Справа №2а-1387/2011

ПОСТАНОВА

Іменем України

«22» лютого 2011 року Ленінський районний суд м. Луганська в складі:

головуючого судді: Запорожченко О.О.,

при секретарі: Макаровій Ю.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської селищної ради про визнання незаконною бездіяльності та зобов’язання вчинити певні дії, -

     ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із відповідним позовом, в якому просив визнати незаконними дії відповідача в частині не надання інформації по суті спрямованого на його адресу запиту від 24.02.2010 року за вих. № 11/0210 зм, та  зобов’язання відповідача надати позивачу інформацію по суті запиту  від 24.02.2010 року, а також просив стягнути з відповідача судові витрати, а саме судовий збір в розмірі 3 гривні 40 копійок та витрати на надання правової допомоги в сумі 500 гривень.

В обґрунтування позову зазначив, що 24.02.2010 року ним, на адресу відповідача  в порядку ст. 10 Закону України "Про інформацію", а також п. 5 ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" було спрямовано інформаційний запит з проханням надати інформацію стосовно наступного:

·          чи проводилась радою відповідача, у період з 16.09.2008 року на день спрямування запиту, передача земельних ділянок безоплатно у власність громадянам для будівництва житлових будинків та господарських будівель;

·          якщо у вказаний період радою здійснювалася передача земельних ділянок у власність громадянам, повідомити у якому порядку, на яких підставах та у якій кількості;

·          чи має міська територіальна громада на день спрямування запиту в своєму розпорядженні земельні ділянки для передачі їх громадянам України безоплатно у власність під забудову житлових будинків;

·          надати інформацію про те, якими на день звернення з запитом є процедура та порядок отримання земельної ділянки громадянами для будівництва житлового будинку та господарських будівель на території Миколаївської селищної ради, з урахуванням того, що Кабінетом Міністрів України не затверджені вимоги до земельних ділянок, як то передбачено Законом України від 16.09.2008 року № 509-VI.

На зазначений запит ним була отримана відповідь від 12.03.2010 року за вихідним № 244, якою Голова Миколаївської селищної ради належної відповіді на направлений на їх адресу запит  не надав. Зазначивши лише те, що вся необхідна позивачу інформація про прийняті рішення на территорії селищної ради розміщена на сторінках місцевої та районної газет, та що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадянам для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд здійснюється на підставі ст. 118 Земельного Кодексу України, із всіма змінами та доповненнями, а також на підставі прийнятих Постанов Кабінету Міністрів України діючих у теперішній час.  

У судове засідання представник позивача не з"явився, до початку розгляду справи надав суду заяву про проведення судового засідання за його відсутності.

Представник відповідача у судове засідання не з’явився, до початку розгляду справи надав суду заперечення на позовну заяву, в якій зазначив свою пропозицію співробітникам газети "Правовий захист" особисто приїхати до Миколаївської селищної ради для того щоб вибрати та розмножити необхідну для них інформацію, оскільки у зв"язку з завантаженістю роботою Миколаївської селищної ради та відсутністю вільного часу.  Представник відповідача у судове засідання не з"явився, причин неявки суду не повідомив, про час та дату судового засідання був сповіщений належним чином.

Дослідивши матеріали справи,  суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Згідно із частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Відповідно до частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративні справи з приводу оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.

Зазначена норма підлягає застосуванню при визначенні підсудності справ з приводу рішень, дій або бездіяльності селищної ради незалежно від статусу позивача - фізичної чи юридичної особи.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди відповідно до вимог частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України, та принципом рівності усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом, відповідно до якого усі учасники адміністративного процесу є рівними перед законом і судом.

Згідно із частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

З матеріалів справи вбачається, що 24.02.2010 року ним, на адресу відповідача  в порядку ст. 10 Закону України "Про інформацію", а також п. 5 ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" було спрямовано інформаційний запит з проханням надати інформацію стосовно наступного:

·          чи проводилась радою відповідача, у період з 16.09.2008 року на день спрямування запиту, передача земельних ділянок безоплатно у власність громадянам для будівництва житлових будинків та господарських будівель;

·          якщо у вказаний період радою здійснювалася передача земельних ділянок у власність громадянам, повідомити у якому порядку, на яких підставах та у якій кількості;

·          чи має міська територіальна громада на день спрямування запиту в своєму розпорядженні земельні ділянки для передачі їх громадянам України безоплатно у власність під забудову житлових будинків;

·          надати інформацію про те, якими на день звернення з запитом є процедура та порядок отримання земельної ділянки громадянами для будівництва житлового будинку та господарських будівель на території Миколаївської селищної ради, з урахуванням того, що Кабінетом Міністрів України не затверджені вимоги до земельних ділянок, як то передбачено Законом України від 16.09.2008 року № 509-VI.

