісячно, починаючи з серпня 2003 року по травень 2006 року
3
включно та в подальшому по 450 грн. щомісячно по червень 2013 року, у липні 2013 року - 215 грн.
Відповідно до наказу № 23/к про припинення трудового договору від 21.09.2006 р. ОСОБА_1 звільнений за п. 6 ст. 36 КЗпП України - відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці.
Після припинення трудового договору відповідач відмовляється повертати частину непогашеної позики разовою виплатою.
Задовольняючи позовні вимоги, суд 1 інстанції прийшов до вірного висновку, що висунуті позивачем вимоги до відповідача є правомірними виходячи з того, що контракт є особливою формою трудового договору, відповідач приймався на роботу по трудовому договору, порядок погашення позики встановлений шляхом утримання коштів із заробітної плати, а тому, розірвання трудового договору є підставою для дострокового повернення позики.
На підставі ст. ст. 526, 625, 1049, 105 ЦК України суд стягнув з відповідача суму індексу інфляції за весь час прострочення та 3% річних від простроченої суми.
Доводи апеляційної скарги стосовно того: що за попереднім місцем роботи позивач працював за контрактом, а у позивача - за трудовим договором і в зв'язку з цим не були внесені зміни до угоди, а тому позивач позбавив себе права на дострокове розірвання угоди та стягнення коштів; що звільнився він з роботи з ініціативи позивача; що він належним чином виконував свої зобов'язання по погашенню позики згідно угоди, а тому немає підстав для стягнення одразу всієї суми позики, не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки ОСОБА_1 прийнятий на роботу до позивача на загальних підставах, позика надавалась йому саме як працівнику відповідно до Положення, згідно якого працівник, який звільняється за власним бажанням або за ініціативою адміністрації повертає несплачену частину позики в повному обсязі, і у даному випадку припинення трудового договору як і контракту є припиненням трудових відносин, продовження яких має на меті як угода, так і положення.
Не заслуговують доводи апелянта і стосовно того, що він виконує зобов'язання, вчасно сплачує належні суми і після звільнення, а тому немає підстав для стягнення інфляційних та процентів, оскільки відповідно до угоди і змін до неї порядок погашення позики встановлений шляхом утримання із заробітної плати та інших сум, які підлягають виплаті позичальнику, а тому у даному випадку відповідач повинен в повному обсязі повернути всю суму, а не сплачувати її на свій розсуд частково, а за користування чужими коштами ст. ст. 625, 1050 ЦК України передбачено стягнення інфляційних та річних.
Доводи апеляційної скарги стосовно того, що не можна ставити питання про стягнення суми, не ставивши питання про дострокове розірвання угоди, не дають підстав для відмови в задоволенні позову, оскільки відповідно до п.7.1 дія угоди припиняється у день повного погашення позики.
Інші доводи апеляційної скарги також не дають підстав для скасування вірного по суті судового рішення.
За таких обставин апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду 1 інстанції залишенню без змін.
4
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 314, 315, 319, 324 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційний суд
ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Новозаводського районного суду м. Чернігова від 28 березня 2007 року - без зміни.
Ухвала набуває законної сили з моменту її проголошення, може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання нею законної сили.