На зазначений запит ним була отримана відповідь від 12.03.2010 року за вихідним № 244, якою Голова Миколаївської селищної ради належної відповіді на направлений на їх адресу запит  не надав. Зазначивши лише те, що вся необхідна позивачу інформація про прийняті рішення на территорії селищної ради розміщена на сторінках місцевої та районної газет, та що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадянам для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд здійснюється на підставі ст. 118 Земельного Кодексу України, із всіма змінами та доповненнями, а також на підставі прийнятих Постанов Кабінету Міністрів України діючих у теперішній час.  

Однак, суд не може погодитись з відповідачем, оскільки згідно до Закону України «Про землеустрій»( Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 36, ст.282 ), а саме ст.2 землеустрій забезпечує:

а) реалізацію державної політики щодо використання та охорони земель, здійснення, земельної реформи, вдосконалення земельних відносин, наукове обґрунтування розподілу земель за цільовим призначенням з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, формування раціональної системи землеволодіння і землекористування, створення екологічно сталих агроландшафтів тощо;

б) надання інформації для правового, економічного, екологічного і містобудівного механізмів регулювання земельних відносин на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях шляхом встановлення особливого режиму та умов використання й охорони земель;

в) встановлення і закріплення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень,територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж земельних ділянок власників і землекористувачів;

г) прогнозування, планування і організацію раціонального використання та охорони земель на національному, регіональному, локальному і господарському рівнях;

ґ) організацію території сільськогосподарських підприємств, установ і організацій з метою створення просторових умов для еколого-економічної оптимізації використання та охорони земель сільськогосподарського призначення, впровадження прогресивних форм організації управління землекористуванням, удосконалення структури і розміщення земельних угідь, посівних площ, системи сівозміни, сінокосі  і пасовищезміни;

д) розробку і здійснення системи заходів із землеустрою для збереження природних ландшафтів, відновлення та підвищення родючості ґрунтів, рекультивації порушених земель і землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, висушення, зсувів, вторинного засолення, закислення, заболочення, ущільнення, забруднення промисловими відходами та хімічними речовинами тощо, консервації деградованих і малопродуктивних земель, запобігання іншим негативним явищам;

е) організацію території підприємств, установ і організацій з метою створення умов сталого землекористування та встановлення обмежень і обтяжень (земельних сервітутів) у використанні та охороні земель несільськогосподарського призначення;

є) отримання інформації щодо кількості та якості земель, їхнього стану та інших даних, необхідних для ведення державного земельного кадастру, моніторингу земель, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Відповідно до ст.. 6 Закону України «Про землеустрій», землеустрій базується на таких принципах:

а) дотримання законності;

б) забезпечення науково обґрунтованого розподілу земельних ресурсів між галузями економіки з метою раціонального розміщення продуктивних сил, комплексного економічного і соціального розвитку регіонів, формування сприятливого навколишнього природного середовища;

в) організації використання та охорони земель із врахуванням конкретних зональних умов, узгодженості екологічних, економічних і соціальних інтересів суспільства, які забезпечують високу економічну і соціальну ефективність виробництва, екологічну збалансованість і стабільність довкілля та агроландшафтів;

г) створення умов для реалізації органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами їхніх конституційних прав на землю;

ґ) забезпечення пріоритету сільськогосподарського землеволодіння і землекористування;

д) забезпечення пріоритету вимог екологічної безпеки, охорони земельних ресурсів і відтворення родючості ґрунтів, продуктивності земель сільськогосподарського призначення, встановлення режиму природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Згідно до ст.13 Закону України «Про землеустрій», до повноважень місцевих державних адміністрацій у сфері землеустрою належать:

а) забезпечення реалізації державної політики у галузі використання та охорони земель;

б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм, щодо використання та охорони земель;

в) координація діяльності державних органів земельних ресурсів;

г) координація здійснення землеустрою і державного контролю за використанням та охороною земель;

ґ) інформування населення про заходи, передбачені землеустроєм;

Відповідно до ст.19 Закону України «Про землеустрій», до повноважень сільських, селищних, міських рад у сфері землеустрою на території сіл, селищ, міст належать:

а) організація і здійснення землеустрою;

б) здійснення контролю за впровадженням заходів, передбачених документацією із

землеустрою;

в) координація здійснення землеустрою та контролю за використанням і охороною земель комунальної власності;

г) інформування населення про заходи, передбачені землеустроєм;

ґ) вирішення інших питань у сфері землеустрою відповідно до закону.

Статтею 30 Закону України "Про інформацію" передбачено, що інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Конфіденційна інформація це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Стосовно інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, з метою її збереження може бути відповідно до закону встановлено обмежений доступ - надано статус конфіденційної. Порядок обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, що містять зазначену інформацію, визначається Кабінетом Міністрів України.

До конфіденційної інформації, що є власністю держави і знаходиться в користуванні органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, не можуть бути віднесені відомості: про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян; про стан здоров'я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення; стосовно стану справ із правами і свободами людини і громадянина, а також фактів їх порушень; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб; інша інформація, доступ до якої відповідно до законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути обмеженим.

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.

До таємної інформації належить інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю, розголошення якої завдає  шкоди  особі,  суспільству  і державі.

Віднесення інформації до категорії таємних відомостей, які становлять державну таємницю, і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до закону про цю інформацію.

Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом.

Порядок і терміни обнародування таємної інформації визначаються відповідним законом.

Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою,  тобто якщо вона є предметом громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право її власника на її захист.

Статтею 37 Закону України "Про інформацію", встановлено, що не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі: інформацію, визнану у встановленому порядку державною таємницею; конфіденційну інформацію; інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи; інформацію, що стосується особистого життя громадян; документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, переписка між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю; інформацію, що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчими або нормативними актами.

Установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а та державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств.

          У відповідності до ст. 10 Закону України "Про інформацію", встановлено, що право на інформацію забезпечується: обов'язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність  та прийняті рішення; створенням у державних органах  спеціальних  інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; вільним доступом суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей  та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; створенням механізму здійснення права на інформацію; здійсненням державного контролю за додержанням  законодавства про інформацію; встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.

          У відповідності до ст. 18 Закону України "Про інформацію", встановлено, що основними видами інформації є: статистична інформація; адміністративна інформація (дані); масова інформація; інформація про діяльність державних органів влади та  органів місцевого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

У зв‘язку з наведеним суд вважає, що запитувана позивачем інформація не тягне за собою порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, оскільки позивачем запитувалась загальна інформація щодо надання Миколаївською селищною радою земельних ділянок під будівництво житлових будинків та господарських будівель; підстав та порядку надання земельних ділянок  громадянам у власність громадянам для будівництва житлових будинків та господарських споруд; наявності земельних ділянок у Миколаївської селищної ради для передачі їх громадянам України безоплатно у власність.  В запиті позивача не міститься вимог щодо надання йому інформації про передачу земельних ділянок конкретним громадянам з вказівкою їх особистих даних. Запит позивача, як головного редактора газети "Правовий захист" відповідає вимогам ст. 26 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні".  

Таким чином суд вважає, що відповідачем необґрунтовано було не надано позивачу інформації.

Суд вважає, що не підлягають задоволенню вимоги позивача щодо стягнення з відповідача судових витрат на правову допомогу у розмірі 500 грн., оскільки, відповідно до вимог ст.90 КАС України визначено, що витрати, повязані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони.

Постановою Кабінету Міністрів України № 590 від 27.04.2006, визначено, що граничні розміри компенсації витрат на правову допомогу в адміністративних справах, якщо компенсація відповідно до закону сплачується за рахунок держави, не повинна перевищувати суму, що обчислюється виходячи з того, що особі, яка надає правову допомогу, виплачується 5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.

На підтвердження понесених витрат позивачем надано до суду копію договору про надання юридичних послуг від 28 травня 2010 року між відокремленим підрозділом «Правовий захист підприємств та громадян»ДП «Донбаснафтопродукт»ТОВ «Донбаснафтопродукт»та ОСОБА_1 та квитанцію прибуткового касового ордеру № 20 про оплату послуг за  договором про надання юридичної допомоги від 28.05.2010 року у сумі 500 грн .

Витрати на правову допомогу є предметом доказування, а стороною позивача не надано розрахунку витрат та вартості послуг за договором про надання юридичних послуг позивачем та його представником.

Таким чином, суду не надано доказів фактичних витрат робочого часу адвокату або іншого фахівця у галузі првава на здійснення захисту інтересів позивача у суді, а саме витрати робочого часу є підставою для розрахунку компенсації витрат на правову допомогу в адміністративних справ відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 590 від 27.04.2006.

За таких обставин, суд вважає, необґрунтованими вимоги позивача щодо відшкодування витрат на правову допомогу у сумі 500 грн.

Відповідно до вимог частини 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Згідно ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб’єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа), а у випадку часткового задоволення позову –відповідно до задоволених вимог.

          На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 10, 18, 30, 37 Закону України «Про інформацію», ст.ст.2, 17, 18, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати незаконними дії Миколаївської селищної ради в частині не надання інформації по суті спрямованого ОСОБА_1 на його адресу запиту від 24.02.2010 року за вих. № 11/0210 зм.

Зобов"язати Миколаївську селищну раду надати ОСОБА_1 інформацію по суті запиту  від 24.02.2010 року вих. № 11/0210зм.

Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі  3 грн. 40 коп.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити за необґрунтованістю.

Постанова суду може бути оскаржена до Донецького апеляційного адміністративного суду. Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана в строк, встановлений цим Кодексом, постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.

Головуючий: суддя                                                                                О.О.Запорожченко